А щастя? Якісь думки про щастя; якісь даремні надії, котрі її завжди дурили, розбивались об гострі пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачі...
Досі і то було гаразд. Досі хоч даремні надії були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надію пригадати яку — і того немає. Тихо, мов жарина у попелі, тліє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче... Так гниє деревина на корені: уже й віти її посохли, і середина випала, а вона все стоїть; вітер-негода обносе сухе гілля, а зсередини шашіль виточує гниле суччя; кругом дірки, кругом дупла, один стовбур — і той порожній... а все стоїть! Треба не вітру, а бурі повалити його — і він, поскрипуючи, дожидає тії бурі.
Дожидає і Пріська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в голові, точать її хворе серце, підрізують немощну силу.
От уже третій день вона думає, як його зібратися у місто? Лягаючи спати, рішає: завтра... завтра безперемінно піду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та і в чому?.. І знову думки-муки пиляють її до вечора; цілий день, як одну годину, держать її у своїх міцних обценьках, щоб увечері знову вимучити надію на завтра...
Так, збираючись, і не пішла. На третій день з волості, запихавшись, прибіг староста і напав лаяти.
— Все на нас вернете! — кричав він. — А кому се ближче діло — чи жінці, чи старості? Стидалися б! У мене, може, свого діла не обкидаєшся: щодня за вас, чортів, у волость тягають, а тут ще і в місто іди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смітнику!..
Через три дні він знову прийшов; приніс нові чоботи, клунок солі і платок.
— І грошей, — каже, — п'ять рублів було, та гроші за подушне у волості зоставили.
— Там же щось три рублі тільки слідувало, — промовила Пріська.
— То не моє діло. У волості зоставили. Піди сама та й довідаєшся. Староста пішов. Пріська глядить на приноси — он що тепер від її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, — роздивляючись, вона докладає матері:
— І платок новий купили батько, і чоботи... та які ж маленькі та гарні! Кому ж то се? А це — сіль. Ще і в клункові щось е.
Вона вийняла щось заверчене в папір і почала розгортати. Очі її розгорілися, коли вона нагляділа аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкі, з хрестиками на привісках. Це вже для неї куплено, їй!..
— Дивіться, мамо, що батько мені купили, — показує вона матері.
Пріська тільки струснулась і одвернулася... їй гірко було слухати доччину радісну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю... У віщо вона їй обійшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменіла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно і як воно взялося!..
Пройшов ще тиждень. День за днем і ніч за ніччю полізли, мов безногі черви поплазували, все далі та далі односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вічі своїми мертвими очима; та, з Другого боку, і життя не давало покою: і воно голосно гомоніло, свою безконечну пісню заводило.
Он свято на носі: багата кутя, різдво... Щороку, як не гірко було, а до куті і шматок риби мався, і пироги; про різдво, уже що, а ковбаси, хоч куповані, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його — краще нічого не мати! Не так Прісьці гірко було, коли б вона полиню об'їлася, як від тих думок важких та тяжких... Вона згадала про ті два карбованці, що у волості зоставили. Навіщо вони їх задержали? Хіба не все з нас узяли, що треба було?.. Піду, піду... своє візьму. За гривеника ковбасу куплю: Здір кабана коле, за гривеника віддасть він ковбасу... Може, він або й другий хто їхатиме у місто — попросю просолу купити... теж за гривеника або за копу з шагом... А то ще і про чорний день зостанеться.
На другий день, зібравшись, подибала до волості.
— Тобі чого? — пита старшина.
— За грошима, — кланяючись, одказує Пріська.
— Які тобі гроші? Пріська розказала.
— Гроші узяв Грицько. Він казав, що так і слідує. Іди до його. Прісьці іти до Грипька — після тії образи гіркої? Ні, вона нізащо не піде. З якої речі їй іти до його, коли гроші до волості прислані?
