Навколо зібралося чимало цікавих — хто сидів на моріжку, а хто зіпершись на воза, попихкував люлькою. Леся й собі протиснулась і стала біля старого. Низькорослий, у брудному полотняному одязі і в личаках хлопець-поводир сумно глянув на її чистеньке вбрання і перевів погляд на свій вилинялий під дощами та сонцем кашкетик, в якому лежало кілька мідяків.
Кобзар закінчив "Ой що ж то за шум учинився", щось запитав у хлопця і звернувся до присутніх:
— А що, люди добрі, мов старий перебендя одспівав своє, розносив голос по шинках та панських хоромах?.. Чом не смієтесь? — Він водив більмами незрячих очей" ніби відшукував того, хто мав відповісти. — Гай-гай, та ви наче поніміли. Видно, одучили вас пани веселитися.
— Стривай, кобзарю, не кепкуй, — обізвався високий, у засмальцьованім одязі ремісник, що стояв поруч Лесі. — Не те співаєш, от і мовчимо. Не до жартів. Тут угору не дають глянути, а ти про комарика.
Байдужно-веселе обличчя старого ураз споважніло, на чолі поглибшали зморшки.
— Спасибі, чоловіче, за правду. Кажеш, лютують пани? Випустили маніфест про волю, а чесний люд у ярмо запрягають. Погибелі на них немає...
— Знайдеться, діду. Тягне вовк, потягнуть і вовка. Та так, що й дух з нього вийде, — запевнив ремісник.
— А звісно, коли гуртом... громадою, — загули навколо, пожвавішали селяни.
Кобзар знову поставив на коліна бандуру і звично забігав пальцями по струнах:
За Сибіром сонце схо-о-о-дить,
Хлопці, не зі-і-івайте,
Ви на ме-е-не, Кармалгока,
Всю наді-і-ю май-те-е...
Леся намагалася вловити кожне слово, в її уяві поставав нескоримий Кармель, що не раз міряв з кайданами на ногах шлях сибірський дальній.
Всі слухали, в задумі схиливши голови. Ніхто й не помітив, як до гурту підійшов жандарм. Він постояв ззаду, прислухаючись, а потім кинувся до кобзаря:
— Ану геть, лайдаче! Ти що тут варнякаєш? У буцегарню закортіло? — Він узяв старого за плечі, сіпнув і грубо вилаявся.
— Божий я чоловік, хіба не бачиш? — обізвався старий. — Христа на тобі немає.
— Ну, ну, побалакай мені! — гримнув жандарм. — Забирайся під три чорти. А ви чого роти пороззявляли? — визвірився на селян. Ті помалу почали розходитись.
Лесі стало шкода кобзаря і хлопця, але як їм допомогти — не знала. Вона чомусь сподівалася, що чоловік, котрий стояв поруч неї, неодмінно заступиться за них. Оглянулася, але той десь уже зник.
Старий устав, перекинув бандуру за спину і почвалав, тримаючись за поводиря. Леся дивилася на його сутулу, висохлу постать, і знову їй чулася пісня.
"А чому жандарм гримав на нього?" — спливло на думку. Пригнічена, пішла додому.
Ввечері Леся довго не лягала спати. Батька саме не було — десь поїхав у справах, і вона, влаштувавшись за його столиком, пригадувала подробиці баченого, нерівним дитячим почерком вписувала пісню у свій заповітний зошит.
"Зібрав собі хлопців славних..."— виводила, роздумуючи над рядками. — А чого ж тепер ніхто їх не збере?"
Мати зайшла, нагадала, що час відпочивати, — Михайлик і Ліля вже давно сплять.
— Матусю, — звернулась до неї Леся, — скажи мені:
чого на світі не всі люди однакові? Є бідні й багаті. Хіба не можна всім гарно жити?
Ольга Петрівна кинула на доньку здивований погляд.
— А чому це тебе цікавить?
Леся розповіла про випадок на ярмарку, додала, що часто бачить у місті людей, які випрошують собі шматок хліба, ходять обшарпані.
— То божі люди, доню, старці, каліки нещасні.
— А хіба інші — не божі? І зовсім вони не каліки. Тільки худющі... Та очі — страшні, блискучі...
Спантеличена простою дитячою логікою, Ольга Петрівна не знала, що сказати.
— В житті чого не буває, — мовила зрештою. — А зараз — лягай спати.
Та і в ліжку Леся не могла розлучитися зі своїми думками. Лежала з широко розплющеними очима, втупивши погляд у темряву, що обзивалася за вікном сумним зітханням вітру і далеким незрозумілим нічним шарудінням.
"...Надто вже багато тих старців, щоб на них не дивитися, — думала. — Ходять, нікому не потрібні... мов привиди. А вони ж люди... Що щось мама від мене криє... Треба зібрати товариство... хлопців славних... Нічого, що всі малі. Між комунарами були й такі... А Жанна д'Арк хіба набагато старша?.."
Незабаром Леся мала невеличке товариство. Це були сусідські хлопчики та дівчатка, переважно ровесники. Збиралися у дворі старого замку, що бовванів над містом напівзруйнованими мурами. До нього було зовсім близенько перейти — невеличкий проти собору майдан, де дітвора часто бавилася, а за ним — глибокий рів і місток, що вів прямісінько в замок.
Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих закутків двору на раду. Ніхто з "великих" не мав сюди доступу, навіть не повинен був знати про товариство — таку взяли врочисту обітницю.
Правувала над усіма Леся. Вона обрала собі ім'я Жанни д'Арк, одначе виявилося, що ніхто з малечі його не знає і не може як слід вимовити. Довелося затратити немало часу, щоб розказати про відважну француженку.
