В зал увійшли чотири цигани, законтрактовані в Кременчуці і привезені спеціально на банкет. Хрипко полились звуки. Підводилися гості від столу, ставали до танців. Першою виступила іменинниця. В парі з офіцером Вербицьким вона виконувала єдиний доступний для неї танок — "Бариню". Але швидко захекалась і сіла. Її заступила пані Парпурова, ніби дратуючи господарку: ось як, мовляв, у нас танцюють, у самій столиці, з вихилясами. Вона так розходилася, що й очіпок грезетовий сповз на потилицю. Ці вихиляси припали до серця Вербицькому, і він у такт музиці примовляв сороміцькі приспіви, від яких Марта ніяковіла. Шукаючи порятунку, підійшла до Івана Петровича, і той одразу запросив панночку до вальса.
Циганський квартет виконував старовинний вальс у ярмарковому стилі. Марті здавалося, ніби вона носиться на крилах, її партнер був майстерним танцюристом. Панночка схилила голову йому на плече, млосно зазирала у вічі. Нікого не бачила перед собою, зачаровано кружляючи в шаленому вихорі.
— Стомилась, — промовила Марта, — вийдемо надвір...
— Прошу, — Іван Петрович повів панночку до вихідних дверей.
Ніч була зоряна, запашна. Вже відцвіли липи, а дуби запліднились блакитно-зеленими жолудями. Повітря пашіло зрілими хлібами, в яких десь солодко белькотав перепел.
Зупинилися на доріжці до льоху. Марта мовчала і горнулася до грудей Івана Петровича. Але раптовий брязкіт розбитого скла на доріжці розвіяв зачаровані хвилини. То Наталя несла наливку з льоху і від несподіванки випустила з рук пляшки.
— Наталю! Чого ти? — обізвався Іван Петрович і підійшов допомогти їй.
Це образило гордовиту Марту. Вона рвучко повернула до будинку. В дверях зустрів її Вербицький і повів танцювати.
Іван Петрович залишився серед двору біля Наталі. В докірливому погляді дівчини заблищали вогні. Взяв її за руку. Вирвала, промовила:
— Я служниця, не руште мене...
— Ні, ти чарівниця, бо можеш полонити серце…
— Не глуміться наді мною... Я сирота...
— Ні, ти ясніша за вечорову зорю, — взяв її за обидві руки, пригорнув.
Промайнули хвилини, що здатні заступити собою вічність... Небо тремтіло зорями...
— Наталко! Неси наливку! — почувся голос господарки від будинку.
Наталка зірвалася, побігла. Він стояв на доріжці біля битого скла, тихо промовив услід дівчині:
— Народ, що виплекав жінку з прозорою душею Форнаріни, не породив свого Рафаеля...
Срібними серпанками повита, пливла збентежена ніч...
6
Після банкету ставлення до Івана Петровича в панській сім'ї погіршало. Його поведінкою на вечорі був незадоволений Сухопень, а пані перестала навіть відвідувати заняття з дітьми.
Та юнак і не шукав поблажливості до себе від господаря і господарки. Він охочіше зустрічався з дворовими людьми та кучером Микитою, слухав дотепні розповіді, скарги.
У свята збиралися конюхи, погоничі, скотарі, чабани біля похилої хати Микити. Сідали на сіно і вели розмови, в яких господар вів перед. Він багато бачив на своєму віку і багато зазнав прикростей. Тому вважав найкращими своїми друзями коней, яких завжди турботливо доглядав, і вірив, що коняча душа така ж, як і душа панського попихача.
— А панська душа, — додавав Микита, — подібна до собачої душі...
— Та то ще яка й собака, — втручався молодий погонич. — Є собаки добрі, а є злі...
— Коли б пани покосили та очерет поносили, то, може б, добрішими стали.
— Пани не будуть косити. То ми їм косимо, а собі хліба просимо...
— Панам і в пеклі почесне місце, — докидав своє Микита. — Вони якщо й косять там пекельний очерет, то для того, щоб підігрівати казани з смолою, в яких паряться мужики.
Дотеп Микити викликав веселий сміх.
Розмови захоплювали Котляревського. Він розпитував, як колись відзначалися свята, яке носили вбрання, яку варили страву і коли їли її.
З особливою дотепністю розповідав Микита пригоди свого прадіда-запорожця.
Тоді заворожено замовкали всі.
— Я був ще маленьким, коли чув казки від прадіда, може, щось перебрешу, то вибачайте, люди добрі.
— Та бреши, аби доладне було.
— Не любо, не слухай, а брехать не заважай, так казав і прадід мій. Хай йому легко зітхнеться, якщо потрапив у рай, і гірко гикнеться, якщо чорти забрали душу в пекло. Щоправда, то йому не первина — бувати у пеклі. Там усі чорти йому запанібрата. А відьми, так ті і хвости свої піджимали, коли зустрічалися з прадідом. Він з ними таке виробляв, що одна, закохавшись, не знесла розлуки, коли він виступив у похід, і спалила себе на кострищі — тільки смалятиною зашкварчало. Коли довідався про це прадід, то лише промовив: "Хай їй вічне царство, а мені щире побратимство і щоб ще раз така моргуха-краля ізна-йшлась!.."
Розповіді сіяли в уяві поетичні домисли. Під їх враженням малювалися картини святкових розваг, ігрищ, танків, пісень.
А найбільше думки снувалися навколо дотепних розповідей про пекло і грішників у ньому. Ці роздуми нанизувалися рядками:
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.
Хай палахкотить пекельна смола, хай пече заклятих і породжує сміх. Сміючись, поет складає гімн вольності, розуму, людяності!
