Можна розпитатися...
Марія Лозинська швидше відчула серцем, аніж збагнула розумом, що до її хати завітали не вони, не червоноармійці... "А хто ж, хто?—думала вона, бліднучи на виду.— Невже це переодягнені куркулі? Але чому ж вони прийшли саме до мене? Чому? Що їм тут робити? Навіщо потрібна їм моя Катруся?"
Схвильована, скута страхом і передчуттям чогось недоброго, мати, як орлиця, зірко стежила за кожним із них, а особливо за дочкою, яка ще, певно, не розгадала, з ким розмовляє зараз.
"Що ж робити? Як діяти? Хіба гукнути сусідів?" Але цю думку відкидає геть, бо розуміє, що оці озброєні мовчазні й суворі люди не випустять її з хати. "А може, я помиляюсь? Люди в поході стають неговіркими, суворими... Може, і справді розвідники, розпитають, що їм треба, та й підуть собі. Даремно тільки я хвилююсь".
— Що ж ти, Катрусе, ждала нас?
— Ждала... Ой, як ждала! Ми квіти приготували для вас... Думали — удень ви прийдете, а ви, бач, вночі прийшли. І— я ще казала подружкам: "Дівчата, кажу, ви ж найкращі квіти зривайте, бо ми будемо зустрічати червоних танкістів". А мої квіти у світлиці. Я зараз їх принесу.
— Зажди, Катрусю. Не йди нікуди. Ще ми не скінчили розмови. Ти нам квіти з дівчатами готувала, а ми теж не без подарунка. Ми тобі, дівчино, приготували... кулю!
Не встигла навіть отямитись Марія Лозинська, щоб заступити собою дочку, як пролунав у хаті постріл...
...Пливуть спогади, пливуть, мов хвилі на Бистриці, розчулюють їй серце.
Бідна, нещасна мати!
Не розгадала вона тоді підступних і жорстоких намірів ворога, що вбивством Катрусі сподівався застрахати всю молодь села, закрити їй шлях до правди, до омріяної волі, до кращого життя. Все це зрозуміла вона потім, коли прибув до її рідного краю товариш Назаров, прибув, як вірний друг, як старший брат.
"А вони й на нього вчинили замах. І все для того, щоб не було у нас тут Радянської влади".
І постає зараз перед очима світлий образ посланця Комуністичної партії, вчуваються навіть його слова, сказані в селянському комітеті після поранення: "Залякати пас хочуть, спинити, а ми... не спинимось!"
"А ми не спинимось! — повторює Марія Антонівна.— Не спинимось!"
За вікном чути кроки. Марія Лозинська пізнає того, кого досі оце, не лягаючи спати, ждала. Умовний стукіт у шибку, і ось уже він, високий, широкоплечий, а з ним ще двоє озброєних хлопців переступають через поріг, вітаються з хазяйкою, говорять пошепки, щоб не розбудити дітей.
— Може, каганець засвітити?
— Навіщо? Ми зараз підемо.— І він простягає їй згорток.— Оце ось тобі, Маріє, листівки. Останні зведення Радінформ-бюро.
— Добрі вісті з фронтів?
— Добрі. Сама прочитаєш і людям роздаси. Ти знаєш, кому давати.
— Знаю.
— Вісті, Маріє, славні. На широкому фронті нашими військами прорвано фашистську оборону. Захоплено багато полонених і військової техніки. Червона Армія просунулася вперед аж на чотириста кілометрів. Вісті, як бачиш, добрі... Народ радітиме. А це ось, візьми хлібину і трохи пшона — кашу дітям звариш.
— Спасибі,— відповіла зворушена Марія Антонівна,— спасибі вам. Коли б не ви, певно, повмирали б уже мої діти з голоду... Та і я разом з ними...
— Таке скажеш... Повмирали... Нехай умирають вороги! Збирайся ж, Маріє, та підемо. Час не жде.
— А що ж мені збиратися? Я готова...
— А ти ж усе як слід перевірила? Промаху не буде?
