За що ж гризуться вони, коли й тих "уділів" уже чортма? А хіба, коли б "уділи" були, вони не гризлися б? О, ще запопадливіше, тільки не так дріб’язково. На них треба доброго кулака — ні, просто довбні, щоб при кожній потребі торохнути кожного по голові — знай зась! А до того більшу половину вигнати, щоб і близько до санів церковних не підходили.
Вчора й сьогодні між ними точиться особливо запінена оскаженіла гризня. Приїхав представник (Мтішзіяг’ства з Берліна, якийсь остзейський німець Ленау, що прекрасно володіє рос. мовою і, очевидно, зі східніх націй визнає тільки московську. Він привіз вирішення міністерства: всі єпископи мають змогу виїхати до Потсдама, все греко-католицьке духовенство до Дрездена, а решта різного духівництва і мирян скеровується до Ґраца, де кожний матиме можливість вибрати собі працю, місце прац і буде нарешті мати постійне забезпечене пристановище. В транспорті, річ ясна, почався занепокоєний рух. Всі певні (і мають рацію), що коли оця маса залишиться без голівки, то з нею перестануть рахуватися і в Ґраці негайно передадуть на суворі руки АгЬеіїзапії’у, замкнувши перед тим до табору. Почались делегації, петиції до п-ів "полковників", запобігливі прохання, слізні благання. Як у тій пісні: "Не їдь, не їдь, козаче, — твоя дівчина плаче..." Никанор заявив, що він підпорядкується тільки владі, отже, іде тільки до Потсдама Григорій повівся одвертіше, сказавши буквально таке: "Не маю жодного наміру міняти вигідну потсдамську дачу на тяжкі злиденні мандри з отією масою різношерстою, що її десь поназбирував Мстислав!" Дехто з інших мовчки до них приєднались. Але Мстислав заявив, що він не залишить пастви, аж поки її доля відповідно роз’ясниться, і тому конче їде з усіма до Ґраца. Згодом до нього приєднався Ігор, потім Миха-їл (цього єп-па не знаю зовсім). В’ячеслав посів нейтральну позицію. І от на цьому гарячому ґрунті спалахнули й без того нагнічені пристрасті. До основної теми суперечок прилучаються, звичайно, й мотиви побіжні, в часі давніші. До основних груп, що сперечаються, ставлення всієї маси стільки ж зацікавлене, як і прихильністю своєю скероване виключно в бік Мстислава. Гудом гуде транспорт, — суєта, розгубленість, чвари вже й поміж самою масою. Коли б так воля, то й "чорну раду" негайно скликали б. До Мст-ва раптом прибігає старий Цибуля (отой самий тесть Веретенників!) і просить, чи не прийме його М-в у лоно церкви автокефальної, під своє крило, бо він, бачте, українець з діда-прадіда, а через прикру ситуацію й ще прикрішу власну помилку опинився чортзна як серед "автоматів". От жук! Прибігає з тим самим проханням і довговусий "хуторянин-пасічник", він же "письменник-академік", що особисто запізнаний був із Яворницьким, а тепер ось у Братиславі нечиста сила запаморочила його й штовхнула в обійми "ку-дєсніків-автоматів" — "явіть же. Божеську милість, порятуйте блудного сина і візьміть мене з собою до Ґраца, бо "автоматів" тепер розкидають, як нам сказали, кого куди або й напризволяще зовсім кинуть!" М-в їм.одмовив,
їжу готують нам тут же, у дворі школи, військові німці у польових кухнях, а наші жінки.мусять їм допомагати. Яка ж це трудність отих жінок зібрати, щоб картоплю почистили! Коменданти кімнат вже втрачають терпіння: собі ж, чортова бабня, зварити не хоче! Те ж саме було, коли німкені запросили наших жінок допомогти їм упорати городину, бо час, мовляв, минає, а робочих рук немає. Пішло зрештою ЗО чоловік, але поки їх зібрали, поки умовили, а декому працю наказали, — це коштувало чимало зусиль, часу і нервів. Хами! Замість віддячитись людям за те, що так добре приймають та дбають, ці наші тупоголові міщанки-за-дрипанки ще й кирпу гнуть, а надто "галичменки", шляхта ота га{*госІоуа! Молодець Н-я, вона сама зголосилась піти, дарма що вчора багато працювала на кухні. Я її за це привітав.
