— Янголи на крилах принесли. А ти, бачу, невдоволений.
— Що ти, Надю! Гріх таке говорити. Я не йму віри, чи це дійсність, чи сон.
— Сон, Павле, сон. Он, бачиш, — показала на долину, де вже люди лежали покотом. — Ти спав минулої ночі?
— Спав, спав, — поспішив Павло, не відчувши жарту в запитанні.
— То й добре. Ми ще підобід сюди прийшли. Зупинилися чекати якусь нову партію. Мабуть, вашу, бо як тільки ви спустилися в долину, наш старший пішов до вашого та й досі не повернувся. Я сиділа, сиділа і вирішила піти трохи берегом, думала, може, стріну кого з дівчат. Йду, коли дивлюся: "на берегу пустынных волн" сидить він... і жабам спати не дає.
— Так уже й не дає...
Павло, сміючись, притягнув Надію до себе.
— Агей там, кінчай! — почули грубий окрик і відсахнулися одне від одного.
Так стояли, опустивши очі, зніяковілі, як діти, спіймані на бешкеті.
— Годі намиватися. Кінчай, кажу, — донісся той самий грубий голос.
Тільки зараз побачили конвоїра, що стояв на березі і наказував етапникам, які ще купалися, вилізати з води.
Він склав долоні рурою:
— Рихтуйся до сну! Вночі за табір не виходити! Хто порушить наказ — нарікай на себе.
— А чого ж це ми тут стоїмо? — захвилювався Грабовський, коли змовк конвоїр. — Ходімо, Надю, до мене.
— А може, до мене? — засміялася. — У мене затишніше й тепліше.
— Зате в мене просторіш, — відповів також жартом, узяв її за руку, й разом пішли туди, де спав Володимир Іванович.
На долину сідали перші, легкі й прозорі, як весняне марево, сутінки молодого вечора, і конвоїри, що густо оточили табір, нагадували собою темний мур.
Долиною де-не-де забриніли язики вогнів. Сизі пасма диму, що тягнулися від них, з'єднались над річкою і зіткали густу зелено-сизу пелену.
Сумовито покотилась над травами пісня про кайданників. Вона спершу спалахнула коло одного з вогнів, а потім у неї влилися, наче маленькі струмочки у велику ріку, голоси з різних кінців долини, і вона попливла, попливла...
Бродяга к Байкалу подходит,
Рыбачью он лодку берет,
Унылую песню заводит,
Про родину что-то поет...
— Досить горланити! — вривається, як тяжкий камінь у спокійну поверхню ріки, терпкий голос конвоїра.
Пісня похитнулася, на мить змовкла, а потім ще з більшою силою здійнялась над травами:
Отец твой давно уж в могиле,
Давно он землею зарыт,
А брат твой давно уж в Сибири,
Давно кандалами гремит...
— А все ж, Надю, я гніваюсь на тебе, — мовив Грабовський, коли пісня вщухла. — Чому ти не сповістила мене, коли покидала пересильну тюрму?
— Не гнівайся, Павле. Нема за що, — мрійно відповіла Сигида. — Думаєш, не хотіла? Не могла. Писала тобі вдень, а надвечір того ж дня покинула камеру, йшла якась команда, і нас підпрягли до неї. Дівчатам залишила записку для тебе, але згодом зустріла їх у дорозі. Вони повернули мені записку, сказавши, що не встигли передати тобі, бо їх також нагально випровадили з тюрми. Не так сталося, як гадалося. Знаєш, скільки я переживала, думала...
Наче спіймавши себе на тому, що виказує недозволену таємницю, раптом обірвала розповідь. Довго сиділа мовчки. Важко було розгадати, чи її образив Павлів докір, чи думала про щось інше, але мовчанка душила своєю загадковістю, ставала нестерпною.
— Надю, — тихо, щоб не сполохати її, шепоче Грабовський. — Що з тобою? Я тебе образив?
