Хіба так не мона, Гань?
— З ким, з Верою так стати побалакати?
— То що це вже таке, шо Вера тобі подивує — це тра так бояться?
— Хіба я тобі що казала,— я кажу тільки, шо Вера була, як хтось уніс пошту. Поки ми розібрали, від кого це такі гроші, Вера каже, Г-а-аню, то це ваш Олік робить, а не служить? А я ще подумала, ой-бо, нашо це ти таке кажеш, мій Олік на службі, тільки їх на цілину направили хліб збирати.
Петро, поки взяв з погрібничка зо два буряки корові натерти й ніс назад до хліва, ще добре чув Гани ні слова, але повторив так переконано те, шо він осінню казав на кухні за столом.
— Це якби Олік написав, шо десь буде через Україну їхать, то я б зараз поїхав, де б він не був.
— Але диви, підписано командир,— дивувалася давньому Ганя,— це так як не довіряють солдатам, бояться, щоб не пропили, й батькам посилають.
— Чого. І фамілія була вказана, командір такий-то. їм щось трохи дають, а то на харчі вищитують. Не може так буть.
— П'ятнадцять рублів і тридцять п'ять копійок, як зара пам'ятаю. Але хоч би слово було дописане, шо, за шо... така дисципліна.
— Ну, може, в армії не мона — шо ти хоч. Як в них там така дисципліна.
— Якби це їх вдвох послали служити, то я б так нічого не хтіла Ігора з Оліком.
— Такий порядок же є, шо брати разом служать. Його ж питали, де ти хоч служити,— з братом, каже.
— Ну да— Гані як-то не було чим дихнути, аж у спині пряма зробилася.— Як Оліка направлять з цілини на місце служби, то будуть разом. А так Ігор ще його поаде.
— То пожде. Він писав же, шо його спитали, де він хоче служити,— а він сказав, шо з братом,— бач!
— А Вері ще якийсь сон снився — вона мені ще тоді розказувала, як ми сиділи в кухоньці й принесли це звіщеніє,— й це, каже, Г-а-аню, повіриш чи ні, мені знов той самий сон приснився, ай-бо! Питається, чи це від хлопців чогось не було, тривоги якоїсь чи жалоби? Нє, кажу, пишуть, шо служба йде харашо.
— Шо це там може буть. Годують; в наряд ходять, та й.
— Але чось їм мати снилася. Каже, лежить баба Марійка в ямі — нє, брешу, сидить зігнута, але як-то ти, Петька, несеш їй у яму вареники в мисці, і вона чогось дуже сердита, не хоче вареників. І вже як-то поклали їй ці вареники на груди, а вона їх по одному з ями викидає — тако кидь, кидь. Еге — так не хотіла. А це Вера з онукою зайшла та й знов питаєтея, шо хлопці пишуть... Я розказую, шо їм там добре, поправляться стали, Ігор то ще нє, бо перші дні не дуже поправишся, а Олік поправився. Але кажу, шо довго пісьма нема чось ці Дні, шо там таке. Ну то Вері аби дай — зразу біжи, Ганю, телеграму вдар, може шо случилось, шо це вони так довго не пишуть.— Ганя взяла трохи молоком споліснула вим'я корові й зогледілася, що нема Петра біля неї — Петька, ти вже поїхав, де це ти там дівся. О, чос ти плачеш?
— Ну да, буду я плакати — нема мені більш роботи? — Петро переніс тертку на лавку під тином, що відгороджував двірець з хлівом від садочка, й трохи потер ще буряка в тазик— Осьо дотру та й буду йти. Ти хіба не бачиш?
— То хіба б це я сама не натерла, ти думаєш,— от іменно тра зробить по-своєму. От ще ж не люблю!
— А, осьо трошки натру, та й буде шо корові ззісти. Я їй дам, то, може, від мене лучче візьме й не буде така лиха.
— Чом це вона лиха — хто тобі шо казав? Це я так сміялася, шо може вона мене спротивила й не хоче їсти, шо я така без зубів...
— Та я й кажу, шо дам,— чого вона буде голодна стояти. Хіба нє, Гань?
