Зрештою, так усі кінці переплутали, що вже зовсім не могли дійти пуття. Від нервового напруження один слідчий навіть розумом поколотив, а другий порвав останній том на шматки і поїв увесь, після чого дістав скрут кишок і був відвезений до клініки Скліфосовського, де й Богу душу віддав.
– Міцний горішок, – хитали головами генерали, – дуже міцний.
І запросили з Києва на поміч великого слідчого (слідчі теж бувають великі) Жир-Омського. Той погортав, погортав томи, понюхав листочки, покрутив головою і каже:
– Ні, не буде діла. Треба починати спочатку.
– Тобто як спочатку? – стривожилися генерали.
– А так: вигнати Обормотів під три чорти і організувати висококваліфіковане стеження. І крок за кроком, крок за кроком...
– Ні, – перебили Жир-Омського генерали, – так не піде. Не ті тепер часи, і нам можуть не дати до пенсії дослужитися. За ті гроші, що ми витратили на стеження за Обормотами, можна атомну бомбу зробити. А ви пропонуєте – "наша пєсня хороша, начінай сначала". Не піде.
Замислилися генерали. Тут уже слідство пора кінчати, до суду пхати все, а кінці з кінцями не сходяться, хоч умри. Випустити не можна, бо то було би проти правил, судити – так жоден суд справи не прийме, бо кінці не сходяться.
– А що як... – стукнули себе по лобі генерали і звеліли везти Обормотів на експертизу: медицина все спише.
І от стоять Обормоти перед авторитетною комісією і відповідають на каверзні питання світил країнчудесівської психіятрії*.
– Ваше ставлення до країнчудесівської влади?
– За і тільки за – руками і ногами, – бадьоро відповідають Обормоти.
Психіатри багатозначно перезирнулися.
– Що спонукало вас займатися шпигунством?
Обормоти виявили таке обурення, що до них зразу підскочили троє сестер зі шприцами.
– Афектус, – констатували лікарі й похитали головами.
Далі посипалася така безліч питань, що Обормоти не встигали відповідати на них.
– Яка різниця між куркою і яйцем?
– За скільки днів можна пішки дійти до Місяця?
– Скільки від Києва до Лубен*?
– Чи може завагітніти жінка на віддалі?
– Чим можна довести, що на Місяці нема людей'?
Останнє питання було досить каверзним, але Обормоти відповіли, так влучно, що вчені аж похитнулися.
– Бо якби там були люди, вони б нам на голови с...
На мить запанувала мовчанка, очевидно, психіятри збиралися з думками. Нарешті, один, плюгавенький професор, у якого голова від старезности ніяк не трималася на шиї, прошамкотів:
– А шкажіть, чим відрізняється мудрий від дурня?
– Тим, що дурень без мудрого якось проживе, а мудрий без дурня – ніколи, – відрапортували Обормоти.
Особливо допікав своїми питаннями заїкуватий академік, який так м'яв, бгав і жужмив речення, що, дійшовши до підрядної частини, забував головну, через що між ними утворювалися ножиці.
– Аааа яяяка рррріззниця між ххх... – на тих "х" академік остаточно застряв, і скільки не хитали головами його колеги і навіть Обормоти, допомагаючи йому, нічого з того не виходило. Академік уперто тяг своє "х", зачепившись на ньому, мов на гачку.
– Хххх хлібом – підказав нарешті хтось.
– Ааа... ччорт, хххай бббуде ххліббом... і хххх...
Тут академік знову застряв на проклятущому "х" і, маючи на увазі халву, знову звів на хліб.
– Хххх... чччорт... хай бббуде хххлібом, га?! – ревнув він наостанок.
Обормоти тільки руками розвели, чим академік був вельми задоволений.
Стара, як світ, бабця, з майже голим черепом, цікавилася лише сексом і, виходячи з цього, поставила Обормотам послідовно два питання:
– Чи може завагітніти жінка від пилу?
і:
– Чи велика у вас статева потреба? Якщо велика, то – наскільки велика?
