І вони рушили лісовою дорогою.
И тогда наверняка
Вдруг запляшут облака, —
бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.
И кузнечик запиликает на скрипке, —
дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.
С голубого ручейка
Начинается река.
Ну, а дружба начинается с улыбки, —
дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.
– А ви чого не співаєте? – обернулася Макароніна до Галочки й Свєточки.
Ті лише плечима стенули.
– Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! – засміялася Макароніна. – Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!
Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.
Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіанський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.
Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна – обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.
– Що це? – спитала Галочка.
– Резервація, – таємниче сказав Валера.
– Для тигрів, – ще таємничіше додав Ігор.
– І ягуарів, – не лишився осторонь Вітасик.
– А що? Думаєте, тут нема диких звірів? – сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.
– Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно, – сказала Галочка.
– Мами уже там знаєте як хвилюються! – сказала Свєточка.
– Ех ви, мамусині донечки! – вигукнула Макароніна. – Недарма все-таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець?!
Хлопці гордо перезирнулися.
– Скільки ще до каланчі? – спитав Ігор.
– Та десь уже близько, – винувато сказав Вітасик. – Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.
– А ми вже йдемо десять, – сказала Галочка.
– Може, ми не в той бік пішли? – сказала Свєточка.
Вітасик опустив очі.
– Треба вилізти на дерево і подивитися, – сказав Ігор. – Ти ж кажеш, що каланча здоровеннецька. То її з дерева неодмінно буде видно.
– Я! Я! Я полізу! – вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.
їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..
Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.
– Ой! – зойкнули одночасно Галочка й Свєточка. Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.
– Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка… Хи-хи-хи… От летіла! Правда ж?
Щось у лісі репнуло,
Баба з дуба гепнула.
Так тобі, бабо, й треба,
Щоб не лазила на небо!
Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання…
– Ой! У тебе ж кров! – скрикнула Галочка.
Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.
– Ет! Подряпина! – махнула рукою Макароніна. – Зараз листочком заліплю – і все.
Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинилася. Рана була глибока – падаючи, Макароніна напоролася на сук.
– Ого-го! – сказав Валера.
– Угу-у! – промимрив Вітасик.
А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови. Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.
– Ут! Не зупиняється чогось… – зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.
– Ого-го! – повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.
– Угу-у – ледь чутно промимрив Вітасик.
– Треба… треба "швидку допомогу"… – якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була нісенітниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш "швидку допомогу"? Але він мусив бодай цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.
Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну. – Не зупиняється, ти диви… – прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.
Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами двадцять хвилин. А кров тече й тече.
– Треба негайно перев'язати, – сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.
– Чим? – звела брови Свєточка.
– Ану допоможи! – рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого світлого платтячка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.
– Ой! Нащо?! – тихо, самими губами промовила Макароніна.
– Мовчи!.. Ану давай!.. – і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.
Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від своєї сукні. А потім іще одну одірвала Галочка.
Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні… І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.
Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось, і боялася розплакатися.
А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні…
Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши "стільчик", і наказали:
– Сідай!
– Та ні, я сама, не треба!
– Сідай! – владно повторили вони. – Ти що, не розумієш – тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!
І Макароніна сіла й обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.
Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:
– Ну, давайте вже ми! Давайте! Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались. Але й тоді спершу показали, як треба робити "стільчик", пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.
І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.
До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі та благополучно домчали Макароніну додому…
… Чотири дні Макароніна в школу не приходила.
А на п'ятий день двері класу розчинились і… всі здивовано ойкнули – ніхто її спершу не впізнав.
Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові – великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на нозі майже не впадала у вічі.
І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна – дуже гарненька дівчинка…
* * *
За першою партою біля вікна сидить кучерявенька гарненька дівчинка з пухкенькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках. Це – Ляля Іванова.Поруч з нею сидить дівчинка непоказна – довгоносенька, зі скромними рудуватими кісками, в окулярах. Це – Туся Мороз.
Ляля Іванова і Туся Мороз
Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова – онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук, професора Іванова. Перший раз у перший клас вона під'їхала до школи на імпортній чорній машині і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.
Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі.
Батьки її були геологи, весь час десь роз'їжджали, і Ляля їх майже не бачила.
А Туся Мороз – просто собі Туся Мороз.
Батьки її – звичайнісінькі собі службовці. Тато – інженер якоїсь ремонтної організації, мама – економіст.
До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Великої Вітчизняної війни, помер три роки тому…
Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки: пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти: сибірський – Кузьма, ангорський – Васька і сіамський – Базиліо. А на підвіконні в їдальні стоїть величезна клітка, у якій гойдаються десять різнобарвних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок…
На відміну від свого дідуся, Ляля до цього зоопарку абсолютно байдужа.
А от Туся…
Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захвату. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базиліо. І тільки ойкала.
А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.
Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.
– Ой! – тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.
– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. – Що – злякалася?… Та він же сумирний. Як овечка. Дивись!..
Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.
Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.
Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:
– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?… Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.
По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона ("Тікай!"), прогнала з крісла Базиліо ("Розсівся тут!") і кинула диванну подушечку в Кузьму ("Ану геть!"). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.
Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.
Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні балакуча лялька з Японії.
Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базиліо, то на папужок.
Зрештою, Ляля помітила це й сказала:
– Ану тебе! Нічого ти не тямиш в іграшках.