— Петро. Шо це вони собі думають: будуть ці буряки брати чи нє. Вже ж дощ їх раз намочив.
— Мені клопіт? Я їм дав чим укрити, хай самі дивляться. Вони самі вибирали з ями — порчаних же не було. А там я знаю...
— То скільки воно вкрите може в мішках стояти.— Ганя потягнулася як-то втертися на бороді й стала на вулицю довго дивитися — щось їй таке наче череду гонять здалося, й поки все не передивилася, не зрушила з одного місця.— Вони з Мишком учора вечір просиділи на дошках проти цих мішків, і ще як почало на дощ накрапати, то вкрили целофаном — я знаю...
— Та й шо, Мишко нічого не казав, чи думає забирать, чи шо робити?
— Стій-но, то це вже хлопці, Петро з Мишком, були, як вони сиділи, чи не було?
— Вера ж тобі шо казала, шо рано приїхали, та й вона з онукою прибігла.
— Але ж це ввечері за хлопців не було мови, то це вони хтіли пождати до сьодня та хай хлопці прийдуть забрати. Певне, шо так.
— Як є хлопці, то хіба вони самі не знають, шо тра забрать?
— Ти їх застав увечері, то чого ж ти їм нічого не сказав? Я думала, вони все знають, а це тепер — шо хоч роби. Бураки погниють — їм тра в ямі лежати.
Петро пішов в ту половину, де корова стояла, і поклав на місце.
Біля тину він набрав з кварти води у рот і попурхав собі на руки, щоб трохи грязь змити.
— То я б тобі зляла, чо ти не кажеш?
— Дивися там, щоб я нічого не забув, бо я буду йти.
— Я тебе йду проведу, Петро, я сєтку тобі донесу до хвіртки.
— То пожди-но, да-но я вмиюся ще на лиці.
— Що це з тобою таке, Петька,— сміялася Ганя,— ти два рази ніколи рано не вмивався.
— О, коли це я другий раз умивався,— тако аби що-небудь сказати.
Ганя трошки прибрала коси назад і гребінцем притулила — відрізала то вже давно, але це жде, щоб разом з Клавою поїхати у Житомир завивку зробити, та й така, як Баляля, ходить, бійся розкутана на вулицю вийти; вона провела Петра за хвіртку й сама стала подивитися уздовж вулиці, чи хто не йде тамо.
— Пшьо-в, йдіть-но цюди! Чого це ви ховаєтесь од мене?
— А, йди, Тамара. Чого це я від тебе маю ховаться.— Паня поставила знов долоню до рота, щоб не показувати беззубого сміху,— Й побачить же; я оно де, а вона з вулиці бачить.
— Бачу-бачу, оно ви ще миску ставите— курам давали! — Тамара аж затанцювала задки, вдаряючи об пелену вільнішою рукою, й так вона аж у штахети проглянула, мовби шукаючи Паню на тому десь другому подвір'ячку.— Несіть-но щось похмелиться, а то у хвіртку не бачу зайти.
— Та йди! Це ти вчора ще десь була, Тамар? Диви, геть п'яна.
— Смійтесь, смійтесь, Гань.— Тамара розірвала трохи газету під рукою, щоб бачили, що вона там принесла.— А що ж ви думали, я буду вдома сидіти? Є мені час. Приїхав учора Сашко, каже, цьоцю, мама просила, щоб ви йшли помагати. Ввечері приїхав на велосипеді, каже, мама просила; а я знаю трохи цю жінку, вона на Закусилівці, тамо, як на станцію їхать — знаєте, Гань?
Ганя підійшла аж до цієї хвіртки, й так вони поставали вже біля старої хати у хвіртці; Ганя стала щось думати, наставивши трохи вперед руки — й згадала; ну да, це вчора,— як сьогодні четвер, а вчора була середа,— то вчора Петро вихідний був; та це вона сказала Тамарі:
— А ми якраз з Петром досаджували вчора города, і якийсь хлопчина на велосипеді під'їхав з Марининого боку, де город пустує, й кличе Петьку. Я його, правда, не знала, але як-то з Ігором ходив у школу. То він казав, щоб ішли. Петро сказав, ми побачимо,— е, які це гості, оно сестри мають приїхать — щось Іра писала, але не знаю.