— Коли я згадувала тебе, то завжди думала, сподівалась, що ще зустріну, — заговорила Сигида сумовито, не відриваючи очей від сизої імли. Говорила, ніби не чула його запитань. — Сподівалася, вірила, чекала цієї зустрічі. Чомусь здавалося мені, вона от-от має статись. Я вже так зжилася зі своєю мрією... А вранці, віриш, навіть подумала — саме сьогодні ти прийдеш. Коли дізналася, що чекаємо якоїсь партії, весь день виглядала. Не смійся, Павле, не смійся. Я не вірю в чудо, як і в інші забобони, але... — і знову змовкла.
— Говори, Надю. Я тебе слухаю, — попросив Грабовський по довгій паузі.
— Ти їсти хочеш? — запитала діловитим тоном, залишивши без уваги його прохання.
— Або що?
— Нічого. Хочеш?
— Не дуже.
— Коли їв? Тільки правду...
— Правду? — помовчав, наче пригадував. — Вечеряв.
— Уже?
— Вчора.
— Нема що?
— Є сухарі й цукор, але вдень якось не хотілось.
— Давай змайструємо гарячу вечерю. Кашу. Гайда?
— Тобі забаглося наді мною покепкувати?
— Анітрохи. Почекай-но мене.
Надія рвучко встала, грайливо скуйовдила йому чуприну і пірнула в сутінки.
Скоро повернулася, тримаючи на одній руці пальто, а в другій невеличку шкіряну валізку й казанок:
— Я до тебе ніби назовсім, з усім своїм посагом. Можна сказати, перебралася.
Поклала речі на траву, дістала з валізки невеличкий вузлик і подала Павлові:
— Подивися, якщо такий Хома-невіра.
— Пшоно?
— Учора, коли проходили через одне село, якась старенька дала. Я дякую, відмовляюсь, а вона тільки насупила брови. "Бери, — каже, — бери, в дорозі здасться". Видно, хазяйновита бабуся — до пшона додала ще масла й солі. От тільки паливо...
Грабовський пішов до річки, помацки назбирав на березі торішнього бадилля, знайшов кілька трісок, викинутих хвилями.
Скоро на долині спалахнув новий вогонь, а на ньому заворкотів казанок. Вмостившись біля вогню, Павло й Надія підкладали паливо, помішували в казанку, вдихаючи принадний, давно забутий запах варива.
— Поглянь, Павле, — показала на річку. — Он бачиш ту хмаринку? Яка вона гарна! Наче в казці.
Грабовський глянув на річку. Там картина справді була чудова: пелена диму, що висіла над течією, не торкаючись її, скидалася на фантастичний вал, облямований світло-сірою гривою. В найближчому від вогню місці, осяяний тремтячим полум'ям, той вал безперервно міняв свої барви, одсвічував найрізноманітнішими, часто ледве помітними відтінками, од ніжно-фіалкових до блідо-рожевих.
— Тобі подобаються літні ночі в степу? — запитала. — Бачив їх до етапу?
— Бачив, Надю, і до етапу, — відповів Павло. Він підклав у вогонь бадилля. — Три роки тому я відбував перше заслання — в своєму селі. Родина в нас велика, батько помер уже давненько. Злидні аж кулаками товклися. А тут ще й мене урядник не відпускає на заробітки. Хоч бери та й пробі кричи. Якось все-таки пощастило найнятися до пана з сусіднього села. Працював на молотьбі — підвозив снопи. Воли круторогі, гарби величезні. Паровик мотає барабаном, молотарка реве, мов навісна, а ми не встигаємо з снопами. Економ кричить, лютує. До вечора так вимотаєшся, що ледве живим привозиш останню хуру.
А ніч також не твоя. Повечеряв чи не повечеряв — гониш воли на пасовисько. Толока, на якій випасалась панська худоба, широка, трава на ній висока, як от на цій долині. Воли понапасаються, лежать та ремигають, а ми, строковики, розкладемо вогнище, ціле багаття, печемо картоплю, кукурудзу. Підлітки стрибають через полум'я. Старі розповідають всілякі бувальщини. Так до півночі, а там, дивись, уже лежать, хто де впав, як побиті.