Оповідала Леся захоплююче. Ото як зберуться всі, залазила — тоненька, білолиця — в замкову бійницю і мовила. Призахідне сонце її голівку червонить, очиці блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвіночок.
Леся добре запам'ятала мотив "За Сибіром сонце сходить", розучила його, і часто в надвечір'ї ця пісня, вириваючись крізь зубчасті стіни, котилася широким берегом аж ген за річку.
Захоплені піснями, не помічали, як довшала тінь від замкового муру і небо у бійницях ставало темно-синім. Розходились аж тоді, коли сторожа подавала умовний знак: "Гуси, додому, вовк за горою!" Все затихало вмить. Ніхто не озивався. Мовчки, ніби дорослі, стискали одне одному руки на прощання і розходилися потай.
Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в них щось знайоме, раніше бачене. Сутулі постаті, важка хода... Як вона не впізнала! Це ж кобзар, той, що співав на ярмарку. Он і бандура за спиною. А другий, меншенький, то поводир. Старий ішов, човгаючи стоптаними чобітьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках.
Леся мимоволі потяглася за старцями. Назирці, скрадаючись у вечірніх сутінках, вона дійшла до найдальшої вежі і сховалася за виступом муру.
Сліпий намацав патерицею камінець, сів і, перевівши подих, почав скидати з себе торби, бандуру. Поводир відразу зник у вежі. Незабаром він з'явився, розстелив на траві ряденце і почав готувати вечерю: дістав з торбини кілька огірків, пиріжок, розламав його і половинку подав старому. Той мовчки став на коліна і, тримаючи їжу перед собою в пригорщах, якийсь час беззвучно молився на схід. Потім сів, звично підібгавши під себе ноги, і почав обережно, щоб не розкришити, їсти.
Розмовляли вони мало. Та ось старий з'їв свою порцію і промовив:
— Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу...
Поводир заглянув у торбу, понишпорив у ній і сказав винувато:
— Нема. Було двійко, то я ще вдень з'їв.
— На здоров'я тобі... —і змовк. А за хвилину: — Кепські наші з тобою діла, хлопче...
— Та чого ви, діду? Яблук і на ярмарку було мало.
— Отож я й кажу... Убожіють люди. Ш нам подати не мають, ні самим з'їсти.
— Візьміть гірочок солоний. Ви ж любите, — запропонував хлопець.
— Не про те я, голубе. Забіліють скоро сніги, завихрить у полі, а в тебе ні лейбика, ні шапчини.
Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув своє убоге вбрання і, ніби мова йшла про зовсім сторонню людину, сказав:
— Якось буде... розживемося.
— Авжеж, як та сорока на лозі. Охо-хо, життя наше... Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. — Кобзар потер долонями коліна, підвівся. — Ще день перебули, хвалити бога. — Обмацуючи костуром дорогу, він почвалав до вежі. Незабаром, захопивши торби і бандуру, там зник і хлопець.
Леся, ніби зачарована, стояла, не зводячи погляду з отвору, який тільки-но поглинув людей і знову чорнів хижо, зловісно, мов паща гігантського звіра. Здавалося — в цих руїнах і підземеллях ворушаться десятки знедолених, знівечених життям калік. Зараз вони тремтять від холоду і проклинають тих, хто позбавив їх домівки і примусив поневірятись по світу. Мине ніч, зі сходом сонця знову виповзуть вони зі своїх нір і бродитимуть вулицями, з сумною надією поглядаючи на перехожих.
Лесі раптом стало лячно, хотілося покликати когось на поміч, та острах сковував і рухи, і мову. Невидимі в сутінках кажани шурхали над головою, від Стиру тягло холодом.
— Лесю, Лесю! — загукав хтось оддалік. — Де ти, Лесенько?..
Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пішов шукати.
Братова присутність, хоч вона й не бачила його в темряві, заспокоїла Лесю. Обережно, щоб не спіткнутися, попрямувала до виходу, раз у раз здригаючись від дотиків до холодного муру.
...Якось Ольга Петрівна виявила, що з вішалки, яка стояла в коридорі, зник старий піджак. Петро Антонович не одягав його вже давно, проте цікаво було, куди ж поділася річ. Стала розпитувати — ніхто нікому не віддавав. Диво, та й годі. Адже нікого з чужих у квартирі не було. Що б це означало? Перешукала ще раз — даремно.
— Справді загадка, — сказав за вечерею Петро Антонович і запитливо глянув на дітей. Леся, що сиділа напроти, не витримала того погляду, опустила очі, зашарілася і раптом, зірвавшись з місця, кинулася до своєї кімнати.
Всі знизали плечима. Тільки Ліля, думаючи, що сестра з нею бавиться, кинула ляльку, підвелася з підлоги і задріботіла слідом. Та одразу ж повернулася засмучена.
— Єся... тям, — жебоніла, показуючи на кімнату, і терла кулачками оченята.
Петро Антонович поспішив до дочки. Вона лежала на ліжку ниць і схлипувала. На лагідний дотик батькової руки обернулася.
— Даруй мені, таточку, — сказала благально. — Скоро зима, а вони... Вони замерзнути можуть! — припала до грудей, обвила тоненькими рученятами батькову шию. — Татусю, рідненький...
— Стривай, донечко. Про кого ти, хто може замерзнути?
Підійшли вкрай здивована Ольга Петрівна і Ми хайлик.
— Вони... божі люди... старці, — видавлювала слово за словом Леся. — Я бачила їх... там... у замчищі. І я взяла. — Вона затихла, зітхнула з полегкістю, ніби ски нула з плечей важку ношу, запитливо глянула на присутніх іскристими від сліз очима.
Батьки мовчали. Петро Антонович гладив розгарячі лу доньчину голівку і думав, думав... Десь зовсім близько обізвався пугач.