— Ну то чуйте-но, Гань. Це в нас сьодня робота в гамтесі — вікна мити. Я помила вікна та й іду собі на гобід. Як це Петро їде, спиняється, гукає мене. Кажу, Петька, шо ви хочете?
— А-а, то це Петька йшов на автобус та й ти його побачила? Ну-ну, та й шо?
— Та я ж вам кажу, Ганю, не перебивайте, дивіться-но, як було. Петька їде з Петром Андрійцем, а я саме в двір собі заходжу, мене, робота ждала. Петро Андрієць його десь підвозив, він зара на бригадах молоко збирає. Стають біля хати, й Петро мене чогось гукає. А я не здаю, шо він хоче. Кажу, Петька, шо таке, куди це ви вдвох зібралися.
— Ну-ну, та й як це ти його питаєш, а він шо каже?
— Питаюся, шо ви мені хтіли казать, а він ще мовчить, жде, шо я підійду ближче. Та й питається, чи я ходила на Закусилівку. А я сміюся, це так наче дрочуся з ними, кажу, а шо там на Закусилівці. Та й це він мені розказує, що приїжджав Сашко, але він так само не знає, як це ви, Ганю, як його звати, каже, хлопець приїжджав, шо з Ігором учився. Тільки Ігора раніше забрали, а цьому пізніше випало йти. А Петро сміється, це їду, каже, Г&ні зуби в Житомир купувати..
— Ой-бо, от дурне; так і сказав?
— їй-бо, Гань, я не брешу. Я тако стала недалеко од воріт, а вони спинилися на вулиці, але з машини не виходять, Петька тільки з кабіни виліз та й дивиться над кабіною з того боку. Питаюся, Петька, куди це ви ідете з цим Петькою, а він каже, їду Гані зуби купляти.
— Ото як привезе,— засміялася Ганя,— шо я буду з ними робити. Попритуляю, й хай бачать, які в мене гарні зуби, не, Тамара?
— Ви й так гарна жінка, Ганю, нашо вам ті зуби. Петро вас і так любить,— скажете, нє?
— Вже-е. Але хіба є час за собою подивитися. Хай вона сказиться, ця робота.— Ганя замислено поторкала зігнутим пальцем під носом і знов за Петра взнавала.— Та й як це ти сказала, куди ви їдете, а він за зуби розказує? Г-от, Петька!
— Стійте, Гань. Але чо це він за Веру спитався — дайте-но згадаю. Ну та й як це сідати їхати, Петро ще раз подивився з кабіни, каже, йди-но спитайся в Гані, що це там Вера хтіла. А в мене питається, тобі Вера нічого не передавала,— а вона мені шо мала передать? Та й поїхали молоковозом, а я стою й думаю—ой-бо, це ж тра Гані спитать, може, шо треба, а вона мовчить, не каже. Я вхватила осьо хлібину,— бачте, Ганю, несу,— якісь ложки той раз позичала, диви— аж кишені пообривала,—гляньте, Ганю, може, це не ваші.
— Побачу. Мені вже такс раз було. Як в Оліка вечоринка була, я позичала піїсят тарілок, а як це дивлюся раз на горі, а там нечіпаних сто штук моїх лежить під сіном, я за їх забулася. Пу. Й це треба було йти позичати.
— Я за Ігора хтіла спитаться, Ганю. Він ще вдома чи вже поїхав. Бо мені тоді як погано зробилося, то я вже ні за шо не думала. Але так хтіла Ігора побачити, як він буде їхать. Я собі цілий день сьодня думала, як це Петро якусь надію в голосі дав,—думаю, нічого не каже, мовчить, то, може, Ігор вдома. Взяла хлібину на дорогу. Ми з Стройваисом на двох спекли в печі, він відро муки приніс, і моє їдне відро. Чотири хлібині вийшло.
— Та й ти скажи, цього хліба так хочеться.— Ганя поклала хлібину на стовпчик, та й дивилися обоє на неї.— Але мовчи з цим хлібом. Як Оліка провожали, то й поцілувався, і хліб прийняв. А Ігор — де-е, не хоче.