На перше питання Обормоти відповіли так, що примусили б почервоніти яку завгодно дамочку, але ця мумія навіть не поворухнулась. Щодо статевої потреби близнюки дали зрозуміти, що то їх приватна справа. Взагалі, усім тим Обормоти були страшенно роздратовані. І коли котрийсь із психіятрів звелів їм дивитися на його прокурений табакою палець, близнюки так люто покрутили очима, що той тільки мовив "мда" і сів на місце.
У свою чергу, на завершення, розлючені вкрай Обормоти сказали лікарям:
– А тепер дивіться сюди.
І коли ті звернули до них свої погляди, Обормоти склали по величезній дулі.
Коли Обормоти вийшли, комісія почала радитися.
– Знаєте, колеги, – сказав професор з головою, що хиталася, мов флюгарка, – в ЦУМі продаються вовняні китайські кальсони.
– Ааааа... ппопо... чічічім? – спитав заїкуватий академік.
– Ннне ззнаю, – в тон йому відповів старий, – мені дружина купувала..
– Між іншим, в Італії виростили ембріон, – сказав хтось. – Ви чули? Мабуть, у майбутньому дітей почнуть виводити в інкубаторі.
– Мені ждаєтьшя, – втрутилася стара бабця з голим черепом, – мені ждаєтьшя, що штарий шпошіб не шкоро відімре – дуже вже він був приємний.
Перебравши купу новин, члени комісії згадали про Обормотів.
– Ну, то яке ж винесемо рішення? – спитав голова комісії.
Тут думки лікарів поділилися і виглядали приблизно так:
– Насамперед, зверніть увагу на прізвище: Обормоти. Ніхто ніколи не стане заперечувати, що обормот і є обормот.
– Але обормот, колего, ще не ідіот.
– Ввввовони ббблизз...
– Близнята?
– Дядядякую...
– Цілком слушно: близнята – це природня ненормальність і ненормальність не лише у гіпофізі.
– Зверніть увагу, які вони потайні. Не забажали відповісти, який у них статевий потяг..
– А про Місяць що змололи...
– Іііі нне ввівідпоповіли, яка рірізззниця міміж хххх...
– Хлібом?
– Ххх, чччорт, хххліббобом ііі...
– Ну, це зрозуміло – вони не змогли дати відповідь на таке просте питання.
– Дядядякую.
– Треба також врахувати інтереси Органів. Якщо до нас привезли цих, як їх, Обормотів, то, самі розумієте...
– Так-так.
– Я вважаю, колеги, що ми маємо справу з круглими ідіотами, бо тільки ідіот може втекти звідкись до Країни Чудес...
Тут останній з виступаючих дещо зам'явся, зрозумівши, що бевкнув щось не те.
– Ну, я гадаю, ви мене розумієте? – заокруглив він.
– Безперечно, – підтримали його інші.
– Отже? – спитав голова.
Очевидно, останній довід був найбільш переконливий, і комісія одностайно ухвалила: вважати Обормотів ідіотами.
Завдяки цьому Обормоти швидко змінили камеру Луб'янки на камеру тюремної психіятричної лікарні в Казані*. Це їх примусило замислитися. Як ми знаємо, вони були ортодокси і, як ми знаємо, безмежно вірні Країні Чудес. Опріч того, вони досконало володіли логікою. Схиляючись перед усім країнчудесівським, Обормоти, природньо, повинні були схилитися і перед країнчудесівською психіятрією. Отже, якщо їх визнали ідіотами, то, значить, вони і є ідіоти – до такого неминучого висновку повинна була їх привести логіка, і привела. Обормоти вигукнули:
– Ми – ідіоти!
І вишкірили один на одного зуби.
Але, визнавши себе ідіотами, Обормоти все ж не полишали думки про волю. Воля була їм потрібна хоча б для того, щоб завершити свою наукову працю з вивчення Країни Чудес. Їх тішило те, що найцінніша річ – щоденник – не трапив до рук контррозвідки, цілком випадково, правда. Напередодні арешту вони відіслали щоденник на схованку Розі Шаланді. А це була цілком надійна схованка.