Дійшло до серйозної розмови з господарем дому.
Весь час відчував Котляревський, що умови його перебування в поміщика стають нестерпними. Сухопень перестав запрошувати поета разом обідати. Невдоволення виявлялося і в поводженні панночки Марти, яка не могла пробачити, що домашній учитель більше виявляє приязні до кріпачки, ніж до неї, та байдуже ставиться до її романтичних зітхань, до кокетливого загравання.
Зачекавши, коли господар після сніданку залишився один у їдальні, Іван Петрович підійшов до нього.
— Ваше сіятельство!
— Що маєте до мене?
— Серйозну розмову!
— Он як! — звів здивований погляд.
— Я давно маю намір говорити.
— То говори...
— Хочу говорити про вашу кріпачку — дівчину Наталку.
— Он як? Дівчина справна. Не один пан, гостюючи в мене, накида на неї оком. Така принада!
Цими словами ніби вдарили по обличчю домашнього учителя. Він заявив рішуче:
— Я хочу зараз просити її звільнення від кріпацтва... Вона...
— Он як! Ха-ха-ха-ха!
Зухвалий регіт ображав почуття людської гідності, гнівом сповнював серце юнака. Прибравши серйозного вигляду, Сухопень повів далі:
— Можна... При умові, що тебе, як домашнього слугу, заведемо в ревізькі списки. Мені треба побільше кріпацьких душ.
Ці слова до глибини потрясли душу поета.
— Прошу не сміятися... Я теж дворянин. Мав трьох закріпачених і відмовився від них...
— Таких голодрабих дворян багато бродить по світу Не один з них радо пішов би для притулку в ревізькі списки і став би кріпаком у доброго пана.
— Я хочу серйозно говорити. Ви згодні на викуп Наталки?
— Для цього треба багато грошей... Дівка добра.
— То скільки вимагаєте за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином.
— Що говорити, коли таких грошей не може мати бідний навчатель. Штани треба полатати, а потім...
Котляревський звівся, ледве стримуючи своє обурення Раптово розчинилися двері, і в кімнату ступив Максим Парпура. Він потис руку господарю, учителю.
— Вітаннячко всій добрій сім'ї! А це той козак, що про Енея описує? — звернувся до Івана Петровича. — Добре смішить нашого брата... Оце проїздом з Кременчука... Спродувався, бо скоро їду знову на службу в Петербург. От добре було б повезти туди і описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тоді, на іменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там і знають, що ми теж люди чубаті та бувалі по всіх усюдах, у самому пеклі!
— Прошу до вітальні, — запросив господар гостя. Котляревський постояв трохи і вийшов, тамуючи біль зневаги. На ґанку ненароком зустрів Наталку.
— У Івана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблідли...
— Ой болить, Наталю, болить. І голова болить, і серце болить.
— Може, до баби піти. Тут є така, що допомагає.
— Не допоможе...
І поповзли після цього чорною примарою хвилини, години, дні і ночі...
7
Щоб розквитатися з поміщицьким будинком, у якому зазнав багато прикростей і образ, Іван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуці, записався кадетом у Сіверський карабінерний полк.
Цей вчинок домашнього вчителя спантеличив усю поміщицьку сім'ю. Господар жалкував, що не встиг занести його в ревізькі списки. Дочка, перемагаючи ревнощі, висловлювала бажання зустрітися з Іваном Петровичем, коли він вислужиться до офіцерського мундира. Діти щиро плакали, бо полюбили вчителя за веселість і дотепну розважливість. Пані горювала, боячись, що діти від цього можуть втратити апетит.
Котляревський шукав нагоди поговорити з Наталею. Йому тяжко було розставатися з дівчиною, яка своєю вдачею, щирістю, співами торкнулася найчутливіших струн юнацького серця.
Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Іван Петрович і Наталка пішли знайомою доріжкою до Дніпра. Повінь підточувала могутнє коріння дуба, що вперше цієї весни вітав своїх гостей.
Іван Петрович не зважувався повести розмову. Його тривогу без слів відчувала дівчина і хилилася до плеча, ніби упившись лелінням перших квітів. Відчувала теплу руку на своєму стані. А в душі народжувалась якась невимовна музика і лягала смутком на шовкові трави.
— Хочу тобі, Наталю, сказати, що я залишаю поміщицький дім, — тихо вимовив і замовк.
Здавалося, зорі насторожились, прислухаючись до сказаного. Чути було, як у темному небі десь заґелґотіли дикі гуси, летячи із ірію до старих гнізд, та ніжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо...
— Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу, — з хвилюванням продовжував юнак. — Уже записався в полк... Нестерпно лишатися тут.
Наталя, слухаючи, затамувала подих.
— То це остання зустріч?
— Ні, не остання... Повернусь... Добуду звання офіцера... Це для тебе, щоб звільнити, викупити тебе з цієї неволі.
Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла задумлива і тиха, як конвалія перед цвітінням.
— Хай буде свідком нашого розставання цей дуб, що спостерігав не одну подію за своє життя.
— Хай буде, — промовила, не подаючи виду, що в серці проносилися бурі. Здалося, що й вітер ударив по вітах, як по струнах, і загула від того земля під ногами, а трава ніби зів’яла.
— Хотіла б, — вела далі дівчина, — на дорогу дати вишиваний рушничок, та ще не помережила краєчків.
— Домережуй, Наталю, і бережи до того часу, як наші руки зв'яжуть цим рушничком, коли повернуся.
— Домережу і збиратиму в нього свою печаль...
8
Сіверський карабінерний полк, заснований Румянцевим-Задунайським при реорганізації козачих військових частин, стояв на Україні, в Кременчуці.