Тож школярі, виходячи на майданчик, де вечорами влаштовувалися танці під радіолу, набували одчайдушної веселості і готовності вберігати однокласниць від місцевих залицяльників.
Тільки-но клас від'їхав, як до лікарні рейсовим автобусом прикотив Вітько Затятий, якого мама попросила переконатися, що з сином не трапилося нічого серйозного. Друг привіз новину: до спортзалу завезли справжню штангу і належний важкоатлетичний поміст.
— Якщо підійматимемо по п'ять тон за тренування, встигнемо підготуватися до Олімпіади в Римі. Покажи ногу: перелому немає? — запитав Вітько.
— Немає рентгену.
— Не бзди. Я колись босою ногою з усього маху замість м'яча влупив по булижнику. Згарячу ще грав, а на ніч нога розпухла, гірше, ніж у тебе, так що не придурюйся.
— Тобі легко казати, ти — терплячий.
— Що передати батькам?
— Лікар обіцяє скоро виписати.
Лікар не збрехав і за тиждень зняв шини. Павка попросився додому. З акацієвого куща він вирізав міцний дрючок і, спираючись на нього, дошкандибав до автобусної зупинки. Від Дубов'язовки до Конотопу старенький автобус пихтів дві години. Добре, що міська автостанція знаходилася навпроти кінотеатру Воронцова: вистачило десятьох хвилин, щоб каліка дістався двору. Усе було як завжди. Мама сиділа на ґаночку, в доброму гуморі і палила "Біломорканал". Після Камчатки вона влаштувалася в технікум викладачем філософії, психології і логіки. Артемка щойно повернувся зі школи і пестив сизого голуба, врятованого ним від сусідського котяри Мурзика; попід ґанком, навкруг шахівниці, юрбився татів "шаховий клуб". Побачивши Павку, тьотя Галя кинулась на кухню смажити млинці.
— Добре, синку, що ти повернувся. Попервах, ми перелякалися, але Вітя нас заспокоїв. Перелому ж не було? — поцікавилася мама.
— У них немає чим просвічувати.
— А як у лікарні годували? — запитала тітка Галя.
— Перше, друге й третє.
— Підсаджуйся, синку, замість мене, бо я втомився. Давид сьогодні сильний, як ніколи: всіх обіграє і з-за дошки не виходить, — поскаржився тато.
Відтоді, як Гнат Платонович вийшов на пенсію, його приятелі-шахісти стали навідуватися частіше. Заскакували на хвилинку, на пару-трійку партій, а затримувалися надовго. Так виникла традиція "Шахового клубу". Окрім шахів завсідників поєднувала схожість біографій: усі вони були педагогами за фахом і фронтовиками за долею. Того, хто не воював, до клубу не приймали. Один відповідальний працівник міськвиконкому — колишній учитель, з гутаперчевим протезом замість правиці — спробував, було, долучитися, але шахісти підозрювали, що він власноруч сокирою відітнув собі руку по зап'ястя, щоб уникнути фронту. Грали за однією дошкою на виліт, як вони казали на викінштейн: той, хто програвав, поступався місцем наступнику. Двоє грали, — решта ж пристрасно вболівала. Підказувати збоку не допускалося. Суворо додержувалися правил: "узявся — ходи" і "хід назад не повертається". Під час гри у гурті панувала доброзичливість, взаємна повага і тонкий гумор.