Як довго їх триматимуть у цій тюрмі – Обормоти не знали, але були певні, що "окови тяжкіе падут"* і т.д. Хоч лікарі теж нічого певного їм не казали, але все ж дали їм зрозуміти, що, оскільки вони визнають себе ідіотами – значить, діло йде на поправку. Безнадійний ідіот ніколи не визнає себе ідіотом. Це так втішило Обормотів, що вони тепер на кожнім кроці вважали за потрібне підкреслювати свій ідіотизм.
– Ми – ідіоти! – сяючи, казали вони тюремним наглядачам.
І це саме чули від них повсякденно сестри, доповідали лікарям, і ті лікарі задоволено констатували:
– А Обормоти теє, поправляються!
Щоб рішуче закріпити ту поправку, поштрикували нейролептиками.
Отже, ставши на шлях виздоровлення, близнюки з презирством дивилися на тих, хто ніяк не виходив з ідіотичного стану. Так, один, наприклад, уперто тримався своєї ідеї фікс: стріляти горобців. На першій же комісії на запитання, що він робитиме, коли його випишуть, той відповів:
– Зроблю рогатку і стрілятиму горобців.
На наступній комісії його ідея дещо видозмінилася.
– Ну як? – спитали його.
– Та що ж, вийду, влаштуюся на роботу.
– О! – багатозначно перезирнулися лікарі. – Справа йде на ліпше. Ну а далі?
– Ну, влаштуюся, грошей зароблю, піду на базар, куплю ґуми, зроблю рогатку і стрілятиму горобців.
Далася я йому та рогатка!
І, нарешті, на останній комісії він на запитання, що робитиме, відповів зітхнувши:
– Одружуся.
– О! – піднесли пальці догори всі члени комісії.
– Ну а далі?
– Приведу дружину із ЗАГСу додому.
– Ну, ну?
– Поцілую.
– Так..
– Роздягну.
– Чудово! Ну – і?
– Витягну з трусиків гумку, зроблю рогатку і стрілятиму горобців...
До пари цьому ідіотові були й ідіоти з антикраїнчудесівськими настроями. Їм втовкмачують – любіть владу, як ближнього свого, а вони, капосні, сміються і кажуть, що то, мовляв, тхне толстовщиною і всепрощенством, а вони прощати не бажають. Тримають рік, тримають два, а вони все своє, як отой з горобцями. Дуже вже хворий нєсознательний народ.
– Ну що, – питають, – будете любити владу?
– Ні, – одвічають, – нема за що.
За рік знову.
– Будете любити чи ні? Лояльні будете?
– Не будемо лояльні.
Отакі вперті. І, головне, жодні ліки таких не беруть. Професор з досить дивним прізвищем Тур-Об-Ар навіть працю з цього питання написав: "Країнчудесівський маніякально-депресивний психоз".
Звичайно, Обормоти трималися осторонь цих безнадійних ідіотів, оскільки вважали себе цілком надійними.
Так минув рік, минув другий, і Обормоти постали перед комісією, що мала вирішити їх долю.
– Ну як? – спитали близнюків.
– Чудово!
– Голоси?
– Були та загули.
– А як наша рідна країнчудесівська влада?
– Влада – во! о'кей – влада!
– А настрій?
– Країнчудесівський.
Трохи порадилися члени комісії, більше так, для виду, і кажуть:
– Звичайно, Обормоти ідіоти, але безвредні, бо кричать "хай живе!". Навіть корисні. Якщо ідіот галасує "хай йому грець!" – це гірше. Такий ідіот – бека. Такого – під сім замків. А це ідіоти свої, країнчудесівські. Отже, хай живуть і пасуться.
І дали Обормотам "путьовку в жізнь"*.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ про те, як Обормоти опинилися на волі, зустріли Похмуру Особу і на радощах забенкетували
Три роки минуло відтоді, як Обормотів підхопили попід руки луб'янківські хлопчики.