гостряками <раз за ра[зом]> <граються>
< вгризаються >
<в саме> грузне сонце,
1 Пізніше цей уривок було перекреслено.— Ред.
немов із безвісті клипок
І в світовую просторінь шумним шугає,
<та звідти десь впиваються у сонце, >
а звідти <немов назад > у серце <мов> шум
<—назад> вертається
гостряками у саме сонце —
немов із безвісті клинки...
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
природо, як ти всього мене кругом торкаєш,—
< немов > із безвісті клинки К
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 16—18)
[VII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
лахміттям,
як тогою,
покритий,
у жовтих, як іволга <офіцерських> <воєпнпх>, у військових
штанях,
Він,
оброслу голову на шиї повернувши
і бачачи, що десь солдата ще не видно,
у стугні груди б'є рукою
і страшно пророкує:
Наш хід, як тигр
[• . .]
Сковорода < (одсунувши гембля) >
< (обираючи > долонею шорсткі стружки з гембля
1 Пізніше автор цей уривок перекреслив.— Ред.
<обітер[ши:] >
вперед! А звідки ти умієш по-фрапцузьки?
<Біспуватпй: Ха! А що — хіба тобі це дивно?>
[Біснуватий] розпахнувши вперше своє <старе> манаття,
< причому > під яким жовті, як іволга, старі штани за [латані]
військовії >
Біснуватий: По-франц[узьки]? Я знаю і по-грецькн. Ось. Будь
ласка. Пан — це означає по-грецьки все, атеос — бог. Значить
<бог це> усе, або ж усе —цс... це бог. Скучно тобі, я бачу,
з твоїм на український лад переробленим пантеїзмом. Ти вже б
краще співав: прокля цара тира
<То[ркнеться] > по [тягнеться] Біснуватий <раптом> мовчки
руками до гембля:
шуті, шиті, шум
шуті, шиті, шум
І раптом запитає:
А Катери [на ще не здохла?]
Ну йди ж, іди! — солдат на нього іще раз крикне.
Кінчилася ж проходка — чуєш? —
і сам попереду — з цеберком повним поспішає.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 19)
[VIII. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
<Миз1;ипі> <Мустум> Мивиїт — говорить він <до се-
бе >,—назву <я свій> свій трактат < пісню > про
< творчу природу > натуру людини < [пісню писану]
по-латинськи>,
<що по-латинськи означає —
пісню про творчу непаситність людини,
яка природу <всю> хоче випить, <усю>
і п'є, і п'є, і п'є,
а з нею>
Мустум означає —
молоде вино.
Прпрода ж,
світ увесь —
мов видавлений сік із винограду,
п'ємо...
А разом з ним
впускаємо в себе <і ми> <й> бога,
що геть розлився у природі <весь> скрізь:
<по всіх < кінцях > усюдах і кіпцях >
<Бога?> Бога?
<і Сковорода, перо> < вмочивши у чорнило,
зупиняється, відкидається па спинку крісла,
кудись туди поперед себе дивиться >
і Сковорода, перо <поклавши> відклавши, встане,
<і починає сперечатись:
Так як же>
і почне ходити по келії, ходити збурено, сам з собою
сперечатись:
Якщо ми визнаємо бога,
<то цим самим> тим самим визнаєм, що світ <був
створений колись > конечний,
тобто: що він був створений колись.
А тим часом це ж не так,
зовсім <не так> < правду > < неподібне >, філософе
мій любий,
це не так!
<Отже, тепер далі:>
Якщо ми визнаємо бога,
<то, отже, й Дух повинні будем < мусим >
так само <то мусимо поставить > ставить ми зверху,
то, отже, й Дух у нас буде>
то буде, значить, Дух поставлений в нас <буде> зверху,
а не Матерія.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 3)
<А <це> тим часом це не так>
< Зовсім це не так,
філософе мій любий, це не так!>
<А ми ж знаєм, що>
<А тим часом >
<А цього ж і в думці навіть припускать не можна! >
< Матерія ж бо> Але ж Матерія якраз і є та сила, без якої
і самий Дух не може існувати.
