Султан був убитий, а корогва його й бунчук дісталися запорожцям. Після цього бойовища козаки пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мініху.
Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившій свою кволість, підпалили з тієї нагоди степ, й не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим завдали йому прикрощів. Невдовзі в Мініха почали гинути люди, а ще більше коні, й він мусив повернути назад і вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, відбиваючи татар, що переслідували Мініха аж до Орелі. Не допустивши бусурманів до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і змусили тікати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякі татарські загони й захопили у бранці трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана від цариці грамота й нові клейноди: срібна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначів для військової старшини.
Окрім зазначених походів, у запорозькому житті року 1736-го сталися ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побіля Бугу та в Чуті чималі ватаги гайдамаків й, проникнувши лісами та байраками на Україну, почали руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і жидів, як згадує гайдамацька, пісня:
Славна Чута товстими дубами,
Ще славніша Чута низом, козаками;
Що козаченьки завжди пробувають;
Із лядської України собі здобич мають.
Що драли ляхів, драли, обдирали,
Де був жид багатий, і того не минали,
Драли одамашки від польської ласки,
Драли кармазини, самі поносили,
Драли оксамити, шили шаровари;
Як загнали ляхів в кальнії болота,
Брали много срібла й злота.
Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькі ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку й, спіймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити із бранця оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати на службу, обіцяючи за це шану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх колишніх товаришів-гайдамаків по їхніх кублах, що йому були добре відомі. Починаючи з року 1737-го, він справді почав ловити гайдамаків й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, великої шкоди, вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.
Другою подією на Запорожжі року 1736-го було збудування, з наказу київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі "Новосічинського ретраншементу", себто окопів із будівлею, в якій містилася російська залога з комендантом. Така новина була неприємна запорожцям, і вони стали навіть хвилюватися, але Іван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.
На початку року 1737-го війна з турками та татарами поновилася, і Військо Запорозьке, з наказу Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха в наступі на Очаків; друга з військом генерала Ласія — в поході на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо Очакова.
Російське військо разом із запорожцями здобуло Очаків, інші ж два походи не дали помітних наслідків.
Року 1738-го знову спалахнула війна. На цей раз розпочали її татари, наскочивши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося зустрічати татар на повороті та відбивати в них полон. Після того Мініх вирушив походом за Буг і звелів туди ж іти й Війську Запорозькому. Кошовий Іван Білецький виступив теж за Буг і перебував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись інші, окрім Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб той вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.
Запорожцям і так уже тяжко було від затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився на Січі, й вони на раді склали листа до Білецького, дорікаючи йому, що покинув їх: "Кошовому отаманові — писали вони, — личить доглядати Січі, а не блукати з клейнодами по пустинях".
Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулося на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати в похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий Яків Тукало. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед в армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами та всією Молдовою. Тут добре допомагала частина Запорозького Війська що, випливши в Чорне море, підвозила на Дунай припаси й топила дрібні турецькі судна. Друге Запорозьке Військо, під проводом полковника Онисима Білого, виступило на чолі з генералом Ласієм, що ходив на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм заволодіти Арабатською фортецею.
Восени року 1739-го турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тілька нашкодила Під час цих чотирьохрічних змагань загинуло біля 6000 запорожців, себто біля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, яка змусила товариство розбігатися з Січі; багато козаків загинуло з безхліб'я по луках та байраках.
Торгівля Запорожжя припинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба і одягу. Російський уряд із замиренням не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і за пунктом IX умови з Туреччиною "морська торгівля між Росією й Туреччиною має відбуватись тільки на турецьких кораблях". Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 —1740 років, віддали Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єлан-ця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя цих річок.
В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол стала Єлизавета Петрівна.
ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНІ
Весь час турецької війни народні рухи на Правобережжі не вщухали. Люди не хотіли коритися польській владі й гуртувалися по лісах, створюючи ватаги. Тільки на той час поляки мали завзятого собі оборонця в особі Сави Чалого. З полком найманого польського війська він стояв у Немирові й звідтіля без жалю вистежував і громив ватаги своїх колишніх товаришів, а коли ті якось почали втікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пожалівши навіть церкви та рибальських гардів (приладдя для рибальства).
Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому... І от один із гайдамацьких ватажків — Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Прихопивши з собою десяток найзавзятіших товаришів, він потай пробрався в Немирів, де Сава проживав у добротному будинкові, й однієї ночі вдерся з кількома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозі, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий із товаришами накинулися на нього зі списами і, захопивши живого в бранці, привезли на Січ, а там військовий суд засудив зрадника до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.
Зрада Чалого й кара з боку запорожців справили на Україні велике враження, й це відбилося в багатьох народних піснях, і кобзарі й досі співають на Україні:
Ой, був у Січі старий козак, на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
"Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син робить, —
Як полове запорожців — то в кайданах водить!"
Ой, як крикнув старий, сідий та на запорожців:
"Хіба ж нема поміж вами удалих молодців?!"
Обізвався Гнатко-братко: "Та ні в віщо вбратись;
Знаю, знаю пана Саву — можу з ним погратись"
"Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись,
Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись"
Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,
А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.
Заїхали в нову корчму меду-вина пити.
Набігались вражі ляхи, — хотіли побити.
Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,
Повтікали вражі ляхи попід рученьками.
Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді,
Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.
Приїжджає та пан Сава та до свого двору,
Питається челядоньки: "Чи все гаразд дома?"
"Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:
Породила твоя пані хорошого сина;
Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:
Виглядають гайдамаки із-за гори часто"
"Та нехай вони виглядають, — я їх не боюся! —
Єсть у мене війська много, — я з ними поб'юся!"
Ой, сів Сава кінець столу та листоньки пише,
А Савиха молоденька дитину колише;
Сидить Сава в кінці столу, листоньки читає,
А Савиха молодая важкенько зітхає:
"Ой, ну, люлі, мале дитя, ой ну, люлі, спати, —
Наїхали гайдамаки до нашої хати".
А у того пана Сави весь двір на помості,
Приїхали та до нього козаченьки в гості.
"Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш:
Здалека ти гостей маєш, — чим їх привітаєш?"
"Ой, чим же вас, милі братця, я буду вітати, —
От дав мені господь сина, — буду в куми брати".
"Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,
Як у Січі з отаманом у вічі видався?
Та йшов же ти біля його та й не привітався?"
"Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива, —
Та вип'ємо з козаками за малого сина;
Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду, —
Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!"
"Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,
Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.
Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,
Коли хотів запорожців в куми собі брати!
Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,
Запорозьким козаченькам голов не лупити,
А піймавши у неволю, — в кайданах не водити".
Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, —
Та підняли пана Саву на ратища вгору.
Відплачуючи за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гналися за ватагою Гната Голого та, не наздогнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге зруйнували його.