Я не любив хлоп'ячих ігрищ. Більше вподобляв дивитися в полум'я і слухати стариків. Навіть коли всі вже засинали, ще довго сидів біля багаття і стежив, як воно повільно згасає, похлипуючи райдужними спалахами. І був щасливий...
Вдосвіта хлопці не могли мене добудитися. Тяжко було розлучатися з солодким сном, але я ніколи не каявся, що довго сидів коло вогнища. Та й зараз не каюсь. Toй вогонь завжди ношу з собою, — він ніби зігріває мене. Так, так. Окрім того вогнища, нічого не виніс я з свого тодішнього бурлакування. Все таке паскудне, згадувати не хочеться...
Довго сиділи мовчки: він підкладав у вогонь бадилля, а вона помішувала кашу. Навколо табору перемовлялися, клацали зброєю конвоїри — мінялися вартові.
До вечері розбудили Володимира Івановича. Старий дуже здивувався, побачивши Павла в товаристві незнайомої жінки. З'їв кілька ложок каші, подякував і скоро захріп.
Повечерявши, Павло й Надія пересіли ближче до вогню, який вже ледь-ледь жеврів. Знову потекли розповіді, запитання. Все те, що було невідомим, загадковим, коли раніше думали одне про одного, тепер розкривалося, ставало ясним і зрозумілим.
Обоє відчували, що їх давно вже зв'язував якийсь незримий ланцюжок. Тим ланцюжком була Оксана Петрівна. Вона ввійшла в їх життя, залишила в ньому виразний, наче давня зарубка, слід, якого не зможе ніхто й ніколи стерти. Обоє відчували, що Оксана Петрівна зараз стоїть між ними, зближує, зріднює їх. Від цього робилося затишніше, тепліше.
На тиху блакить неба виплив молодий, радісно усміхнений місяць. Владно махнув рукавом — і м'яка блакить стріпнулася золотими зорями. Узгір'я, долина і навіть сизий вал над річкою посвітлішали, заграли райдужним відсвітом. Легкий вітер тріпнувся між травами, сяйнув бісером теплої роси, доторкнувся світло-сизого валу над річкою, розірвав його на хмаринки і помчав у безвість.
Мовчали. Мовчало все навколо. Навіть вартові, сонно обіпершись на рушниці.
Враз Надія болісно зіщулилась і притулилася до Павла, наче шукала захисту од вітру. Пасмо кіс доторкнулося його лиця. Відчув, як по тілу пробігло щось до болю приємне. Чув трепет молодого тіла, тривожний перестук серця. Боявся поворухнутися, щоб не одірвалась від нього, щоб не зробити їй боляче.
Навіть незчувся, як її губи злилися з його губами.
Наче шалений, обхопив Надіїну голову і жагуче цілував щоки, очі, брови.
— Надю... Надю... Надійко...
— Павлику...
Місяць, випливши в зеніт, зупинився, замислений. Зорі тріпотіли золотими крильцями, здивовано підтягували брови.
Вітер лоскотав трави. Радісно воркотіли хвилі, тулячись до теплого берега.
16
Липень промайнув гарячим крилом над землею і розтанув між соковитими травами. Молодий серпень, підперезаний світлим перевеслом, ішов гордою, спокійною ходою, хазяйновито оглядаючи багаті дари літа. Сонце, віддавши весь запас свого вогню, тепер уже не палило, а тільки лагідно гладило поруділу землю.
Частіше стали перепадати дощі. Нижче, якось безладніше закублилися над землею тумани. Широкополі, розмаїті степи, між якими раніш звивалася етапна дорога, залишилися позаду.
Засиніли ліси — могутні, дрімучі, незаймані.
— Куди б не йшов бідняк, йому завжди вітер у груди. Отак і нам, — говорив Володимир Іванович. — Коли смажило сонце — ні лісу тобі, ні хмаринки, ні краплини дощу. А зараз, як уже пішли ліси з холодочками, то й спека пересілася.