Першою з дітей до шахів долучилася Наташа. У восьмому класі вона виборола першість школи, а згодом перемогла й у міських змаганнях. Павка ж, аби не поступитися сестрі, також ухопився за шахи і невдовзі її наздогнав. З часом, Гнат Платонович удався підсаджувати сина до дошки замість себе, і він швидко зрівнявся з дорослими. Найбільше приходилося грати з учителем історії і географії Давидом Григоровичем Удлером, який навідувався частіше інших і затримувався допізна. У нього було чого повчитися: окрім дебютів і ендшпілів він знав усе на світі від древності до сьогодення, від Китаю до Ірландії. Сократ і Калігула, Макіавеллі і Наполеон, цариця Катерина і Ісус Христос, — про все він розповідав детально і цікаво. Давид Григорович прояснював таке, про що у школі не почуєш. Хто убив Кірова? За що зняли Жукова, і ким насправді був Берія? Чому араби воюють з євреями, і звідки взявся Ізраїль. Родом він був із Бессарабії, а вчився в Одесі. Коли німці оточили місто, він записався до ополчення, потім морським піхотинцем боронив Севастополь і зворотнім шляхом звільняв Крим і Одесу.
— Давиде Григоровичу, а до війни ви носили окуляри? — запитав його Павка.
— Авжеж: короткозорість у мене від народження.
— А хіба короткозорих беруть до морської піхоти?
— Звичайно ні. Але за мене комісію проходили друзі. Стріляти навчився на силует і на шерех. Насправді ж мене здебільше використовували як тяглову силу. Ти ж бачиш, який я міцний? Ось, помацай біцепси... А вже, як йшло врукопаш, то бив навмання, але без промаху.
З учнями Давид Григорович спілкувався у пестливій формі: Івасик, Мишаня, Настуненька, Оленочка, Павлик.
— Нумо, Сашуню, розкажи, будь ласка, про опричників царя Івана? — звертався він до шибайголови Сашка Бруля, якого жоден учитель не наважувався взагалі викликати до дошки, — ти ж, напевно, чув про царя Івана Грозного?
— Це ви про тих хлопців, що різали всіх вряд?
— Молодець, сідай, четвірка.
І опісля тієї четвірки ніким досі нескорений Сашко Бруль сумлінно відвідував уроки історії.
Шахову наснагу Давид Григорович підтримував цигарками "Прима", прикурюючи кожну наступну від попередньої. Вечорами за ним приходила дружина Діна Львівна, вчителька французької, яка шпарко торохтіла про все водночас.
— Давиде, скільки можна палити? Гнате Платоновичу, він вас отруїть! Павлик — твій учень і не муч дитину; я купила квитки у кіно. Знаєш, кого я щойно зустріла? Віру Абрамівну! Пам'ятаєш, така огрядна, з великим смарагдовим перснем і бурштиновим намистом? Так у неї горе: племінниця не поступила. Уявляєш, дівчинка закінчила школу зі срібною медаллю, всю зиму готувалася і не поступила! У мене вона була найкращою... А хазяйський кіт поцупив у мене щуку, яку приніс тобі вдячний родитель, і я почистила тобі на вечерю. І що, ти думаєш, відповіла мені Мира? Каже, то я спокусила її кота! Мовляв, попередні квартиранти взагалі не їли риби. Ти вже готовий?
— Так, так, так. Зачекай, дорогенька: ще три ходи, і Павлусик здаватиметься. Зараз, зараз... Діночка, люба, ще хвилинку, тут я саме розставив пастку, — муркаючи собі під ніс і запалюючи чергову цигарку, Давид Григорович улещував дружину. А Павка дивувався: чому видатні в усіх смислах чоловіки знаходять собі таких незугарних жінок?
Завітав до клубу і сусід Ткаченко. Він був сильним гравцем, але занадто вже переживав програші, тому уникав грати з Удлером. Він був єдиним, хто, стоячи осторонь, дозволяв собі коментарі, чим засмучував решту гравців: робити зауваження Герою Радянського Союзу вони вважали нечемним. Після того, як у нього прилюдно конфіскували бойові трофеї, Олексій Васильович захворів нервами і відводив душу, полюючи з пневматичною рушницею сусідських курей, які необачно заходили на його грядку: здобич він шляхетно залишав на стежці хазяїну на суп.