Адже ж па повітря опир [аються] птиці. Він — твердіш від
заліза.
Матерію не можна ні порушити, ні розорити.
Матерія — вічна.
<Цу, справді> Справді.
<Хіба ж можна уявитп < сказати > < говорити >, що
від свідомості
Матерія? а не навпаки?
< Відчування, розум, свідомість —
хіба ж вони можуть < можуть вони> бути творцями
<природи>
натури?>
Відчування, свідомість, розум —
звідки ж <самі> вони можуть узятись, якщо не буде тіла?
Про це <ж це> ще ж добре Декарт сказав.
<Хіба ж може <своє> власне "я" та охопити <геть>
все:
початок, зміст, порядок, первопричину?>
Та й таке здавалось би духовпе, як повітря, <але ж>
а дивись — <усе>
птиці, літаючи, опираються на нього.
Отож повітря, виходить, твердіше від заліза.
<А як у[мре]> Ну а коли <вмре> з людиною < вмирає
його оте "я"> тс "я" помре —
то значить і самого світу вже немає?
О ні, ти неправий, Іммануїл Кант,
1 я з тобою тут < зовсім> не згоден [:
Матерія — вічна.]
Сковорода < вмочить > <умочивши > ізнову сяде у крісло,
умочить ізнов перо в чорнило й почне писати.
<Але> Та тут вранішній вітер < роздувши > <піді [йняв-
ши] >, піднявши занавіску ,
у вікно відчинене влетить,
<і помішає пописане > додолу
здмухне листки з стола <написані ще вчора>
і < поносивши > позаносить по кутках
<й поперекидає їх,>, змішає між собою
(ЦДАМЛМ, ф. 464, № 1194, арк. 4)
Бога? — < не [сподівано] > в розчинено вікно < перепитає >
спитає вітер.
Бога? — <з> в саду <здивовано> пасмішливо оріхи
зашумлять.
< Бога? — затрусить, стримуючи сміх, занавіска > <сміхом
надметься віконна занавіска > < надметься щоками
вікоппа занавіска > <від сміху затріпоче зана-
віска >
Бога[?] падм[е] <надм[е] щоки>
<що> <і рантом >
Бога? — < стримуючи сміх, надметься> віконна занавіска.
Бога? — <і білим сміхом < дметься > < надметься >
< рвонеться >
< надметься > віконна занавіска,
<що раптом пирсне в саме око Сковороди >
<і раптом пирспе білим сміхом тут>
і раптом
таким вона тут пирсне білим сміхом
<і щось дрібно язичком своїм тут залопоче >
<і задрібоче, не в силі ст[риматпсь] >
що ай* Сковорода одхилиться здивовано!
<Він,
перо відклавши, встане,
оцей ще мені вітер >
А з стола, як божевільні,
< написанії > аркушики паперу <розлет[яться] >
полетять
<на дзиґлик, на> <униз на д[зиглик]> на лаву, що
править за ліжко,
<на лаву ту дубову, що правила за ліжко >
на шаховку, на лаву, що править в келії за ліжко, па глек
з водою...
Внизу аркуша позначені зірочкою ще два варіанти уривка:
"Бога? — пустуючи
<від сміху стримуючись> лукаво <надметься> <віконна >
занавіска на вікні надметься".
"Сковорода поверне замислену свою голову до вікна
І кинеться Сковорода їх підбирати:
оцей ще мепі вітер! <—аж сердито>
<і точно дивись: > тінь норожня,
Пустун, < і точно > сказати б — тінь порожня,
а отакеє виробляє.
< Підніме знову > Надме <тут> знову вітер занавіску,
опреться < голуб [йми] > ліктями <на> об лутку
і <до>, пильно подивившися на Сковороду,
поволі головою похитає:
— Ех ти! А ще філос[оф!] 1
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 2)
[. . . . .]
<підхопиться> і кинеться скоріше підбирати їх і покладе:
оце вже мені не подобається, вітер.
Ах, як не подобає[ться!]
<Ах> <та> ти ж... Сама, <я[к]> сказати б, тінь
порожня,
а отакеє <з людьми > зі мною виробляєш.
