Зрозуміла?
— Зрозуміла, — сказала Марічка. — Хіба ж це я влаштовую суперечки? Це ти неправду кажеш.
— Яку ще неправду? — здивувався Лисий.
— Кажеш, що кажуть старші. А каже тільки один старший, а другий старший нічого не каже, бо думає навпаки.
— Тихо, дитинко, роби, як каже Лесик, — сказала Леля.
Мала важко зітхнула й відповіла:
— Гаразд.
Вона злізла з коня й на дерев’яних від довго сидіння верхи ногах підійшла до ступи. Вже залізла на її вінце, але не втрималася й додала:
— Тільки нічого не трапиться.
Їй ніхто не відповів, тому вона подумала, скочила всередину ступи й поділилася ще одним міркуванням:
— Там нікого немає.
— Де нікого немає? — Лисий спитав просто так, бо сам уже подумки був на галявині.
— В барлогу, — відповіла Марічка.
Навіть Глина завмер від несподіванки. А Лелі й Лисому справді все стало ясно. Коли мала вимовила це слово, воно все пояснило: і чому така переорана галявина, і чому там зараз нікого немає. Адже ведмеді влітку в барлогу не живуть. Стало зрозуміло і те, звідки на околиці села з’явився ведмідь. От тільки…
— А звідки ти знаєш, що то барліг? — байдужим голосом спитав Марічку Лисий.
Мала прикусила язика й опустила очі, потім знову підвела їх, щоправда, не на Лисого, а кудись убік і запитала, аж занадто жваво:
— Лесику, а хочеш, ти поїдеш верхи, а я піду пішки з мітлою?
— Ні, — відповів Лисий. — А якщо ти втомилася їхати верхи, можеш також пройтися пішки.
— Ну, якщо ти не хочеш, тоді я й далі поїду верхи.
Тільки через сотню кроків Лисий збагнув, як хитро Марічка збила його з пантелику. Він так і не почув відповіді на своє запитання, так і не довідався, звідки мала знає, як виглядає ведмежий барліг.
А Леля нарешті зрозуміла. Тільки вирішила поки що нічого не казати. На ходу говорити не варто, та й з’ясовувати все з Марічкою краще сам-на-сам. Тим більше, що до села вже лишилося зовсім близько.
Таємниця лисого і босого
Село далеко позаду. Там іще не почали його шукати. Всі зараз на городах — навіть Степан. Дурень. Міг би вже не копати картоплю. Й без нього впораються. Це він виставляється перед односельцями. Мовляв, бачите, який я буду вождь: не сидітиму в хаті, а працюватиму в полі разом із вами, й на полювання разом із вами ходитиму! Так йому й повірили!
Нічого, ми ще побачимо, сказав собі Василь. Іти цим слідом — заввиграшки. Малеча й не ховалася. Та й як ти сховаєш сліди копит! На мокрій землі! Головне — не наздогнати їх занадто швидко. Хай це все станеться подалі від села. За день вони до свого села не дійдуть — немає тут таких близьких сіл. А вночі… Вночі вони спатимуть.
А дівку не вбиватиму, подумав Василь. Дівка гарна. От тільки трохи підросте нехай. Але хай підростає у мене. Буду з нею лагідний, пеститиму її… Гарна дівка. Гарна. Не дивно ж, що покійний вождь так до неї прикипів із першого погляду. Тільки ж він справді вже був застарий для неї. Ні, до такої дівки й чоловіка треба молодого, сильного. І пильного. Бо якщо не встежиш… Це кожне схоче покласти око на таку.
Та й малу відьмачку можна не вбивати. Виросте — все село лікуватиме. З таких завзятих якраз добрі цілительки виростають. У них у селі, правда, цілительки немає. Але ж Василеві відомо не лише те, що є у них у селі. Справа ж не в тому, бачив ти чи не бачив. Справа в тому, чи маєш ти на плечах голову — от у чому справа. Людина з головою, та ще такою, як у нього — це зовсім інше. От.
