Побачите. Будете ви ще у нас колгоспним Бригадиром та почнете орудувать лапами. Та стануть вас люди шанувати. Приїдуть до нас гості з Казахстану, Польщі чи, може, з самого, колись, Китаю — а хто тут у вас найкращий бригадир? Мина Нечитайло!
Нечитайло. Ну, годі, буде!
Уляна. Чув? Та що ви з ним говорите?
Скидан. Портрети ваші, дядьку, будуть по газетах книжки про вас напишуть, про вашу славу па весь світ!
Нечитайло. Книжки напишуть, а корову і коней заоеруть. І оді й дивись на фотографію. Ходім, Уляно. Полаємося трохи дома та, мо, заріжемо хоч теля.
Уляна. Отак як бачите.
Входять Верещака й Сірик.
Верещака. День добрий, товариство!
Скидан. Здрастуйте.
Верещака. Письменник Верещака! У відрядженні по Украіні з творчою метою.
Тихий. Отеє приятно. Драстуйте! Давно хотів письменника побачить.
Сірик. Прекрасні епохальні твори! (До Скидана) Читали?
Скидан. Читав.
Уляна. Шапок не знімають — що воно таке...
Верещака. Що саме ви читали, товаришу Скидан?
Скидан. Та, мабуть, чи не все читав. Пишете ви стисло_Не те, що, скажімо, граф Толстой.
Верещака. Ну, звичайно. Не ті часи.
Уляна. Ой не кажіть. Таке робиться!..
Нечитайло. Не лізь хоч до письменства, кохана.
Верещака. Так... Чудесное у вас село!
Скидан. А чим воно чудесне?
Верещака. Розкішні краєвиди. Хатки малесенькі, як лядечки.
Нечитайло. Живемо, як бачите.
Сірик. Іван Гнатович рішив.
Сірик. Іван Гнатович рішив побудувати дачу коло нашого села.
Скидан. Чого ж коло села? Яке на хуторі життя? В селі будуйте.
Верещака. Для творчості потрібна тиша.
Тихий. Я думав, люди.
Скидан. Проте як знаєте. Вам видніше.
Уляна. Еге. Отутечки у нас один панок роками проживав. Із Петербурга. Було, все дітям гроші роздає. Дурний був, і вата в ушах. А потім того, як ото вбили його в революцію, так ніхто вже не той...
Верещака. Інтересно.
Нечитайло. Помовч. Інтелігенції не лякай, чуєш?
Уляна. Еге. Забула. Живе ще ж той, Безверхий. Все корів малює та глечики на призьбі.
Верещака. Да? Цікаво.
Скидан (показуючи на Демида). Ось мій батько. Недочуває, пробачте. Моя жінка Мар'яна.
Верещака. Приємно... А що вам з моїх творів...
Скидан. Все сподобалось. Смак у письмі я маю високий. Що я читав? Ну, вас читав, ще там когось. А книг написано, ви самі знаете... Не потурайте моему смакові в питаннях досконалостей мистецьких.
Верещака (до Сірина). Чули? Інтересна мова.
Скидан. Нові часи, товариші. Ми зараз прагнемо такого тону, щоб стенограму нашої розмови читати міг би увесь світ, а по самі лише любителі фольклору.
Верещака. Чудесно! Ви є, товаришу Скидан, ота іюва шива людина, якої так бракує для письменства.
Скидан. Не знаю, може. Вам видніше.
Верещака. Я буду щасливий увічнити ваш образ для нащадків у століттях. Ви розумієте мої завдання?
Скидан. Щодо віків і нащадків мені однаково, пробачте, чи будуть знать вони, який ходив я неголений, як некрасиво їв і пив, як лаявся погано часом і як нові слова невірно вимовляв...
Верещака. Ні, чому...
Скидан. А от що діється, і як довірив нам таку всесвітню справу Центральний Комітет, і як я шкутильгаю •тутечки, коли б ви знали, як часом падаю, як комуністом етав у колгоспі, — оце для століть, признатись, неоднаково мені.
Верещака. Так. Але я опишу ваш побут. Жива людина ви, а не плакатний знак.
Скидан. Глядіть, щоб побут вас не обдурив. А віп такий, і особливо у степах, де все не високо, казав той, і не низько.
Тихий. Та ще й на вітрі.
Верещака. Себто?