<—Як то "тінь порожня"!>
І засміється вітер тут на ці слова
і пустить занавіску <в трепотливий танець >
< тріпотіти >,
наче прапор, метляти.
Ех ти ж, Сковородо!
А ще філософ звешся.
<Раз ти> <Та ти ж зрозумій> <Та зрозумій же ти>
Пуступ то я пустун,
але ж ти зрозумій і те,
<раз я> що раз я тінь,
<то, виходить,> при мені <є й тіло>
то при мені, виходить, десь же й мусить бути й тіло?
<бо від чого ж і тіпі падати >
І Сковорода
<як ужалений почне по хаті>
<в> <рукою схопиться> <голову тут схопить>
<і, на хвилиночку застигши, раптом скрикне: >
тут па хвилиночку, немовби прислухаючись до чогось,
<пепо [руїнно] > застигне,
непорушним на 'дному місці стане,
а потім полегшено зіт[х]не
і скаже:
— Так от воно що!
Тінь — і та навіть < матеріальне > тіло своє має.
<А що вже говорити про повітря, на яке>
<Еж на нім птиці. опираюч[ись літають] >
<І та> <Тож значить думка моя правильна:
Спочатку Матерія — а потім вже свідомість.
Ох, який же я радий відкриттю цьому >
А я <усе> ще все про бога? —
І Сковор [ода] почне по келії ходити, сам з собою
сперечать[ся]
<Спочатку є вона, оця Матерія> <Спочатку Матерія в
природі є> Спочатку Матерія є головним в природі,
а не Дух!
<Ох, який же я радий < ствердженню цьому > < твоєму
твердженню, >
вітре, >
який же я радий!
<Ану ще мені що-небудь скажи, ми [лий вітро]вій, пійду
до тебе, освіжуся >
І Сковорода,
< поклавши > накривши аркушики книжкою важкою,
прискорено ідо у сад.
А там —
там птиці ранок опадуть.
•]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1194, арк. 1)
Початок і кінець — <це одно і те ж>
<Від зерна колос — в зерно й повертається.
Бо світ не має ні початку, ні кінця >
Бо < Бо по-перше > початок і кінець — в єдиній точці
сходяться.
<А по-друге: > від зерна ж колос — в зерно й повертається
<І> там, де <він> світ нібито <кінч[аеться] >
<приходить до
свого кінця >
Там він < тільки > лише < тільки > < починається>
< омолоджується > народжується.
Так? < Зрозумів? > Зрозуміло?
Ну, отже, тепер далі:
•]
[• •]
0 всеблаженна!
1 всеблаженна зразу десь < почує > < озветься > почує
м'ятою < пахучою озветься >
м'ятою < рутою >, шалфеєм ще й любистком пахучо
озветься,
<і що> Сковороді
такий муст
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М і 194, арк. 10)
♦ * *
[IX. СКОВОРОДА І БІСНУВАТИЙ]
СКОВОРОДА
ALLEGRO GIOCOSO *
ПАНТЕЇЗМУ СКУКА
...Три місяці пробігло,
мов караблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітай і,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці пустинь Китаївська і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед кринишного <услізз[я]> узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться,
і вітер зелений одчалить в далечінь —
уже Сковорода
встає з досвітньої < роздуми >
дрімоти *
й сідає знов <до столу > писать *
і в сад іде.
Там птиці ранок онадуть,
клюють-клюють не доклюються
і <клюкано колінять> солодко.співають,— сон розказують.
А сонце <, як Архімедова спіраль, > <мов Архімедова
спіраль>
<у всі кінці > скрізь у всі кінці
<як Архімедова спіраль > розкреслилось
•< розкреслилось >
і світовую просторінь сліпучим коле.
< Проміння його> *
Сліпучого перевертаються кінці
<що гостряками перевернулися до серця сонця > *
і гостряками просто в < серце >
сонце *
<у серце сонця вгрузають грузло
із <мов з> безвісті клинки... >
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирав —
природо! <як>
як ти всього мене кругом < околюеш! >
наповнила *
<із безвісті клинки >
щедро, щедротно! *
<тут навідши> < навівши
із безвісті клинки...