Незабаром добився він до Кам'янця, де його батько мав спільників. З одним з них пішов Стефан зараз до монастиря Тринітаріїв, котрі займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним виглядом заявив йому, що коли прийме польську віру, одержить допомогу при викупі своєї судженої. Але коли почув від Стефанового товариша, що батько сего молодця називається Дропан,— відразу зм'як і почав обчисляти кошти викупу. Бо Дропан був знаний.
Молодий Стефан любив Настуню. Але він твердо любив і свою церкву, хоч вона була в пониженню. Може, якраз для того любив її так дуже, що бачив її слабість в порівнянню з латинським костелом. Не розумів причин слабості одної, ні сили другої, хоч бачив кріпку організацію латинських священиків, їх всюдиприсутність і ціпку зв язь їх самопомочі.
Як кожда сильна і благородна вдача, так і Стефан не дався б був взяти на ніякі обіцянки ні навіть на сповнення їх — за ціну опущення своєї церкви. На предложения чужого монаха не відповів ні словечка, хоч чув жаль у душі, що й наша церква не мала такого чина, як тринітарії. Батьківський товариш відповів за нього:
— Се син Дропана, купця зі Львова. Ні він, ні його батько не схоче даром вашого труду.
Тепер і чужий монах не відповів ні слова, тільки дальше рахував приблизні кошти викупу.
Вийшовши з тринітарського монастиря, пішов Стефан подякувати Богу — до своєї церкви біля самого ринку в Кам'янці. Довго клячав на її кам'яних плитках і молився.
А коли вийшов, побачив на церковнім подвір'ю подругу Настуні, Ірину, котрій також удалося втечи серед замішання, хоч і з іншою ватагою козаків. Була дуже втомлена і змарніла. Разом поїхали в дальшу путь — додому.
III
В ОБЛАСТІ ТАТАРСЬКИХ АУЛІВ
Pace tua, si pax ulla est tua, Pontica tellus,
Finitimus rapido quam terit hostis equo
Pace tua dixisse velim tu pessima duro
Pans es in exilio, tu mala nostra gravas.
I
А Настуня мала таку сильну горячку, що була півпритомна, коли на татарськім шкірянім мішку, випханім сіном, переправляли її через Дніпро коло Тавані.
Ой далеко ще від Тавані до кримської шийки Перекопу. А дуже далеко для тих, що мусять пішки йти з мотузом на шиї, як невольники.
За Таванню зачиналися вже татарські аули. Але вони були тут іще такі рідкі й подвижні, а Настуня була така перетомлена, що в області між Дніпром і Перекопом не запримітила ніяких аулів, хоть чула, як татаре часто повторяли слово "аул" і вже за кілька тижнів подорожування з ними догадувалася, що се значить. І домірковувалася, що входять в область їх движимих "осель" чи радше постоїв. Мов злудні привиди степової пустині щезли кудись ті аули на всім просторі між Таванню і Перекопом — точно так, як фата-моргана.
Мабуть, під сю пору татаре боялися чогось в тій області й усунули свої аули аж за шийку Криму. А може, Настуня із-за тяжкої перевтоми тільки не запримітила нічого.
Від непам'ятних часів пересувалися по степах, мов таємничі хмари, ріжні завойовники, племена, орди й ватаги добичників, яких навіть з імені не знає історія. Одні другим видирали в кривавій боротьбі награбовану добичу. І щезали з нею в безвістях бездоріжного степу, паленого сонцем.
Одинокий виїмок у тім хаотичнім стовковищі грабіжників становили найдальші окраїни степу, надморські побережжя, передовсім Крим. У його містах держалася тривка культура старих греків, яка без упину боролася з диким і страшним степом, заливана раз у раз його мутними хвилями.
В Криму в тім часі сиділа татарська влада. Сиділа як брудна, їдка пляма на дорогоціннім, поломанім, запорошенім клейноді. А ту брудну пляму шарпали звідусіль то внутрішні міжусобиці, то ногайці, то козаки, то безіменні ватаги всякої збиранини, яка по добичу заганялася аж за Перекоп, у сам Крим.
Перекоп був немов тою жилою, котрою плили дві противні собі, криваві струї добичників: одна з Криму явно і в значній силі на Україну, друга з України, таємно, малими, але відважними ватагами — в Крим. Обі йшли мечем і огнем, обі лили кров і ширили знищення.
Перекоп був небезпечною шийкою. Тому татарський загін зі значною добичею постановив переночувати в степу і щойно ранком наблизитися до моря, а відти через Перекоп посунути в Крим.
Татаре розложилися на нічліг. Вечір на степу був дуже гарний, хоч сам степ був мертвий. Він робив вражіння мертвого, мимо життя, яке на нім і над ним метушилося. Малі зайчики скакали оподалік. Птиці літали. Онде дрофи довгим рядом летіли низько над степами. А там високо в воздусі кружляли орли і супи та багато яструбів.
