Тепер теж потішав себе тим, що його колезі – очевидно, Вернерові – ще тяжче було пережити таку саму ситуацію:
Ми довго в морі пропадали;
Прийшли в Дар’ю, на якор стали,
З ватаги письма принесли,
І всі тихенько зачитали.
А ми з колегою лягли,
Та щось такеє розмовляли.
Я думав: де б того добра,
Письмо, чи матір, взять на світі.
"А в тебе єсть?" – "Жона і діти,
І дім, і мати, і сестра,
А письма нема!"…
У Кос-Аралі Шевченка спіткала анекдотична пригода. Солдатам не вільно було носити бороди, але Шевченко, мабуть як і інші учасники експедиції, під час плавби не міг голитися і запустив бороду. Залога Кос-Аральського форту складалася з уральських козаків-старовірів, і коли вони побачили Шевченка з довгою бородою, то їм спало на думку, що він "мученик за віру", старообрядський священик. Це тим легше могло статися, що козаки, мабуть, чули від когось, що бородатий чоловік – засланець. Козацький офіцер – осавул, що командував залогою, закликавши Шевченка в очерети, впав перед ним на коліна із словами: "Благословіть, батюшка! Ми про все знаємо!" Поета це так насмішило, що він, не надумуючись, поблагословив побожного старовіра. Ввечорі осаул справив Шевченкові такий бенкет, якого йому, як казав, "і вві сні не ввижалося", особливо в пустельному Кос-Аралі. Але на тому не скінчилося, – анекдота мала своє продовження в Раїмі.
Незабаром офіцери, члени експедиції, повернулися до своїх військових частин. Виїхав до Оренбургу й Макшеєв. Разом із ним поїхав до Раїму й Шевченко. Сам козацький полковник Марков узяв у Шевченка "благословення" і сунув йому в руку 25 карбованців. Грошей тих Шевченко, звичайно, не взяв, але такою "безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибитці, та, якщо буде змога, запричаститися у такого безприкладного пастиря". Треба було зліквідувати цю містифікацію, і "щоб не набратися клопоту з цими сивими безприкладними дурнями", поет якомога швидше покинув форт. Придивившись пізніше до побуту й звичаїв уральських козаків-старовірів, набрався погорди до їхнього, як казав, "бузувірства" й "зашкарублості".
Подорож до Раїму зм’якшила й перше тяжке враження по повороті з моря: листи від приятелів таки були, але їх мав, мабуть, Субханкулов у Раїмі. Александрійський прислав лист з Орської, а при цьому переслав і лист Лизогуба.
Новини із світу, що дійшли тепер до членів експедиції по їх повороті, були дуже цікаві, і Шевченко цими новинами був, мабуть, дуже втішений: в Європі гула революція. Коли в усіх, як тоді казали, "поступових" людей з нею могли зв’язуватися надії на краще, то тим легше могли вони збудитися в поетовій душі. Александрійський писав, згадуючи про європейські події, що "головна тема їх – хочеться кращого!…", казав, що це "стара пісня, сучасна людині й людству, тільки що [тепер] співається на новий лад: з акомпанементом 24-фунтового калібру". У кінці дописував: "А втім Ви знаєте, мабуть, усі затії сучасної європейської політики".
Російські газети не могли дати виразного поняття про те, що діялося в усій Європі в 1848 році, але, мабуть, деякі члени експедиції, а може й раїмські знайомі Шевченка, мали інші джерела: листи від близьких та приятелів, на що натякають слова трохи необережного поетового кореспондента. Коли на початку травня експедиція вирушила з Орської, то її учасники могли мати про лютневу революцію 1848 року лише неясні звістки, що їх десь у середині березня спрепарував уряд для петербурзької преси. За тими звістками виходило, що Люї Філіпп "добровільно" відмовився від престолу, і "Северная пчела", офіціоз уряду, устами Ґреча змальовувала всю справу як невинні заворушення, що їх викликали "злочинці-радикали".
Проте 14 березня Микола І видав маніфест, у якому, хоч і похвалявся, що готовий зустріти ворогів, де б вони не з’явилися, але сам стверджував, що революція ("мятеж") залила й союзні з Росію Австрію та Пруссію і "загрожує в своєму безумстві і Нашій, від Бога Нам дорученій Росії". І Макшеєв, і Вернер могли мати від своїх ліберально й революційно настроєних знайомих докладніші, далекі від офіційних версій відомості. Оренбурзькі засланці-поляки напевне мали їх у той час, бо їхні земляки сотнями тікали з краю, щоб помогти повстанцям Угорщини, і деякі з них теж опинилися на засланні.
Коли ці європейські новини могли Шевченка лише втішити, то інші, навпаки, наганяли на його душу смуток: на Україні страшенно лютувала холера, а в Оренбурзі було справжнє пекло. Турбота за близьких і знайомих огорнула всіх і, звичайно, й Шевченка. Лизогуб писав, що страшна пошесть, з якою тоді мало й уміли боротися, дійшла до Одеси. Літом із Оренбургу повтікали всі старші начальники, мало не все духовенство, майже всі лікарі. В батальйонах, що там стояли, смерть косила людей сотнями; в усьому місті, заваленому непохованими трупами, відбувалися дантівські сцени. Прибув до Раїму засланий туди молодий прапорщик Н. Заслано його було за те, що не допильнував в’язнів, які, ховаючи під його командою трупи, порозбігалися. Під враженням оповідань про страшну пошесть Шевченко написав згодом свою "Чуму".
