Що робити? Їхати вперед? А якщо зіб'ються з дороги?.. Зупинитися в якійсь балці і переждати негоду? Та хто знає, скільки вона триватиме — день, два?..
Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схід до половецького степу.
Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм із саквів у торбини вівса — погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.
Почало сутеніти. Наступив вечір.
Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю землю.
І коні, і люди вибилися із сил.
— Спочинемо хоч трохи, — сказав Самуїл, зупиняючись. — Клади коня спиною до вітру! А сам лягай за ним!
Лягли.
Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панциром.
Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.
Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що — на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш — не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу коня, одяг і зброю, а це — ціле багатство! Чого ще треба?
Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.
— Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! почувся Самуїлів голос. — Підемо далі!
Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.
— Куди ж іти?
— Бери коня за повід і не відставай від мене!
Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там — порятунок, для них — тепла хата, для коней — затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!
Хатина виринула з пітьми раптово — визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.
Самуїл загрюкав списом у двері.
— Господарю, відчини!
Двері відхилилися — почувся старечий голос:
— Хто тут? Кого бог послав?
— Подорожні, отче! Пускай до хати — замерзаємо!
— Та хто ж ви такі?
— Гінці від князя переяславського до князів київських.
— То ви б їхали в городище — до тіуна [12].
— А що це за городище?
— Та Глібів же!
— Глібів! Далеко?
— Та ні — всього поприще [13]... А це — посад...
— Отче, бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш — поприще! Ні, заночуємо в тебе! — і Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. — Хлів у тебе є?
— Та є.
— То постав туди: наших коней та сінця їм дай!
Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, ровсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.
Хатина була невеличка. Зліва від дверей — піч, під образами — стіл, за піччю — широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Попід стінами — лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевськжй столик з різним шевським причандаллям — дерев'яними колодками та цвяшками, дратвою, смолою, ножем, молотком... Там же, на столику, стояла пара старих чобіт — один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.
Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося — по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.
— Як же тебе звати, діду? — спитав Самуїл.
— Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом... Тож і ви звіть Живосилом.
— То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу — ой, як хочеться!
— А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, — відповів дід Живосил і заглянув за піч: — Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей — готуй вечеряти!
З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю,вступила в чоботи, вийшла на світло.
— Добрий вечір, добрі люди!
— Здоровенька була, дівонько, — відповів і за себе, і за свого молодого супутника Самуїл. — Не дали тобі поспати?
— А я ще не спала, — відповіла Любава. — Сідайте до столу, а я хутко... Правда, не ждали ми нікого, та вже чим багаті, тим і раді... Борщ є!
Вона усміхнулася і раптом зустрілася поглядом зі Ждановими очима. Видно не сподівалася, що один з гостей — парубок, бо зніяковіла, швидко опустила вії і кинулась до печі. Та цієї короткої миті було досить, щоб Ждан запримітив незвичайну вроду дівчини і теж зніяковів.
Дівчина справді була гарна. Чим — хлопець і сам не міг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печі і рогачем дістає закопчений горщик з борщем, — видно тільки струнку постать та густу чорну косу.
Та ще запам'яталося: з-під брів на нього глянули такі несподівано теплі, темно-імлисті з поволокою очі — мов літнє зоряне небо!
Любава!
Тим часом дівчина у велику череп'яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хліба, начистила цибулі і часнику — поставила на стіл. Перед образами засвітила свічку — в хатині відразу стало світліше.
— Прошу до вечері!
Самуїл розв'язав сакви, дістав шматок сала та кільце ковбаси. Порізав захалявним ножем.
Дідусь Живосил зацмокав язиком:
— Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Гріх відмовлятися! Любаво, сідай! — він підморгнув Самуїлові і присунув до столу ослона.
Любава сідати не поспішала. Самуїл легенько взяв її за лікоть.
— Не відмовляйся, голубонько, сідай. Дядько Самуїл та Жданко — не вовки, не кусаються... Правда, за молодого ручатися не можна — ще й гризне, чого доброго! Та ти не бійся, може, це твій суджений? Га?
Дівчина засоромилася і сіла на протилежному від Ждана боці. Крадькома глянула на хлопця, ї знову їхні погляди зустрілися. На цей раз надовше.