На Покрову — чудесний сонячний день. В шкільній гімнастичній залі правиться служба Божа, а ми з нею тим часом вислизнули в місто. Незабутня прогулянка понад річкою за містом — каштани, клени, берези в золоті й червонястих коралях, а над ними знову ж ота чиста, синя, бездонна височінь, в яку хочеться летіти. Були тремтливі обійми під золотистими й так само тремтливими берестами, палкі поцілунки горіли під синім пломінем небес, ми йшли, спотикаючись, обнявшись міцно, співаючи й сміючись, аж поки на перехресті трьох глухих польових доріжок, на самому краю глибоченного кущами зарослого яру впали знесилено, щоб відпочити, а встали... задихані, і небо, синюще, осяяне сонцем, несамовито кружляло перед очима, кудись летіло, як стьожка екрана, як химерний сон. Я тільки глянув напружено, чи нема кого поблизу на цих дорогах, чи не помітив хто, які ми поганці і поганську жертву ось допіру ярливо принесли нашому Дажбогові. Нікого. Над залитими сонцем [чим — незроз. — Ред.] лише пролітає ніжне "бабине літо" і срібно-сизою памороззю осідає на бур’янах, на чорній ріллі. Я полегшено зітхнув і впав назад на сіро-зелену траву, п’ючи вкупі з чудесним повітрям блаженство особливої втоми. Вона підгорнулась до мене. Я радісно обняв її. Це були короткі, але близькі до справжнього щастя хвилини. Я й зараз, пишучи оце, сам собі заздрю.
В кімнаті поруч об’явилась у двох дітей шкарлатина. Німці заметушились, бігають лікарі, сестри. Взагалі медогляд і догляд тут було поставлено дуже добре. Я вчора теж зголошувався до відомого місцевого лікаря, що трохи говорить російською мовою. Не розпитував довго, лише уважно оглянув і сам сказав, що я колись мусів хворіти на малярію (правда!), звідси переважно й мої теперішні недуги, — вилікувати це все він напевне може, але на той випадок, якщо я залишусь у Кісінгені на місяць-півтора. Якби ж то!
Ще в одній кімнаті захворіла жінка на тиф. Щоправда, діагноз не остаточний. Кімнати з хворими одразу ізольовано, оголошено суворий карантин. Боюсь, якщо далі поїдемо, можуть початися в цьому скупченні й бруді різні пошесті.
15/Х — 44 р.
Неділя. Зраня рух. Наказ: терміново всім перебратися до вагонів. Здається, їдемо до Ґраца. Поспішно перевозимо речі на
двірець самотужки, возиками (це неблизько). Святково вбрані німці зглядаються на нас на вулицях. Ми — як цигани чи погорільці. ДесЯть-п’ятнадцять чоловік (і жінки) пхаємо тяжко навантаженого возика, а речі з нього падають, а люди брудні й строкато вбрані, а діти, бліді й обшарпані, табунцем супроводять нас, туляться до батьків. Жалюгідна картина! Війна!
16/Х — 44 р.