— А може, Грицько сам буде у волості; бо до його йти — чи й дійду я? — криючись із своїми думками, одказує Пріська.
— Може, й прийде, Дожидай.
Пріська присіла на рундуці. У волості шарпанина-біганина: одно туди йде, друге звідти виходе, третього ведуть... Прищенко гордо виступає і, граючи очима, допитується: "А що — узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще підожди хвалитися... що ще посередник скаже". — "Суньсь, сунься до посередника, — кричить Прищенко. — І посередник тії заспіває!.." — І пішли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, і сердито вичитує: "Що це за суд? який це суд? Три дні держали, ще три дні сиди! Дома усе врозор пішло, а він — сиди!.. Де се воно видано — тиждень чоловіка у чорній держати?.." — "Бач, яка голінна до чоловіка; сама прийшла визволяти... скучила!" — донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима і, плюнувши, зійшла З рундука; регіт провів її...
"Всюди своє лихо, — думалося Прісьці, — та чужим людям воно за смішки".
— А он Грицько малу вервечку за собою веде! — хтось обізвався. Пріська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним — душ на десять чоловіків, похнюпившись.
— І то все на прохолоду, — угадував другий.
— Авжеж! — додав третій...
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався:
— Тут старшина?
— Тута.
Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.
— Ви чому не платите подушного? — гукнув той.
— Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!
— А на пропій є? — крикнув старшина.
— З шинку і не вилазять, — піддав тихо Грицько.
— У чорну їх! — рішив старшина.
Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. "Ну, за що, про що? — стукало їй у голову. — Чим вони винуваті, що заробітку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. і що поможеться з того, що посидять у чорній?" їй ніколи не вірилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та відпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож і Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалілася, та нічого не виходила, тільки люди насміялися... Вони і з цих сміються; до неї доноситься їх несамовитий регіт... Ні жалю, ні серця немає!.. Прямі собаки, прости господи!
За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:
— А ти нащо з теї два карбованці задержав?
— З кого? — мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
— Молодице! як тебе? Он про тебе річ, — хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.
— Це з неї? — спитався Грицько.
— З неї.
Грицько усміхнувся.
— Ви ж знаєте, що мені п'ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.
— Так он у його, молодице, твої гроші, — сказав старшина і пішов у волость.
Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.
— Коли ж ти, Грицьку, віддаси? — тихо спитала вона.
— Тьфу! Як собака та! — огризнувся Грицько. — Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.
— Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п'ять віддав?
— Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п'ять віддав.
— А мені ж хто віддасть?
— Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.
— Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.
— Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.
— Коли ж приходити?
— Та там на празниках або після свят. У Пріськи аж ув очах пожовкло:
— Як після свят? Мені до свят треба.
— Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? — скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.
— В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей віддасть! — чулося поміж народом. — Он, мого полтиника заїв...
— А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів...
— О, він майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Пріська повернула додому сумна та нерадісна. Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он... прилюдно... собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а віщо? 3а те що своє стала правити? Сказано — кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається... Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав — і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Ні, ні... сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси.
І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром — ознака, що Грицько уже хлебеснув.
— Швидко прийшла! — глухо промовив він, узрівши Пріську перед собою.
— Бо за своїм, — одрізала та.
— Підожди ж, поки пообідаю, — не то гірко сміючись, не то грізно сварячись, промовив Грицько.
Пріська присіла на кінець полу, дожидає... У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. І збоку дивлячись — видно, як та німота кожного гнітить, там, усередині, тліє... Здається, одно слово — і, як вітер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря...
Пріська, похнюпившись, сидить, слухає тії гіркої німоти; гляне на Хіврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спідлоба, мов лобуряка, світить своїми — і знову похилиться...
Ось і обід скінчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
— Підожди, поки покурю, — уїдливо сміється Грицько, виходячи з хати. У Пріськи аж у душі заколотилося... Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
— А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, — каже Грицько, усміхаючись.
Пріська не видержала...