Так бариня наказала, та й годі!
Одначе Хвенька шептала жінкам та дівчатам, що тільки вона одхилила двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вискочила розхристана Марина, зачепилася за бариню та так її на долівку й повалила.
— Чого ж вона там була в кабінеті? А пан же де був? — допитувались жінки.
— Та й пангже там — з нею!
— Он воно що! — рішали молодиці, а дівчата, похнюпившись, лукаво всміхалися...
Федір спав п'яний, як нестямний грюк у вікно збудив його.
— Хто там? Чого?
— Федоре, панів куме! Іди подивися, до якого шлюбу твою дочку наряджають! — гукала на весь садок прикажчикова жінка, що з першого разу зненавиділа Федора.
У хату вскочили два лакеї й, схопивши Федора під руки, не дали, як кажуть, і вгору глянути, — повели в двір. Федір, закустраний та заспаний, хилився поміж лакеями то на той, то на другий бік.
— Аж ось і архірея ведуть! — хтось гукнув з купи, що кругом обступила Марину. Купа зареготалася.
— Розступіться! Розступіться! — гукали лакеї, підводячи до купи Федора.
Народ роздався. П'яного та заспаного Федора підвели до дочки й поставили проти неї.
— Подивися на свою кралю!.. Бач, як її нарядили! — зло гукала прикажчикова жінка.
— Марино-о! — тільки й зміг вимовити Федір, захитався й, як еніп, повалився їй під ноги.
— Бач, як батько кланяється низенько своїй чесній дочці, —базікала прикажчикова жінка. Другі всі мовчали та якось понуро дивились...
Се сразу щось як свисне, лясне!.. Марина нестямно скрикнула, схопилася й, мов навісна, кинулася з двору. Баринин кучер Самійло з гострим батогом гнався за нею й чесав по чім попало. Марина в драній рядняній сорочці, що кругом неї так і майтолалася своїм дрантям, мов вітер, мчала з двору в поле. Люди навзирці її проводжали.
— Ач, як вивірчує!.. — гукала, заливаючись реготом, прикажчикова жінка.
Та народ уже не реготався. Дехто з повними сліз очима поглядав у поле, як Марина, нестямно лементуючи, тікала; другі боязко озиралися назад, де серед двору лежав блідий як смерть Федір. Усім стало якось моторошно, страшноЯк загнав Самійло Марину аж геть за могили, що вже її стало не видко, й вернувся у двір, то й Федора прибрали з-перед, барининих вікон. Його понесли до того ж таки Самійла на конюшню. Навіщо? Прочуматися? Похмелитися? Ні, щоб проспався... Бариня на другий день звеліла задля батька інше похмілля готувати. Самійло хвалився, що аж три канчуки звелено в сирівці намочити. Та, видно, Федір, хоч і обмерший був, а про те догадався. На ранок його вже не було в конюшні;
шукали по всьому двору й садку, та нігде не знаходили.
Кинулись у нову хату — аж Федір висить безпечно собі на трямку в сінях...
Одрадяни, почувши про те, наче потетеріли... Та кара над Мариною, що придумала їй бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед їх очима, а в серці, на самому дні збентеженої душі, ворушилось гірке почування, що то з кожним може таке статися і ніщо в світі не боронить їх від того...
Пригадали вони тоді, як дід Улас плескав, як вони завидували Федоровому покуманню... Недаром він тоді казав: "Тоді скажеш — гоц, як вискочиш!.." Недаром!.. О, той дід із нюхом!..
А тут ще після того через два дні й Самійло повісився в конюшні. Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самійла, допитувалася, від чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже гнівалася, наказувала Самійлові, щоб вій пам'ятав, що вона йому жеребця не забуде. Самійло вийшов од барині дуже похмурий, а на другий день взяв та й повісився.
Самійлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не вмерла. Цілих два тижні лікарі не одходили од постелі недужої; гонці за гонцями раз по раз літали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за границю та вже більше й не верталася звідти.
Не вертався в Одраду й Олексій Іванович. Дім звелено було забити, прислужників розпустити. Спустіло зовсім дворище, у ньому тільки прикажчик зостався, та й той хвалився, що в дворі небезпечно...
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку, під барининими вікнами жалібно вила і все неначе когось викликала. А в садку десь набралися сичі та сови і в самій гущавині сумно-сумно перекликалися...
Де ж Марина ділася?.. Марина безслідно зникла, про пала. Одні казали, що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязі поховала; другі догадувались, чи не подалась, бува, на вільні степи, бо де-небудь би проявилася, а то ніхто нігде її не бачив, нічого про неї не чув, наче її земля проглинула...
Одрадяни тому не дивувалися. Хіба мало їм доводилося бачити всякого дива на своїм віку? Спершу погомоніли трохи, а потім і забули.
