І Марті він довгий час здавався смішним...
"Я була дівчиськом, — подумала вона. — Де я могла сприйняти життя як величезний клубок цілком конкретних протиріч! Од нього на мене віяло таємничістю. Юліанові категоричні висновки я вважала святенництвом. А помимо цього... Хіба можна найменшу дрібницю пов'язувати з великою політикою і перетворюватися зі звичайної людини (у цій звичайності скільки романтичного і привабливого!) на політичний сухарик, якусь штучну, начинену сентенціями істоту?! Тим часом, якщо мавпу-вання має довести світ до трагедії,— чорний злочин ховатися в панцирі патріархального простачка. Свид добре сказав: "Пересічна людина покликана до історичних справ". Це законне становище людини в нинішньому житті. Якщо пересічна людина не посяде його з ніяковості, незвичності чи пасивності, світ докотиться до поганого".
Тепер Марті досить було Юліанового півслова, щоб відчути його настрій, уловити тему розмислів. Мовби зайвий раз пересвідчуючись у цьому, вона без будь-якого переходу сказала:
— Я десь читала, Юліане, що людина, яка пробувала накласти на себе руки, вдруге цього не зробить. А чому покоління, що трагічно втратило батьків, повторює ті ж самі помилки?
— До нещастя доріг багато, а від нещастя і стежки нема. Нові покоління прагнуть звільнитися як від спогадів про нещастя, так і від усвідомлення тої рокованої обставини, що з нього нема виходу.
— А дороги, які до нього ведуть, залишаються?
— І чимдалі їх стає все більше.
— Значить, історія не вчить.
— На жаль, не в тих масштабах. Життя ускладнюється, моральні вартості знецінюються, тут, аби не впасти духом, не розчаруватися, потрібна залізна воля.
— І віра в людину.
— Це само собою розуміється. Скільки, наприклад, мовлено і писано про те, що українці — недержавний від природи народ. А він же створив її — радянську державу. Якби зібрати все те скигління і самобичування і запустити в пропагандистську машину, скажімо, в Німеччині чи Франції, то, я гадаю, через певний час можна розхитати і ці цілком сформовані і дозрілі нації... Озирнися — не вернувся той тип?
— Ні.
— Ганьба.
— Це ознака їх недолугості.
— Але ми од цього не піднімаємося на силі.
— Та й падати далі нікуди. Юліан осміхнувся.
— Чудова філософія. Не той герой, що поборов, а той, що викрутився.
Юліан вирішив, що їхати до Заліщиків, одразу в прикордонну зону, небезпечно, і купив квитки до Іване-Пус-того. Тернопільський поїзд стояв у Ходорові майже годину, та посадку оголошували тільки за п'ятнадцять хвилин до відходу. Марта вблагала провідника, щоб впустив їх з Юліаном до вагона.
— Треба написати до Миросі, — сказала вона в купе. — Я зачула — залізничники чекають кур'єрського на Львів. Лист ще сьогодні трапить до Миросиних рук.
— А відповідь? — запитав Юліан.
— Мирося — поетеса, але дуже пунктуальна дівчина. Відповідь ми одержимо найдалі через три дні.
— Цікаво, якими засобами конспірації ти скористаєшся тепер.
— Ти хочеш мені нагадати, щоб я була обережною? Будь ласка. Лист до Мирослави я пишу від імені шанувальниці "Народу і долі" Ганни Скорик і адресую до редакції. У марпицях ви пильні, пане професійний... А значного недобачаєте.
— Чого саме?
— Я тобі не подарую сутички з агентом.
— Пиши, пиши,— посміхнувся Юліан. Та через мить спитав: — А як ти збираєшся вручити мої статті?
— Це вже моє діло. По-перше, я особисто їх не вручатиму. По-друге, вони ні в якому разі не запатарайкаються.
— Аз приводу організації рідної школи ми ще побалакаємо?
Марта поклала на столик олівець.
— Юліане! Чи не зарано ці останні напучення?
— Даруй, я не знаю, чим себе зайняти.