А якщо шмаркачеві голову відрізати? І принести в село? Ото вже буде! "Непіддатний смерті!" А Василеві піддатний! Ось вам його макітра порожня. Хто її приніс? Хто знайшов шмаркача й покарав за вождя? Хто найкмітливіший і найспритніший у селі? А найсправедливіший хто? Ото ж бо й воно!
Сліди урвалися. Василь навіть не одразу те помітив. Ішов собі легко, думаючи про приємне, і раптом — на тобі. Він повернувся на кількадесят кроків. Ось слід є. А ось його немає. Як це? То ж коні! Двоє! Що ж вони — по небу полетіли? Коні?!
Василеві почало макітритися в голові. Він точно знав, що коні по небу не літають. Але ж іще вчора він точно знав, що дівчатка теж по небу не літають. А якщо літають дівчатка…
Ні! Коні не можуть літати, вони великі й важкі!
Тоді де вони? Куди поділися?
Василь нахилився й почав пильно роздивлятися землю. І тут мокра після вчорашнього дощу, і тут мокра. Тут сліди є, тут слідів немає. А так не буває. А оскільки так не буває, але все одно є, значить, коні також літають. Це вони їх прив’язали до тієї колоди й перенесли по небу. По одному. Пару зразу не змогли б. Перенесли на якусь відстань, потім повернулися до другого. Спершу коня, потім кобилу. Або навпаки — спершу кобилу, а потім коня. І обдурили Василя.
Тільки все не так просто, діточки! Василя не обдуриш! Такої голови, як у Василя, ще пошукай!
Якщо вони перенесли коней по небу, то не вперед. Бо ж хитрі. О, вони таки хитрі! Тільки не хитріші за Василя. Напевне ж перенесли праворуч або ліворуч.
Василь подивився навколо. Праворуч був непоганий шлях — ліс негустий, висока трава, рівно. Ліворуч такі зарості, що через них не продерешся. Ага. Ото ж туди вони й полетіли. Це ясно. Думали, ніхто ж і не подумає, що там їх можна шукати. А ніхто й не подумав би. Бо не хтось іде вашим слідом, маляточка, а Василь іде!
Подряпавши обличчя, він продерся крізь чагарник, спустився в улоговину, де росли рідкі сосни, й почав уважно роздивлятися землю. Ніяких слідів. Мабуть, далі перелетіли. Василь повільно побрів на схід. Він рухався не по прямій, а постійно змінюючи напрямок, щоб захопити якомога ширшу смугу, щоб мимохідь не пропустити слід.
Потім зупинився й ударив себе долонею по лобі. Як же він одразу, не здогадався! Треба просто піти по колу. Десь же вони опинилися з кіньми своїми! Якщо зробити півколо, неодмінно натрапиш на слід.
Коло виявилося довгим. Але він не шкодував за втраченим часом. Тепер він точно знав, що вони перенесли коней далі, за межі цього кола. Треба просто збільшити відстань від тієї точки, звідки зникли сліди.
Сонце вже стояло високо в небі, коли, завершуючи друге півколо, Василь наштовхнувся на сліди, яких раніше ніколи не бачив. Їх було дуже багато й вони були різні — два різні типи слідів. Одні нагадували відбиток величезної людської босої ноги. Другі — слід глибоко вдавленого в землю людського кулака, також надзвичайно великого. Сліди вели на північ, до їхнього села. Хоча й не зовсім до села. Якщо вони не звертатимуть, то обминуть село, залишать його праворуч.
Коли він повернеться з лисою головою і двома дівчатами, треба буде вислати мисливців навздогін цим дивним істотам. Але то потім. Спершу — головне.