Понеділок. Потяг летить безупинно. Вже Австрія. Вже Альпи. Аж не віриться: вперше бачу Альпи і порівнюю їх з Карпатами, Кримом, Кавказом. Ні, кожні гори мають свій відмінний характер. Потяг ще понад стрімкими ущелинами, ледве видко дно, на якому здебільшого лискотить вода, гадючаться невеличкі гірські річки. Багато дерев на схилах — шпилькові всуміш із листяними. Часто вихоплюються до неба височенні стрімкі скелі, а вдалині, в їхніх голих сірувато-рудих западинах, біліє сніг. Колія лежить звивно, повертаючи в той або той бік, і майже кожний закрут відкриває якусь несподіванку, нову величну красу. У вагоні всі збились до широко розчинених дверей, тільки й чути:
— Ой, яка розкіш! Ах, Господи, краса ж яка! А он, он, погляньте, старовинний замок, руїни! А онде санаторій якийсь чи палац! І як він там примостився! От де пожити б хоч з тиждень!
Пою колію тягнуться оброблені латки землі, багато фруктових садів, хутірські і, видко, заможні досить господарства. Десь недалечко вже перед Ґрацом вскакуємо до тунелю, якому здається, й кінця нема: 4 1/2 кілометри. Вперше проїжджаю такий довгий тунель. А за тунелем одразу стоп! Наказ: негайно вийти всім з вагонів і поховатись на віддалі в кущах. Летить ескадрилья ворожих літаків. Окремі великі їхні скупчення ми помітили ще хвилин 15 тому, але були вони далеко, лягали курсом на південний схід (мабуть, на Будапешт чи Словаччину) й пороли чисте синє небо струменями димових заслон, що хутко розповзались, перетворюючись у смуги білих, ніби справжніх, хмар. Та ось один із тих літаків повернув у наш бік, зацікавився транспортом. Згодом іще частина відокремилась сюди ж. А коли ми проїхали тунель, вони вже були близько над нами, виблискували зловісно на сонці. Ми збігли стрімким урвищем униз, розсипались по кущах. Натрапляю садибу, але людей нема, двері замкнені — хотів молока чи щось дістати. Залюбки використовуємо з Ле-сиком провінціальну, як у Сквирі, убиральню. Поки сидимо в ній, вже коло дверцят ціла черга: хоч кущів довкола повно, а все ж тягне людину до убиральні. В такій подорожі в товарових вагонах, а ще коли діти є, звичайний процес спорожнення часто перетворюється мало не на проблему, обертається в скруту. В цьому відношенні ми трохи "пораювали" були в Кіс-ні—і тепло, і затишно, і чисто, і, головне, не боїшся, що потяг ось-ось рушить, а ти залишився зі спущеними штанами. Життя!
Десь лише надвечір рушаємо далі. До Ґраца не доїхали, ждемо на маленькій станції. А вранці прокидаємось у Марбурзі-Драу.
18/Х — 44 р., Марбурґ-Драу
Вчора вранці, ще лежачи у вагоні, відчув, що дуже тепло. Думав, погода змінилася, але довідуюсь згодом, що ми в Марбурзі-Драу. Хутко підводжусь, зодягаюсь. Гарний сонячний ранок. Наш ешелон на запасовій колії. Одним кінцем припирає до рампи. Брудно. В один бік червонясті черепичні дахи невеликого міста, що лежить в гірській улоговині. А другий — гори, зовсім близенько, і на їхніх схилах виноградники. Дуже тепло, як у Криму. Та це ж, здається, Карінтія! Тут близько вже мусить бути югославський кордон. І недалеко порівняно Братислава. Треба було два тижні подорожувати, щоб повернути врешті майже до вихідної точки. Парадокс! У мене таке вражіння, що німці тепер самі заморочились з нами, не знають, що робити.
Поголився, помився. По воду довелось іти геть далеко, бо на двірці водогін зіпсутий: передучора це місто сильно збомбовано після піврічної перерви. Є 130 убитих і багато поранених. Багато також руїн, матеріальних втрат. В горах поблизу крутяться партизани, переважно сербські, які вже вчинили кілька диверсій. В місті гарнізовану службу виконують українці, що нараховують біля 800 чол. Загін цей сформовано з українських наддніпрянських поліціантів, і його ж скеровують в гори на боротьбу з партизанами.