Тихий. Який тепера побут? Поїхав побут з куркулями. А тут в колгоспі веремія...
Скидан. А пристрасті, коли б ви бачили! От розпитаєте Марисю. Одні сюди, другі — назад... Вперед — назад, Вперед — назад... А тут роботи безліч і складних завдань. Позбутись треба, і не як, а зразу, бога, чорта, і святого Духа, і всіх святих, що володіли нами тищі літ, домовика, русалок, і відьом, і власних коней, і корів, і персонального запасу хліба, і особистої землі, і спадщини, і царства божого, загробного життя, неділі, паски, різдва...
Уляна. От дожились!
Скидан. Заповнить новим змістом всі оці пустоти і возлюбити труд на щастя людства, й межі стерти предко^ вічні, з'єднатися в єдине поле... Хто в світі нам рівня в щедротах оддавання?!
Уляна. Нема на світі... О-ой!
Демид. Еге! Корів он оддають да ріжуть. Да одне одного!.. Да самогон женуть смердючий, змій би його пиві Тьху!..
Тихий. Все стало іншим, навіть горе і радість. Довірите? Назвіть мені що-небудь, що б не стало іншим. От життя!
Демид. Таке мелете. Ну, хай уже начальство інше. Бідність же та сама?!
Гаркавий (у дверях). Петре!
Скидан. Іду!.. І бідність, тату, вже не та. Колись її всі жаліли, а зараз колективно ненавидять — партія уряд і всі трудящі.
Демид. Не бреши, голодранцю!
Скидан. Їй-богу, тату, правда! (Вибігає у двір).
Демид. Як же ш ненавидять, коли їх на всі должності настановлюють?
Верещака. Так ненавидять, діду, бідність саму, а людей бідних люблять.
Демид. Га? А пащо їх любить? Бідні люди погані. Злиденні та плохі, вроді мене... Тьху... Отож-бо, чув, дурного Харитона Гусакового настановляють, кажуть, кооптахом. Пропала птиця...
Верещака. А син от ваш, Петро, бідний?
Демид. Е, Петро. Петро воєнний, образований. Робочий чоловік. Ми змалку що? В буряках копались, а він уже цукор варив...
Верещака. Де?
Демид. На цукроварні, де? Дурне питаєте...
Входять Цар, Трубенко, Сторчак і Чорнота.
Цар. Здрастуйте.
Сторчак. Здрастуйте.
Чорнота. Здрастуйте. З неділею.
Павлюк. Здрастуйте. Що треба?
Тихий. Здорові.
Писанка. Добрий день. З чим прийшли?
Гусак. Знов прилізли, контрреволюція лукава!
Цар. Не контрреволюція, а антитеза.
Верещака. Що?!
Пасічний. Інтересно. (До Верещаки). Придивляйтесь уважію.
Трубенко. Десь підхопив слівце.
Верещака. Що за антитеза? Звідки?
Цар. Тутешня. З нашого села.
Верещака. Сказитись!
Гусак. Вийдіть геть негайно!
Чорнота. Дозвольте... Як це так!
Цар. Я чув, що тут письменники приїхали писати драму з нашого життя.
Верещака. Не драму, комедію.
Цар. Комедію нам грать ще ранувато.
Гусак. Не ваше діло. Що вам треба?
Цар. Хотів сказати дещо.
Пасічний. Заходьте вечором, прошу вас. Зараз засідаєм.
Мар'яна. Ну, хай би люди посиділи... Господи...
Гусак. Вийдіть, вам кажуть! Напишуть вре, що треба, і без вас.
Цар. Вийдемо, якщо так. Тільки без нас же ситуація часу неповна. Невже не видите, що зараз ось якраз на нашій середняцькій шиї хитається судьба століть. Що в океані труднощів людських цілого світу щонайтрудніші люди — ми. Мов чи наше? Ось світове питання. Великий знак доби. Несемо. Хитаємось на цілий світ — сюди-туди. Несемо!
Пасічний (до Верещаки). Чули?
Гусак. От шкура!
Верещака. Моє чи наше? Це ж дійсно запорозький Гамлет.
Трубенко. Товариші, будь ласка, до вечора не маємо часу. Просимо вийти.
Цар. Жаль.
Верещака. Жалієте?
Цар. Жаль думок. Може, не зараз, колись би пригодились. Прощавайте.
Входить Скидан.