— Не повинно бути. Дружина його до своєї сестри поїхала гостювати. Вдома лишилися тільки він та наймичка.
За хвилину всі четверо, вийшовши на покручену й тиху вулицю, відчули знайомий, але неприємний сморід згарища. Обминути цієї садиби не можна. І отой, високий, першим спинився тут, біля обгорілої груші, і спинилися мимоволі всі.
— Тут була моя хата,— промовив він таким голосом, якого ще зроду не чула Марія Лозинська.— Та хата що? Хату нову поставити можна... Дружину мою отут спалено... живцем... Діток потоптано кіньми...
— Ходімо... Не ятри свого серця... Час не жде, нам треба поспішати.— Йшли далі, похмурі, мовчазні. Ось уже й знайомий будинок. Всі вікна в ньому темні, тільки одне, крайнє, світилося тьмяно, саме так, як домовлялися.
— Ви тут мене заждіть, а я зараз усе розвідаю.— І Марія Лозинська сторожко пішла вперед. Та не встигла ще дійти до воріт, коли це з густого куща бузку почувся притишений жіночий голос:
— Ти, Маріє?
— Я,— так же тихо відповіла розвідниця, озирнувшись навколо.
— Давно вас жду. Тільки чомусь моторошно мені стає. Уже він мою сестру відправив до Німеччини. Боюсь, Маріє, коли б і мені чого не заподіяв.
— А ти не бійся. Стій на одному: "Не чула нічого, не знаю нічого: Нагрянули вночі німці, забрали з собою, а куди забрали — звідки ж мені знати". Говоритимеш, як я тебе навчала.
— Ой Маріє, страшно... Адже хазяїн не сам. Учора ввечері прийшов до нього в гості пан Губа, пиячили довго, а тепер сплять обоє, мов побиті.
— То і пап Губа тут? — здивувалась і зраділа Марія Антонівна, але її радості не помітила й не зрозуміла наймичка, у якої па серці була своя ще досить свіжа рана.
— Плакала... На колінах благала: "Згляньтеся, паночку! Пожалійте!.." Не зглянувся... Не пожалів... "Я,— каже,— не тільки твою сестру, а ще сотні душ відправлю до Німеччини. Хай роблять". Йому що? Коли б свою дитину в неволю... а чужих хіба йому шкода?
— Ти скажи,— перебила її скаргу Марія Антонівна,— собаку одвела до саду?
— Одвела. Біля груші, в будці... Як ти мені радила.
— Ну, іди тепер до хати, а ми зараз усі будемо тут.
Минула, може, хвилина, а може, і дві, коли хатній поріг переступили озброєні люди. Тремтячими від хвилювання руками засвітила наймичка лампу і першою зайшла до світлиці. Ні пан солтис, ні пан Губа не прокинулись, бо добрий був у них сон з перепою.
— Ану, пани, годі вилежуватись. Пора вставати! — владно сказав прибулий. Голос його розбудив і сповнив жахом обох.
— Ти?! — вигукнув пан солтис і хотів було простягнути руку під подушку, але так і застиг, бо чорний ствол партизанського автомата вчасно й погрозливо спинив лихий намір.
— Обеззброїти! — наказав бійцям командир загону Семен Красняк.— Підете з нами, пани... до лісу... На суд і на розправу!..
* * *
До хати Марії Лозинської увійшла заплакана сусідка.
— Ой горенько! Та доки ж вони мучитимуть нас? Та ми ж уже й так настраждалися при фашистах, а тепер нас іще банде-ри терзають.
— Говори, що сталося?
— Хіба не чула? Жити нам, прокляті, не дають... Забили...
— Кого? — І Марія Лозинська відчула, як серце її взялося тривожним холодком.— Кого забили?
— Секретаря сільради. На весіллі гуляв. Так вони влетіли, переодягнені в міліцейську форму, і там, за столом... дві кулі йому в груди... А він же ще молодий...
Сусідка гірко плакала, а біля печі стояла Марія Антонівна, бліда, схвильована, але рішуча. Знову пригадався їй товариш Назаров, і вона сказала:
— Залякати нас хочуть, спинити... А ми пе спинимось! Хай знають, не спинимось! Радянська влада нам допоможе.