Одно тільки їх дивувало: чого се дід Улас став такий бадьорий та жартовливий? То, було, коли-не-коли хіба за хлібом присуне в село, та смутний, та сердитий: і того лає, і другого костить. А то трохи не щодня плентається по селу. Підмогоричив бабу-шептуху аж тричі на тиждень пекти йому буханці.
— Надолужила мені лемішка з бриндзою! Осточортіла й каша з салом! — скаржився Улас.
— Буханця, діду, закортіло? — питались люди. — Атож... Хоч злидні, та з перцем! Не хоче кишка простого хліба — буханця їй подавай! — жартує дід.
А се чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться про харчі на всю зиму, щоб доставили йому не' на старе становище біля'села, а на літнє — в степ, верстов за двадцять або й того більше.
— Чого ее так у степу заманулося зимувати? — пита прикажчик.
— Повітря там просторіше, для отари здоровіше... Тут, біля села, — ліси та яри, звір шкодить; а там, як у бога за пазухою! — одказує Улас.
— Та з тебе ж, діду, там дудка буде! — регочуть люди.
— А як буде, то хтось заграє! — жартує Улас.
— Ак же ти, діду, будеш сам зимувати?
— Чого сам?
— А з ким же?
— З самицею! — регоче дід.
— Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? — кажуть жінки.
На старість воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро! — одно жартує Улас.
— Гляди, діду, щоб він тобі не проломив його!
— Стара кістка й чортові не подасться!
Регочуть люди з смішних дідових вигадок, і дід регоче та все збирається у степ зимувати. Набрав собі борошна, буряків, капусти, картоплі й подався з села на всю зиму.
На весну він знов перекочував до села, тільки вже не сам, а з помічницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з невеличкою дівчинкою на руках.
— Що се, діду, за молодиця з тобою?— питають люди.
— А вам що за діло?.. Молодиця, та й годі! — суворо відказує дід.
— От ти й знай: ішов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з саменятком! — поривалися жартувати жінки.
Дід мовчав. Поміж людьми ж ходила чутка, що молодиця — його небога, сестрина дочка, з далекого села, зветься Пріською; була замужем, та чоловік умер, — ото дід і взяв її до себе за помічницю.
II
Вийшла воля — й дивне диво: одних до домівки привела, других з домівки повела. Скільки-то панів не пережило її — померло! Зате багато кріпаків, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов ті козачки повесні, що, як сонечко ясне пригріє, вилазять з непримітних щілинок, так вони, не знать звідки, поналазили в села та хутори.
Старий Башкир теж не пережив волі — помер; зате з дідової небоги Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день взяла Марина та й переродилася з Пріськи! "Я, — каже, — не Пріська, а Марина! — й одрадяни зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понікчемніла трохи, отже всі признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді, як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобігти, мовчав.
Може, то була й брехня, тільки з того часу ніхто її не звав Пріською, а Мариною, а найбільш — пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як вона, тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас, певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тільки, як вона опам'яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була — не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало... То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Се, разказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.
— Хто то? — спитала Марина.
— Заговорила!.. Слава богу, заговорила! — почула вона чийсь голос.
Як уже розвиднілось, пізнала вона діда Уласа. Він біля неї, мов коло малої дитини, ходив, із своїх рук годував і напував, поки вона зовсім очуняла. На зиму в степ перевів, у землянці цілу зиму держав, на світ не показував, поки в неї коси не одросли. На весну, як знайшлася в неї дочка Килина, він перекочував з ними до Одради, ще ціле літо при собі держав та вже восени поселив у баби-шептухи, наказавши, щоб вона себе видавала за його небогу Пріську.
Отак розказувала одрадянам Марина, й люди, слухаючи її сумну приповістку, йняли тому віри.
— Слава богу, — казали вони, — вже такого далі не буде. Минулися нашим ворогам їх розкоші, увірвала свята воля того налигача, що в'язав нас; охляне тепер несита пелька, що нас поїдом їла, та ще й як охляне, як разом із людьми та й землю одберуть! — гомоніли люди, важко зітхаючи та заздро поглядаючи на степи безкраї, лани широкополі та ліси темно-сизі... — Все то наше буде! От тільки треба слушного часу підождати. Що вони нам наділи ті, мов на сміх, тичуть? Та ще кажуть— і за те плати! Яка плата, коли воно наше, нашими слізьми та кров'ю полите, нашим потом та руками здобуте? Брехня то все, вигадки панські!.. Не брати наділів, не брати! До слушного часу підождемо — все віддадуть, дарма віддадуть!.. До слушного часу, братця, до слушного часу!..
По всіх сторонах, з одного краю до другого... заходив кріпацький викрик: "До слушного часу", збентежив кріпацькі надії, заморочив їх задурені голови. Всі в одну шкуру затялися:
— Не хочемо наділів! До слушного часу підождемо!.. А найбільше всіх башкиряни:
— Луснула стара собака, а щеняти не страшно! — гукали вони.
За другими — й одрадяни.