Повернувшись до Кос-Аралу, він оселився там у поганенькому, збитому з дощок бараці. Докучала страшна, безнадійна одноманітність. Розваг не було ніяких. Може єдиною було полювання на джулбарса, тобто на тигра, що загриз уже не тільки багато худоби, а й двох людей. Бутаков, коли люди вислідили цього тигра, організував облаву, мобілізувавши половину своєї залоги. Убитого велетня, короля пустелі, Шевченко прекрасно змалював. Взагалі ж не було чим рятуватися від нудьги. Писав в одній із своїх "трістій":
Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь. Боже милий!
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу,
Віршую нищечком, грішу,
Бог-зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую…
Поки ще були теплі дні та не докучали страшні вітри, можна було бродити по острові, подивитися хоч і на одноманітний, та все ж таки колоритний морський простір, але вже 22 жовтня почалися морози. Прийшла непогода, повіяли осінні буревії, а по них піднялися й дикі сніговії. Потяглися ще нудніші, ще одноманітніші дні, – як у в’язниці. Малювати багато не міг, бо обстанова була для цього дуже невідповідна. Більше писав. Так само, як у миргородсько-переяславський період життя, коли був прикутий хворобою до місця, так і тут, не маючи інших занять і розваг, увесь віддався поетичній творчості: написав на Кос-Аралі мало що менше, ніж за перші шість років творчості, а взагалі – четверту частину своїх творів щодо їх числа. Коли отаборилися в Кос-Аралі, то вже мав дещо й написане. Коли став порядкувати написане й написав кілька нових поезій, то, як і минулого року в Орській, так і тут розпочав нову книжечку поезій повним гіркої іронії над своєю долею заспівом: "А нумо знову віршувать…", умістивши його на початку поезій 1848 року. Знову почав,
Поки новинка на основі,
Старинку Божу лицювать.
А "новинки на основі" було багато: творча фантазія його працювала з надзвичайним напруженням, і розшукувати сюжети не доводилось. Як фігури в якомусь химерному контредансі, мінялися під пером його жанри: за баладою з’являлася поема, за нею принагідна інтимна лірика, по ній – стилізація народної пісні або ґротеск, потім знову поема або балада…
Різдвяні Свята довелося зустріти дуже сумно. Думками ввесь був на Україні. У поезії, присвяченій Ф. Лазаревському, писав на Свят-Вечір:
Наступає свято…
Тяжко його, друже-брате,
Самому стрічати
У пустині… Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні, завтра рано
До церкви молитись
Підуть люди… Завтра ж рано
Завиє голодний
Звір в пустині, і повіє
Ураган холодний,
І занесе піском, снігом
Курінь – мою хату.
Отак мені доведеться
Свято зустрічати.
Поезії, написані в Раїмі
На Кос-Аралі Шевченко висидів аж до кінця січня 1849 року – чотири місяці, а потім подався разом із Вернером до Раїму. Зимою північна частина Аралу замерзала, і з Кос-Аралу можна було до суходолу ходити й їздити через лід. Від зими 1847 року Шевченко "два роки хворів на скорбут та на біль голови". "Далекий похід [від Орської кріпості до Аральського моря] і довге купання в морі було причиною, що на всім тілі й особливо на ногах з’явилися в мене золотушні болячки, після чого голові полегшало", – писав він по двох з половиною роках д-рові Козачковському. У Раїмі були два знайомі лікарі, і хоч і там, як і на Кос-Аралі, теж "навіть і нужа" [Блощиці в Раїмі доводили людей мало не до божевілля] нападала, як писав пізніше Лизогубові, але можна було хоч ці болячки лікувати.
Командиром форту був тепер підполковник Матвеєв. Він заступав капітана Єрофєєва, що літом або восени 1848 року, напившись п’яний, збомбардував сусідню киргизьку оселю, щоб полюбуватися пожежею. Але й цей п’яниця любив Шевченка, а культурний і добрий Матвеєв прив’язався до поета всією душею, і йому було вільно робити все, що хотів. Ходив і тут із бородою, в смушевій шапці й якійсь свитці, ніяких обов’язків не виконував. Жив у якійсь хатині разом із Вернером.
Командир бриґади генерал Федяєв, що приїздив до Раїму, привіз Шевченкові з Оренбурґу цілу скриньку фарб. Шевченко малював з офіцерів портрети, беручи за кожний червінця. Міг собі тут хоч купити пляшку рому, що його дуже любив. Звичайно поет бував дуже сумний і неговіркий. У товаристві за чаркою іноді жвавішав і ставав веселіший. Тоді він всіх смішив своїми оповіданнями. Але коли все товариство більше підхмелювалося, то й Шевченкові "жарти та сміхи змінялися злим глузуванням, а далі сльозами та гіркими скаргами на свою долю". Прапорщик Н. пам’ятав, як Шевченко "ввічі називав добродушного Матвеєва бурбоном, катом і бажав йому з цілою фортецею провалитися в безодню". Навіть для вільних людей страшне було життя в цій пустелі. "Снігові замети заввишки в сажень замітали з верхом хати", "цілими тижнями не видно було світу Божого від безперестанної хуртовини". Лікар Кинкевич, з яким Шевченко приятелював, увесь час твердив про себе, що йому вже недовго лишилось терпіти, так усі були змучені нудьгою й тяжкими умовами життя.
26 березня Шевченко писав Макшеєву: "Я ось уже два місяці, як покинув свою резиденцію в Кос-Аралі, а тому й не можу сказати Вам нічого нового про тамошнє життя-буття, любий Олексію Івановичу, а про Раїм і казати нема чого: незмінний".
Нудьга була страшна.