Напевне, тому болять, що відвикла сміятися, м'язи на щоках розслабли.
— Передайте палкий привіт всім семенівським пенсіонерам.
Павло сторопів. Обличчя ще більше видовжилось, ворухнулися коліна — я знов помітила, що в нього вони гострі, а ноги тонкі, довгі. У величезних кулаках заповзято бгав солом'яного капелюха. Який симпатичний цибань! В такого й закохатися недовго.
— Гаразд, — посміхнувся присоромлено. — Пенсіонери справді мене
уповноважили. А від себе додам: все одно ви до нас приїдете! Запам'ятайте моє слово.
Я провела його до виходу.
— Вам, Павле Михайловичу, не бракує певності, — сказала з відтінком
доброзичливого лукавства. — Приїду, звичайно. До сина в гості.
Як же я була здивована, коли через дві години, повертаючись додому, на лісовій стежці побачила Павла! Він ішов мені назустріч з таким виглядом, ніби нічого особливого й не сталося — йому просто на роду написано мене сьогодні зустрічати.
— Здивовані? — оголивши білі зуби, запитав Павло.
— А як ви гадаєте? Ми ж попрощалися.
— Хочу виправити помилку.
— Яку?..
— Прошу не думати, що вами лише пенсіонери цікавляться.
Жінці завжди приємно, коли заради неї чимось жертвують. Щоправда, то була невелика жертва, але ж я знала, що за ним приїздила колгоспна "Волга". Відпустив, напевне. Тепер на попутках добиратись буде. Від шосе кілометрів шість пішки. А може, й більше.
— Видно, ліси наші сподобались, — не знаючи, як мені триматися,
кинула бездумно. — Тут лісництво недалеко. В них є вакантні посади.
— То для мене був би справжній курорт. Я такого ще не заслужив. А
ліс... Ви якось про довгожителів згадували. Може, покажете?..
Я справді розповідала Павлові про тисячолітні дуби, що ховаються серед зеленої гущавини на болоті. Місце там дике, навіть наші хуторяни про них не знають. Я випадково на цих велетнів натрапила — вже після війни — тому до мочакуватого острівця, на якому вони ростуть, ставилася так, ніби відкрила невідомий материк. Тепер до таких гігантів за тисячі кілометрів туристи їдуть, а тут живі ровесники Ярослава Мудрого причаїлися біля самісінької столиці — і ніхто про них не знає! Лісники не поспішають оту таємницю розголошувати — їм добре відомо, чим це інколи кінчається. Ось, бач, нещодавно в дуплі старого дуба — теж п'ятсот років! — котрий у лузі біля санаторію стоїть, серед ночі хтось вогнище розклав. Бавляться дітки — жахливо бавляться.
Отож і мовчать лісники. І я не всім розказую. Одного п'яного телепня досить, щоб страшний злочин вчинити. Що ти потім із нього візьмеш? А в душі народній велика рана з'явиться.
Ми розмовляли про це з Павлом. Безперечно, він був моїм однодумцем. Тепер я подумала: а може, не заради мене він "Волгу" відпустив? Може, заради того, щоб тисячолітньому корінню вклонитися? То ж бо наше коріння!
Ця думка не образила мене ніскільки — вона перевела розмову на серйозне, бо вже не можна було словами бавитись.
Минули лісництво і, грузнучи у глибокому піску, вийшли на дорогу, яка вела через урочище до села, що біліло своїми хатами на зелених пагорбах. По цій дорозі лише в другій половині літа можна їздити, коли пересихали заболочені рівчаки й меншали зеленкуваті озерця, вкриті лататтям та осокою. Отож природно, що цю дорогу знали тільки лісники та колгоспні їздові.
Перейшовши місток, звернули просто в гущавину. Ясен, вільха, осика нічим не нагадували, що тут можна зустріти те диво природи, котре зненацька відкрилося нашим очам.
Велетень постав перед нами тоді, коли ми підійшли до нього майже впритул. Колись я мотузком його обміряла — близько восьми метрів в обхваті! В діаметрі — два метри двадцять сантиметрів.
А проте цей тисячолітній красень вражав не лише своєю могутністю: він був молодий — ось що вражало найбільше. Так, молодий, незважаючи на свій вік. Він зелено буяв, пишаючись власною силою. Кожна його гілка товстіша від старих дубів, яких ми називаємо лісовими патріархами. І серед них жодної сухої. Не було також помітно найменшого натяку на дупло. Вся його велетенська статура потужно сягала вгору, нагадуючи собою мінарет. О так, він був не тонший! І такий же стрункий. На висоті десяти метрів стовбур у нього майже такий самий, як біля коріння.
Зморшки в товстенній корі схожі на складені докупи долоні казкових велетнів — так складаються долоні, щоб зачерпнути джерельної води. І ніби весь він витворений з отих долонь — їх тут тисячі, десятки тисяч! Мовби люди, котрі століттями жили на цій землі, з роду в рід віддавали природі свої руки, а вона ліпила й ліпила з них оцей живий пам'ятник. То були порепані руки орачів — руки, що нагадували скиби переораної землі.
— Та-ак, — протяжно мовив Павло, підвівши догори голову. — Він
тут один?..
— Два.
— А де ж другий?
— Зараз покажу.
Другий стояв за густими вільхами та осиками на відстані двохсот метрів. Колись давно, може, років триста тому, його обпалило блискавкою. Широка смуга опіку тягнулася від вершини до самої землі. Вона вже встигла зарости новою корою. Дерево нагадувало ветерана, що вийшов із віковічного бою, але не покинув свого рубежу — стоїть на чатах, готовий заступити броньованими грудьми рідну землю.