Марта подала йому забуту кимось "Му$1 гоЬотісги".
— ХТО така Ганна Скорик, Мартусю?
— Безробітна вчителька з Козаччини. Ми познайомилися в поїзді.
— Я ж то подумав: невже сітка її людей сягнула так далеко?
— Читай газету, не шкилюй.
— Ти вже закінчуєш?
— Так. Ось і кур'єрський.
Марта надписала адресу і вийшла з купе. Коли вона вернулась, Юліан перекладав речі у валізі.
— Облиш, Цезарю.
— Тоді говори що-небудь.
— Тута, Юліане?
— Стискається серце.
— А мені знову стає порожньо, Юліаночку, — Марта притулилася щокою до його грудей.
До Іване-Пустого поїзд прибув перед світанком. Локомотив одвели до водокачки, стихло. Юліан з Мартою оглянулися на два опустілі вагони біля роз'їзду. Чогось Марті згадалася стара, сповнена болю і сліз пісенька.
Наїхали малярі Із чужої сторони, Змалювали неньку На білій стіні.
Марта про себе, не пускаючи Юліанову руку, повторила мотив раз, другий і тихесенько проспівала: "Наїхали малярі..."
— Не малювали вони її, — сказав Юліан. — Не малювали, моя сердешна гілко. Вони її вигнали, викурили і сіли за її стіл, за її хліб. Чула, як лисиці виселяють борсуків? Підкидають охайним борсукам червиву дохлятину, сміття і власні нечистоти. Борсуки щоденно очищають нору і підступи, та зрештою покидають оселю. Тоді лисиця розводить там потомство.
— Ходімо до Мельниці пішки, — мовила Марта. — Може, напитаємо візника.
Уздовж тракту молодим листом шуміли тополі. З видолинків, що скочувалися до Дністра, плив туман.
— Зійшло сонце.
— Дивись хоч тепер на мене, — сказав Юліан. — Не минай очима.
— Дивлюся, Юліане.
Вона поклала йому руки на рамена і розглядала зблизька, поводячи зіницями і ворушачи губами, мов перед нею був виконаний геніальним майстром портрет, а сама вона була мрійливим неуком.
— Дивлюся, дивлюся, Юліане...
— Ходімо, гілко. Як це мені раніше не спало до голови називати тебе гілкою!
— Ти ж сухар, Юліане. Тюремний сухар.
— Ходімо....
— Признайся. Чого ти напав на фраера з дефензиви?
— Я напав?
— Ну, словом, ти був необачний.
— У мені озвався джентльмен, що супроводжує даму.
— Не ризикуй, Юліане. Я дуже прошу тебе. Добре?
— Так, гілко.
— Тепер ходімо.
Сонце розливало своє проміння. В одному місці розплавлено зблиснув Дністер. По той бік ріки над пралісами білим сяйвом палахкотіла одинока хмарина. Повітря було напоєне свіжим, як вода, запахом озимини.
— Аж не віриться, що ще вчора ми могли бавитися в сніжки.
— Це найпівденніший пункт Галичини.
— Дивися: онде смуга сірих скель. Мабуть, там Збруч.
— І кордон.
— Із обох боків націлені жерла кулеметів.
— Не тільки...
— І заслони з колючого дроту...
— І траншеї, і секрети, і безконечні гони розпушеної ріллі, якій не дозволено родити.
— Юліане, навіщо тебе посилають туди?
— Треба, гілко.
Увечері того ж дня Ганна Скорик заховала їх на горищі, повідомивши, що на кордоні вкрай неспокійно: повелося, що майже кожної ночі хтось пробує перепливати або Збруч, або ж Дністер, варто зчинитися метушні з одного боку— і починається перехресна стрілянина.
Тільки через тиждень, глупої негоди, Ганна Скорик, Юліан і Марта пливуном у ярузі сповзли до Дністра. Юліан пригорнув Марту до грудей, і його поглинув морок. Минуло не менше як чотири години. Нарешті Ганна Скорик прошепотіла, торкаючись Мартиної руки:
— Щасливо. Він уже там.