Скидан. Ага! Дядько Цар! Дуже радий. Як співається в пісні: "Ой що ж то за шум учинився, дядько Цар у колгоспі появився".
Сторчак. Не зовсім.
Скидан. Он як!
Верещака. Чому?
Цар. Не гоцжусь. Нутро непідходяще.
Гусак. Хитре?
Цар. Чого там! Ні над чим хитрити.
Пасічний (до Верещаки). Чули? Самокритика.
Верещака. Оригінальне. (До Сірина.). Хоче бочком на дурничку проскочити в дійові особи, в герої.
Гусак. Чорта лисого!
Верещака. В колгосп, мовляв, не хочу...
Цар. Не хочу.
Верещака. Точно... І хочу непомітно обернутись в позитивний образ. (Записує).
Цар. Не криюсь — хто не хоче! Трудно зараз бути в негативі: ані тобі сльози, ні каяття, ні путнього слова Самі злочинства сиплються з тебе, як з торби.
Верещака. Перехідний момент.
Цар. Мабуть, що так. Племінник мій, професор фізики в Ленінграді, член партії, так той аж звідти бачить, що я за один. Пише мені недавнечко в листі...
Сторчак. Сам читав!
Цар (дає Сторчакові листа). На, читай уголос... Пробачте — неписьменний.
Сторчак (читає). "Повинуючись загальному гідростатичному закону, ваше, дядьку, селянське старовинне єство не зовсім відповідно ще розташувалося в новому політичному сосуді, в який його судьба перелила, вповні ще прийняло його модерну форму. Деякі молекули уашого єства ще іте вляглись рівнобіжне стінкам отого сосуду і мусять довго ще стирчать куди і як попало..."
Цар. Ну, що ви скажете! Мовчу, бо правда.
Верещака. Підводить наукову базу.
Пасічний. О, він ще й філософську підведе.
Цар. Якщо дозволите. Для того і прийшли.
Верещака. Тільки без хитрощів, одверто...
Цар. Попробуем. Так от що, товариство.
Верещака. Ну-ну...
Цар. Ми люди індивідуальні, українські, і до колгоспу йти ми не хотіли.
Скидан. Ми теж український народ. І вас питаємо:
хто вас просив де нашого колгоспу?
Цар. Ніхто нас не просив. Загнав був нас Гусак Харко.
Гусак. Брешеш!
Сторчак. Еге! Взяв на переляк, чортяка.
Цар. Загрожував свободі нашій і життю.
Гусак. Брехня!
Цар. Давайте так розійдемось, товариші: все, що було куркульське, папське і людське, — всі грунти і води, одне слово, беріть собі, колгоспу. Нам, одноосібникам, нехай лишиться тільки наше.
Гусак. Хто підпалив сільраду?
Цар. Не палив, не знаю. Я нездатний щось там запалить чи знищить. Зробить щось добре я здатний.
Скидан. Я теж так думаю.
Цар. За те ми тебе й поважаємо, хоч і розходимось.
Скидан. Чому?!
Цар. Ми, бачте, люди інші. У вас всесвітній інтерес, ми ж люди окремі. Малого інтересу люди. І смисл життя ми бачимо в малому інтересі, в своїй окремості, сказать би.
Пасічний. Себто?
Цар. Ви хочете зробитись робочими на всій землі, а ми — властителями клаптиків земельних.
Верещака. Он куди загинає!
Скидан. Записуйте. Не скрізь почуєте таку одвертість.
Верещака. Властителі клаптиків! Це ж цілий образ! У двох словах вся постать.
Сторчак. Пишіть — властителі й любителі землі.
Пасічний. А ми хіба не любимо землю?
Цар. Ви перестанете її любити, лаяти й клясти чи за неї молитись, бо трудодень і трактор цього не потребують.
Тихий. Неправда!
Скидан. Неправда!
Трубенко. Неправда!
Гусак. Куркульські брехні!
Пасічний. Ми землю любимо новою, вільною любов'ю нових властивоетей, без лайки й прокльонів одноосібника-раба!
Сторчак. Побачимо!
Скидан. Побачите. Ось заженемо ваш сектор на болото.
Сторчак. Нічого. Хоч у болоті, аби наше. Така людська природа.
Пасічний. Філософ. Природу треба чистити, щоб не змарніла в бур'янах і хащах випадкових.
Цар.