Любава була зовсім молода — шістнадцяти, від сили сімнадцяти літ. Невеличка, міцна, темноока, з розпущеною густою косою і виразними темними бровами, вона скидалася на ластівку або на чисте звірятко, що сполохано визирає з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав:
"Боже, яке диво зросло в цій маленькій убогій хатині! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовиків, де швидко линяє дівоча краса!"
А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустріла вона гарного хлопця, князівського гридня, судячи по одягу та зброї. Та що з того! Кому потрібна вона, внучка смерда [14]? Ждан завтра вранці встане, осідлає коня — тільки сніг вихором здійметься за ним! Хіба повернеться він коли-небудь до цієї убогої хатини, де з кожного кутка виглядають злидні? Хіба потрібна йому холопка, в якої ні поля, ні лісу, ні коня, ні корови, а лише руки, щоб працювати на тіуна, боярина чи князя?
А Ждан вродливий, такий у нього лагідний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене!
Любава опустила очі і взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмілювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хліб і борщ, що пахнув буряками.
Спостережливий Самуїл хмикнув у бороду.
— Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама і їси, а нам залишаєш сало та ковбасу, що, як і ми, закоцюбли на морозі! Так не піде! Берися за ковбасу, а ми погріємося біля борщу!
Всі засміялися, і за столом відразу установився дух доброзичливості і невимушеності, що зближує незнайомих людей, робить їх щирими, відвертими і приязними. За їжею та розмовами швидко плинув час, Самуїл і Ждан дізналися, що дід Живосил усе життя шевцював, бо не мав своєї землі, шив непогані чоботи та жіночі черевики. Та з літами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучині, а відтак втрачалися і заробітки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчі сусіди, по старій пам'яті, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав дірку чи підбив підметку. А хіба це заробітки?.. Коли б були живі син з невісткою, то якось би викручувались, але ж налетіли половці — сина вбили, невістку забрали... Як тут викрутишся? А треба ж і прогодуватися, і вдягтися, і внучці коралі та підвіски купити, бо вже ж ген яка дівка вибехкалася!.. А ще ж треба і князівське сплатити, і десятину на церкву дати, і бояринові, і посаднику, і тіунові... А де взяти?
— Нелегке життя, — погодився Самуїл.
Розмова затяглася допізна. Лише коли заспівали перші півні, лягли спати: чоловіки на полу, Любава — на печі.
Прокинувся Ждан від приглушеної розмови в сінях. Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонів:
— Мені набридло ждати, Живосиле! Або віддаси борг нині, або хай дівка відробить!
— Будь людиною, Карпиле! — перечив Живосил. — Віддам! Усе віддам! А тим часом бери те, що маю...
Незнайомий Карпило, видно, розгнівався ще більше, бо голос його загримів:
— Що ти мені тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату [15]? Так ти й до смерті не сплатиш боргу!.. Хай онука відробить... Скільки ж їй сидіти у тебе на шиї? Вона харчі матиме, а ти боргу позбудешся...
— Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!
— А я й питати не буду! Потягну силоміць — і край! З сіней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потім пролунав дівочий скрик:
— Ой, дідусю!..
Ждан схопився з постелі.
— Дядьку Самуїле, вставай! Нещастя з Любавою!
Взувши чоботи, зірвав з кілочка меча і, як був, — роздягнений, простоволосий, — кинувся з хати.
Сінешні двері розчинені настіж. У сінях — нікого. Голоси лунали аж біля воріт. Ждан прожогом вискочив надвір. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, і тільки високі кучугури пухкого снігу свідчили, що недавно тут бушувала снігова завія.
Біля воріт вовтузилося четверо. Двоє одягнутих у баранячі кожухи чоловіків тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дід Живосил термосив одного з них за рукав і охриплим голосом благав:
— Каріїиле, не чіпай дівчини! Облиш! Бо гріх тобі буде! На твоїх дітях віділлються сльози!
— Йди геть! Відчепися! — відмахнувся той вільною рукою.
— Карпиле!..
— Геть, кажу, шкарбане! — розлютувався чолов'яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.
Живосил заточився і впав у сніг.
Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину! І Карпило, і його помічник, молодий парубійко, випустили з рук Любаву, відсахнулися.