Еге-ге! Якби ж то він знав, що — головне! Якби ж то допетрав, що то за сліди! Якби ж то здогадався! А він не здогадався. Звідки ж йому було знати, хто залишає такі сліди! Звідки ж йому було знати, що ті, хто залишив ці сліди, сіл не оминають… Та він цього не знав, як і багато чого іншого…
І знову Василь зупинився і вдарив себе долонею по лобі. Як же він міг одразу не здогадатися! Звісно ж, вони тільки туди могли піти. Тільки туди, звідки прийшли. Хай хоч як заплутують сліди, але ж у них один шлях: до Видриного болота. Саме там, біля болота вони зловили лисого пуголовка. Далі його везли, перекинутого через сідло, він не міг як слід запам’ятати дорогу.
Але у них є пес. А собаки, кажуть, чують навіть давні запахи. Так чи інак, вони мусять іти до Видриного болота.
"Там і зустрінемося", — подумки промовив Василь.
Тепер, коли була чітка мета й не варто було робити безглузді кола, він ішов швидше, впевненіше. Вже надвечір опинився на тому самому місці, де кілька ночей тому вони захопили пацана.
І тут на Василя чекало кілька несподіваних відкриттів. Виявляється, і шмаркач, і його дівка вилізли з болота. Переслідувач побачив, де вони вирубали зарості внизу, де палили багаття, яким чином дісталися на кручу. Там усе збереглося так, як і було, хоч дощ, звичайно, багато чого змив. Але драбина, якою вони лізли нагору, сліди мотузки на корі дерева — це для Василя були такі ж промовисті написи, як і значки на кам’яній брилі — для лисого й босого пуголовка.
Звичайні люди не могли пройти болотом. Ніякі люди не могли. Навіть мисливці з його села — сильні досвідчені воїни, які кидали у видр списи на мотузці з гачком на наконечнику, вони ніколи не наважувалися спускатися вниз, до болота. Звідти не вибратися. Там тих видр — сотні. Виходить…
Виходить, що вони не люди. Он у чому річ! Василеві аж голова заболіла від такого страшного відкриття. Це видри! Видри, що обернулися людськими дітьми, щоб обдурити його, Василя, його односельців і навіть самого вічного вождя! Вони не просто так потрапили до його села. Вони прийшли мститися! На них стільки полювали, їхнє м’ясо їли в селі, з їхніх шкур шили одяг і взуття, тому вони й вирішили покарати село. Так от чому він непіддатний смерті! Про те, що на видр вони постійно полювали, що видри завжди виявлялися дуже вже піддатні смерті, Василь якось не подумав.
Тепер усе вибудовувалося в цілісну систему. Тепер стало зрозуміло, чому вони приходили до села по черзі — коли переконалися, що хлопець не може впоратися, прийшла дівчина, коли й вона нічим не допомогла, прилетіла мала… Та всі вони троє — малі. Ну, й зрозуміло. Хіба маленька видра може перетворитися на великого дорослого чоловіка? Тільки на дитину й може…
Подих перехоплює. Коли збагнеш, хто вони, все інше також стає зрозумілим.
А головне — тепер він знає, як їх подолати. Адже відомо, що всі перевертні бояться часнику. Отже, якщо натерти наконечник списа часником, ці почвари ніяк не врятуються. Треба тільки їх знайти. Може, для когось це було б надто складне завдання, тільки не для Василя.
Бо невідомо, як кому, а йому, досвідченому слідопитові, добре відомо, куди їм іти. З болота вийшли — в болото й повернуться. А чекати він умів.
Куди поділася Любина бабуся?
Нарешті Наталка дочекалася: до Люби прийшов Пластун. Він сторожко роззирнувся біля хвіртки й тільки пересвідчившись, що ніхто його не бачить, пройшов на подвір’я. Стукнув у двері тричі з перервою після кожного удару. Двері негайно відчинилися. Очевидно, Люба побачила його в віконечко ще раніше. Знову озирнувшись, Пластун зник за дверима.
Наталка тихенько вилізла зі своєї схованки й чимдуж помчала до Бороди.
— Є! — вигукнула з порога, розвернулася й кинулася знову до своєї схованки.
Борода подивився їй услід, потім збагнув, що сталося, дістав із купи мотлоху довгий залізний брус із діркою на одному кінці.