Павці подобалося слухати балачки і говірки ветеранів. Вони не сварилися, не лаялися, натомість обговорювали серйозні речі. Вони ще не позбулися війни; власну участь згадували неохоче, здебільше обговорювали дії армій і фронтів, діяння генералів і маршалів. Не обходилося без легкого глузування над власними слабостями: "Щось я сьогодні, мабуть, слабо пообідав"... підколювали партнерів: "А ти, Гнате, добре подумав?" У висловлюваннях частенько проскакувало цитування відомих авторів. "А чи був хлопчик?" — запитував Петро Васильович, директор школи №5, "з'їдаючи" пішака партнера. "А я сиджу собі під Святим Василем і гадки не маю про твої підступні замисли", — признавався, потрапивши в засідку Іван Якович, директор школи №11. "Мак три роки не родив, а голоду не було", — втішав себе тато, програвши фігуру. "Іще Польська не згінела, але згінуть мусі",— жалкував Давид, опинившись в скруті, і додавав: "Ми — польського роду: усрамсі, але не дамсі!" "Воленс,ноленс",— коментував він вимушений хід.
Розділ ІІ. Духовий оркестр
На першому поверсі заводського Дому культури, у великій кімнаті духового оркестру, — немислима какофонія звуків. Півтора десятка молодих організмів одночасно і чимдуж дують кожен свою гаму. Захоплення музикою — прикмета сучасності, а духовий оркестр — найдоступніший спосіб стати виконавцем. Поки Павка втрачав час на Камчатці, Вітько Затятий засвоїв баритон і виводив зворушливе соло в марші "Прощання слов'янки". Тонясик і Славко кумкали на альтах, а Вітько Бібік із дев'ятого "Б", на прізвисько "Джока", буквально заливався на кларнеті. Володька Троценко, на прізвисько "Комаха", старанно відпрацьовував партії другого тенора, його брат "Чухно" — той самий, якому першим трамваєм віддавило ліву п'ятку і праву щиколотку, — впевнено рохкав на "есному" басу. Всіх перевершив Толян Панченко: він осилив найголовніший інструмент — трубу.
Диригент Семен Михайлович перевірив Павчину музичність і проголосив вердикт:
— Я б не сказав, що у вас, шановний, абсолютний слух, але губи товсті й пружні. Якщо хочеш, бери "бейний" бас, — і показав на здоровенний мідяний равлик, що висів на стіні.
Рохкати на басу — задавати гармонійну основу оркестру. "Рох" — видавав Павка, "та" — вторили альти вкупі з другим тенором. Рох, рох; рох-та, рох-та, рох-та-та-та, — це вже повний акомпанемент.
— Привіт, чувачки! — до кімнати зайшов високий юнак у вузьких штанях і строкатій сорочці на випуск. То — Віталька, на прізвисько "Кум". Ще недавно він так само дмухав на басу, наразі вже грав на тромбоні у Волоколамського, в першому в Конотопі джазі. Музики затихли: якщо Віталька під чаркою, обов'язково щось утне.
— Персонально вітаю, Семене Михайловичу! Я тут, ненароком, згадав, що ви мені винні п'ять рублів за жмура, а мені якраз дуже хочеться випити, — проголосив він з порога.
— Залиш, Віталіку: які ще п'ять рублів? Ми розрахувалися з усіма відразу після гри.
— А те, що ви мені заплатили як початківцю? Я ж — професіонал.
— З тебе такий професіонал, як з мене Моцарт.
— От це — правда, ви — не Моцарт. Ви взагалі не музикант.
— Погляньте на цього хвалька! Забувся, хто тобі сі-бемоль показав? А знаєш, Віталіку, якщо бути щирим, ти — лайно!
— Я — лайно? Добре, я лайно. Але ж я — молоде лайно! А ви ж, Семене Михайловичу — старе лайно; ви — лайно з плівкою!
На цьому Кум пішов ні з чим, а диригент подав знак виходити з інструментом до вантажівки з дощатими лавочками на кузові, яка мала везти оркестр в Соснівку на поховання.
Та халтура виявилася не найвдалішою.