Настуня дивилася на те все і завидувала кождій птичці, що може летіти, куди хоче.
II
Раннім ранком наблизилися татаре до Чорного моря. Настуня ще ніколи в житті не бачила моря. Була дуже цікава, як воно виглядає.
Тут, близько Перекопу, пригадала собі, що її бабуня оповідала їй про море:
"На морю,— говорила їй,— не такі риби, як у нас. А великі-великі! Вийде така риба, підпливе до берега та й усе собі співає. Ніхто не може її підслухати, бо вона все втікає. Але був такий оден, що конче хотів підслухати. Сховався за корч. А риба не бачила, підплила та й своє... А той усе собі пише з кождої співанки одно слово, аби не забути. Прийшов другий раз та вже більше засяг. Пустив потому між людей, і з того співанки тепер".
Більше Настуня нічого не знала про море. Але й се так оживили її молоду уяву, що аж серденько живіше билося їй у груди.
Табор сунув помалу. Нараз задув приємний, холодний вітер від полудня й усіх тронув до глибини татарський оклик:
"Денгіс! Денгіс!"
"Море! Море!" — прошепотіли рівночасно змарнілі уста полонених. Бо море на кождого робить глибоке вражіння, все одно, чи він свобідний, чи в кайданах. І тому всі оживилися, хоч іще не бачили його, тільки чули близькість того велетня.
Не довго тривало, а перед їх очима простяглася довга, рівна поверхня води в першій червоній заграві дня. Веі відітхнули так, якби тут мала кінчитися їх мука.
Незабаром побачила Настуня довгу, білу від піни, смугу морського припливу та почула його грімкий, оживляючий шум. і побігла молодими очима по безмежній живій поверхні моря — з розкішшю, в якій містилося почування, що відкрила щось зовсім нове. В тій розкоші містився й казковий спомин з діточих літ. Очима почала шукати чудових риб, від яких люде переняли співанки. Але їх — не було видно. Тільки білогруді меви літали над морем і скиглили радісно до сходячого сонця.
III
На Перекопі було тихо. Табор пересунувся через нужденне містечко Ор і знайшовся на Криму, де вперве безпечно відпочав. Здалека видніли бідні аули кримських татар з масою кучерявих овечок на пасовиськах. Зі струнких веж де-ревляних мошей муедзини кричали свої молитви. Помолилася й Настуня до Бога свого, що терпів на хресті.
Вже на другий день почали в табор приходити громади купців у ріжних одягах татарських, турецьких, грецьких, єврейських, арабських, італійських. Були між ними старі, й молоді, й середнього віку люде, поважні й веселі. Вони низько кланялися татарським начальникам і просили дозволу оглянути привезений "живий товар".
Татарська сторожа спроваджувала їх поміж рядами засоромлених жінок і дівчат, котрі розуміли, що оглядають їх на продаж,
Властивий поділ добичі ще не був переведений. Але купці вже тепер хотіли оглянути її, щоби слідити за тими жінками й дівчатами, котрі їм особливо припадуть до вподоби.
IV
У КРИМУ
Взріла корчі все зелені
В синіх горах Криму,
Полонини Чаїирдагу —
Мов квітки килиму...
I
— "Відкрий свої очі й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже ніколи не у зриш!"
Сими словами Корану відізвався старий турок, купець Ібрагім до свого вірменського спільника в місті Бахчисараю, привівши до нього щойно куплену невольницю.
Старий вірменин подивився на свіжий товар, і його очі весело блиснули.
— Ва, ва5[5].— сказав по хвилі, скривившися.— Ти, певно, заплатив тілько, що за ті гроші можна б купити дім у Кафі, в самій пристані!
— О, заплатив я багато,— сказав Ібрагім.— Але варт!
— Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній есть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!
— Слухай! — відповів спокійно старий Ібрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому.— Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зі синів Могаммед-Гірея, а заплатить тілько, що й плюнути не варт!
— За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!
— Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему і мав би потіху на старі літа. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не есть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали, як коня на ременях?
Старий вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:
— Може, її троха підховаємо і продамо якому баші.
— Ні,— відповів Ібрагім.— Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо... А потому я сам повезу її продавати.
— Чому ти сам?
— Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навіть якогось дефтердара6[6]: се лучше для нас, ніж до баші. Хто знас, як вона нам може стати в пригоді.
— Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.
— То діти наші будуть!
На се старий вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:
— Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати!
— Побачимо, побачимо!
— А кілько ти дав за неї?
Старий Ібрагім назвав ціну — і почалася сварня!
Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напівдиких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.
Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він рухом руки показав їй Настю, й обі вийшли.