На сході затлілась фіолетова смужка.
— Він уже там, — повторила Ганна Скорик. — Ви добре придумали: щоб він минув з течією це страшне місце. Всі чогось намагаються щонайшвидше дістатися до протилежного берега. А тут так густо розставлені кулемети, що вода в річці закипає від куль, як у казані. Майже всі гинуть...
Вони вернулися додому мокрі до ниточки. Ганна Скорик дала Марті рясну спідницю і блузочку. Пильне око старої діви осміхнено общупувало Марту зусібіч у сільській ноші. Тоді його пронизала іскра здивування.
— Лишилася, сердешна, з надією, — промовила тихо.
— Дамо собі раду, — відказала Марта.
— Ляжете спати, пані Марто?
— Ой ні. Сьогодні мені не до сну.
— Я теж не склеплю повік. Коли добре розвидниться, тоді, мабуть, долатиме дрімота. То ви з часу нашої зустрічі не були у Львові?
— І поки що мені туди нема дороги.
— Перебудете в нас. Я вас назову родичкою — ніхто й не допитуватиметься. Ми тут досі "львів'яни", і про наш родовід нічого не знають.
— Я хотіла б не просто перечекати місяць-другий, — сказала Марта. — Скажіть, як ставляться на заставі до місцевого священика?
— Аж надто прихильно.
— А як лагодяться з війтом?
— Це одна компанія, пані Марто.
— У мене є план, котрий і вас, певне, зацікавить. За інших обставин я не звернулася б по допомогу до церковників, — сказала Марта. — Одначе захід вартий приниження.
Вона докладно розповіла Ганні Скорик про свої наміри. За її затію з ентузіазмом ухопився й Іаннин батько.
Марта Чорнеза мала достатні підстави вважати себе офіційно реабілітованою і могла на літо поїхати до Львова. На новий навчальний рік Скорики забезпечили їй помешкання, вона спакувала речі. Увечері перед днем від'їзду вона сказала Ганні:
— Трішки пройдуся.
— Мені можна з вами? — спитала Ганна Скорик.
— Воля ваша,— відповіла Марта. — Але я ненадовго. Ганна Скорик вирішила, що Марта хоче посидіти в самотині на кручах.
Скорики чекали її до пізньої години, потому, переполошені, розбудивши сусідів, подалися на розшуки, але намарне, Марта пропала, пропала безвісти.
Вона почула позад себе чиїсь кроки. Смерклося. Марта подумала, що то Ганна Скорик.
— Вітаю вас, — сказав Ренет. — Нарешті зустрілися. З одного боку темним піднебінням зіяла безодня, з другого — стежку заступив офіцер секретної служби.
— Чого ви не відповідаєте на привітання? — він посвітив їй в обличчя ліхтариком. — Я прибув сюди тільки з обов'язку. Я хочу скласти шану вашим авантюристичним здібностям. У вас винятковий хист. З вашим коханчиком нема мороки: на місяць до Бригідок — тиждень волі і так далі... Як вам вдається вплутувати в авантюри цілком невинних з огляду державної безпеки громадян? У Львові і навіть у Варшаві досі не ймуть віри, що саме ви, чортик у спідниці, завдаєте поважним інституціям стільки кло-потів. А де Цезар, пані Марто?
— Його немає.
— Знаю!
— Він для вас недосяжний.
— Розумію. З ним, звичайно, треба було покінчити. На жаль, до моїх слів не завжди прислухаються. Родзісад, наприклад, гадає, що наївні марксисти (мабуть, ви не заперечуватимете, що Цезар — наївний марксист?) — цілком допустиме зло, на якому наші люди роблять кар'єру.
— Навіщо ці балачки? Ви прибули арештувати мене?
— Так, ходімо. Можете ступати поряд. З Цезарем, безперечно, треба було покінчити. Він не наївний. Він на тому боці?
— Не знаю.
— Тепер постіймо.