Він був ровесником свого побратима — окрім опіку, нічим від нього не різнився. Але удар блискавки не минув безслідно — над його корінням можна помітити велетенську ґулю, котра колись випаде, а на її місці з'явиться дупло.
—До дупла йому років двісті, — зауважив Павло Михайлович. — А
на дуплі він іще років п'ятсот стоятиме... Між іншим, ви помітили слід від
пилки? Там, на першому.
Я бачила той слід. Він також давно заріс — нагадував тоненьку риску, котра лишається на тілі воїна від удару ворожої шаблі.
— Коли ж його пиляли?
— Давно. Може, в часи Хмельницького. Його вже тоді не могли
подужати. Бачите, скільки тут пнів? На труху перегнили. — Павло підняв
крихку деревину, розломив її, ніби шмат макухи, і замріяно мовив: —
Увечері б сюди заглянути. Вони, мабуть, світяться. Цікаво, правда?..
Я промовчала. Павло зосереджено розгортав черевиками сипучу порохню, що лишилася від зрубаних дубів. Тут, напевне, колись шуміла діброва. Але яка ж то прірва часу!
Я була певна, що Павло думав так само і про те ж саме. Бо хіба можна тут про щось інше думати?
— Мурашем себе відчуваєш, — тихо мовив Павло. — А життя наше
таке коротке... Софіє Кирилівно! Ви ніколи не думали про те, що життя
коротке?..
Якби він зараз узяв мене за руку, наблизив до грудей і поцілував, я не відчула б у цьому нічого дивного. Бо життя наше справді коротке. Але Павло цього не зробив.
Ми поверталися з урочища через піски — я знала пряму стежку звідси до нашого хуторця. Вирішила мовчки: виведу Павла на пряму дорогу, котра до автобусної зупинки виходить, а сама за Солодким горбом поверну додому.
Сторонній людині невтямки, що кожний горб у лісі, кожна галявина мають власні назви. Кажуть, іще до революції підгорянський дідок цукор на горбі розсипав. А дітлахи звідусюди збігалися, траву язиками вилизували. Відтоді цей горб називають Солодким.
— Спасибі вам, Софіє Кирилівно, — мовив Павло Михайлович. —
Колотимось ми, в небо глянути ніколи. За метушнею забуваєш, що є на
землі таке, без чого... Перспектива життя губиться.
Не хотілося мені з Павлом розлучатися — адже вдома на мене знову самотність чекала. Тепер вона була не така гнітюча, та все ж радості від неї небагато.
Несподівано південним вітром донесло гіркуватий дим. Ми тривожно перезирнулися — десь горіло.
Павло вибіг на Солодкий горб. За мить я почула його тривожний голос:
— Ліс горить!..
В мене аж серце обірвалося. Метнулася до Павла. Звідси було добре видно, що діялося в нашому лісі. Десь там, недалеко від шосе, загорівся сосняк. Росте він щільно — ледве козуля продирається. Немає кращої поживи для вогню, ніж молоді сосонки. У вітряну погоду ніякою силою ту пожежу не спинити.
Від нашого хутора до шосе три кілометри, і всі оті пагорби густо вкриті молодими посадками. Лише тут, де ми з Павлом стояли, починався старий ліс. Корабельні сосни значно менше вогню бояться. Принаймні тут якось можна з ним боротися — відстань між деревами чимала, гілля високо, до нього вогонь доповзе не відразу. А там...
Вітер гнав полум'я на наш хутір. Воно бігло так швидко, мовби сотні полум'яних вершників нас оточували. Дим відставав від полум'я, його було небагато — соснова глиця згоряє майже бездимно. Подекуди серед соснової молоді височіли дуби та берізки. Зелені, напоєні вологою, вони не встигали загорітися — вогонь їх обминав і котився далі.
Мабуть, пожежа почалась недавно. Але при такому вітрі вона одразу ж охопила десятки гектарів. Ревло, гоготіло вогняне море. Повз нас промчалась перелякана козуля. Щось ніби пригадавши, зупинилася притьма й повернула назад — туди, де тріскотіло гілля й полум'яними гривами вимахував над землею розжарений вітер. За мить вона з'явилася з двома дітьми. Мабуть, спершу вибігала, щоб роздивитись, куди їх виводити. Тепер повела впевнено: далі починався листяний ліс, пожежа туди не дійде.
Поміж молодими сосонками котиться голуба "Волга" — поспішає до шосе. Та їй навперейми перебігають вогняні змії — за якусь мить машина опиниться в полум'ї, її зупиняє солдат, показує рукою в наш бік. Машина розвертається і зникає на лісовій дорозі. Іще одна "Волга", потім "Москвич". Пожежа застала автомобілістів тоді, коли вони безтурботно розважалися на зелених галявинах. Важко відразу визначити, куди слід їхати. Вони комусь відчайдушно сигналили — невідомо, кому. Та їх чули: військові машини мчали до них через вогонь і спритно виводили на безпечні дороги.
У небі висів вертоліт. Інколи він опускався майже до самої землі. Тут і там ворушилися постаті солдатів. Пожежні машини викидали зі своїх металевих нутрощів велетенські водограї, що падали у вогонь, не завдаючи йому жодної шкоди.
А вогняне пекло все ближче, ближче підступало до нашого хуторця.
Павло мовчав. Щось треба робити. Може, бігти до отих солдатів?..
Я також не могла віднайти свого місця в цій страшній боротьбі. Бачила: водою тут нічого не вдіяти. Та й де ж та вода? Пожежні машини виливали її за кілька хвилин, поверталися до озер, щоб знов набрати, але все те ніскільки не допомагало. На великій площі горіла трава та сухі бур'яни у старих траншеях.