— Чула я, вже їх, бандитів, виловлюють по лісах та по селах. Але ж ліси великі. Всіх, мабуть, не переловлять.
— А ми що, згорнувши руки будемо сидіти та ждати? Ми допоможемо виловлювати бандитів. Від народу нікуди вони не сховаються і не втечуть.
— А поки що вони он які злочинства роблять. Секретаря сільради забили. Семена Красняка підстрелили. Другий місяць чоловік у лікарні рану гоїть. Ой Маріє, я вже думала про тебе. Недарма вони папірець на твоїх воротях наклеювали. Боюся, щоб і тобі якогось лиха не заподіяли. Краще втікай з села, втікай, Маріє, до моєї тітки. Вона в районі живе. У неї якийсь час перебудеш.
— І навіщо отаке мені радити? "Втікай!" А хто ж Радянську владу у нашому краю кріпитиме? Хто захищатиме її від ворогів? Над цим ти думала? Нам треба колгосп організовувати, трактори діставати, машини всякі та братися за господарювання, щоб люди кращого життя зазнали, щоб у кожній трудовій сім'ї були достатки, радість та щастя. Про це нам думати слід, а ти мені радиш втікати до твоєї тітки. Я при німцях нікуди не втікала, а допомагала чим тільки могла нашим партизанам. А тепер, коли знову Радянська влада навічно стала у нашому краю, то як можна про втечу думати? Не втікати з села, а битися нам треба, громити їх, недолюдків!
— Боюсь!.. Ой боюсь за тебе, Маріє. Десь підстережуть тебе вночі або до хати прийдуть, як колись приходили до твоєї Катрусі.
Може, і не думала говорити того сусідка, бо цією згадкою мимоволі розкрила матері давню незагоєну рану. Замовкла на хвилину Марія Антонівна, пригадавши довіку незабутню трагедію, що сталася в оцій хаті.
— Що ж,— тихо відповіла хазяйка.— Я тепер смерті не боюсь. Коли навіть і заб'ють мене, я знаю, Радянська влада нікому не дозволить скривдити моїх дітей, вона пригорне їх і приголубить. Тільки серцем чую: не нам загибати. Хай загибають вороги!
Помовчали жінки, тоді сусідка сказала: 403
— Дивлюсь на тебе, Маріє. Одчаяна ти... Нічого не боїшся.
— Треба дуже ненавидіти ворогів, дуже... як я їх ненавиджу, тоді, мабуть, і страху не буде.
Сусідка, трохи заспокоївшись, спитала вже про інше:
— Ну, а він же, Семен... Як себе почуває? Провідувала його?
— Провідувала. Скоро має виписатися з лікарні.
Марія Антонівна, згадавши про піч, кинула в неї сухого га-тиння, переламавши його в себе на коліні.
Раптом обидві жінки прикипіли очима до вікна, крізь яке було добре видно автомашину, що спинилася перед хатою.
— Хто б же це до мене? А може, і не до мене? — промовила, сумніваючись, господиня. Та сумнів одразу зник, коли вона побачила його...
— Семен! — аж скрикнула, і цей радісний крик мимоволі розкрив її душу, її потайні мрії, її приховані досі почуття. Забувши навіть про сусідку,' Марія Антонівна, сповнена нестримної хвилюючої радості й щастя, метнулася з хати, не причинивши за собою дверей.
їй перехопило дух, кинуло в жар.
"Ой, що ж це зі мною робиться? Він же може помітити, здогадатись... А я ж не дівчина..."
Та душа її в цю хвилину, як птиця, линула до нього, чиста душа, світла, любляча... І він не міг цього, звичайно, не помітити. Тому, мабуть, довше, аніж то годиться, спинився поглядом на її сяючих від щастя очах, все розгадав, все зрозумів одразу, бо на його блідих щоках теж зайнявся слабий рум'янець.
— Ну, ось і прибув я... Та не сам, з гостем...