З його сторінок постає образ розумного, хороброго, далекоглядного й чесного ватажка низового війська Запорозького.
І. Д. Сірко помер 1 серпня 1680 року в запорозькому селі Грушівці, на своїй пасіці.
Велична могила, під якою поховано прах козацького полководця, сотні років стояла в Капулівці на високій прямовисній кручі, об яку бились невтомні хвилі Славутича.
Біля підніжжя могили, обнесеної гарною ажурною огорожею, влітку було багато квітів. Під задумливими акаціями на гранітному п'єдесталі в 1954 році, в дні святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією, було встановлено погруддя (за малюнком Рєпіна) запорозького ватага Івана Сірка. На гранітній плиті навічно викарбувані слова: "Тут похований кошовий отаман війська Запорозького Іван Дмитрович Сірко — 1.VIII.1680 р." А нижче могили — ще одна плита з написом; "На цій місцевості знаходилась Запорозька Січ, яка була центром запорозького козацтва і відіграла прогресивну роль в історії українського народу".
Могила Сірка зберігалася в Капулівці й до наших днів. Та з'явилась загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали все ближче підступати до берега. Отже, могилу Івана Сірка треба було рятувати. Громадськість республіки висловилася за перенесення праху колишнього отамана в інше місце.
У квітні 1967 року Дніпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останків кошового отамана Івана Сірка на так звану Сторожову могилу, що стоїть поблизу колишньої Січі, неподалік села Капулівки.
Виконання цієї постанови було покладено на комісію в складі 9 осіб. При розкопці могили 23 — 24 листопада 1967 року виявилось, що Сірко лежав у дубовій труні, на ньому була шапка, виготовлена з соболиного хутра, частина одягу, червона китайка, якою за звичаєм вкривали козака свого отамана, проводжаючи в останню путь. Фахівці встановили, що Сірко помер віком 70 — 75 років, мав зріст 174 — 175 сантиметрів.
Зараз Сторожова могила умілими руками обладнана, височить погруддя Сірка, зроблені східці. Тут же стоїть і старий пам'ятник, який запорожці поставили на першій могилі Сірка. Навколо могили шумлять гілчасті акації.
На великий жаль, портретного зображення отамана Сірка історія нам не залишила. Отож було вирішено звернутися в Інститут етнографії імені Миклухи-Маклая АН СРСР.
27 листопада 1967 року череп І. Д. Сірка було передано в лабораторію пластичної антропологічної реконструкції відомому вченому М. М. Герасимову, Та смерть професора перешкодила виконати цю складну працю. Відтворити риси обличчя національного героя українського народу взялася талановита учениця М. М. Герасимова, кандидат біологічних наук Г. В. Лебединська. "І. Д. Сірко,— зазначала вона,— помер зовсім не молодим. Про це свідчать зарослі шви черепа та відсутність зубів. Нам бажано б відтворити риси обличчя в молодому віці. На це, звичайно, потрібен час. А поки що вже відтворено риси Івана Сірка в профіль та анфас — саме такими, якими вони були в останні дні його життя".
Вже пізніше погруддя, виконане за портретом Рєпіна, було замінено. Майстри ливарного цеху Нікопольської райсільгосптехніки М. А. Брей та І. К. Мелешко відлили нове погруддя Сірка за портретом, присланим з Інституту імені Миклухи-Маклая. Погруддя має висоту 1 метр 25 сантиметрів. Унизу читаємо напис: "Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер 1680 г.".
Так на Дніпропетровщині у зв'язку з 300-річчям возз'єднання України з Росією увічнено пам'ять про Івана Сірка.
У СТЕПУ ШИРОКОМУ
І я вирішив поповнити мій архівний
матеріал матеріалом археологічним.
З промови Д. І. Яворницького на ювілеї
Д. І. Яворницький під час археологічних розкопок часто зустрічався з простими людьми, які своїми розповідями збагачували його матеріальну та духовну скарбницю. Про ці зустрічі з людьми багато залишилось цікавих спогадів. Але ніхто краще не міг розповісти про них, як сам Дмитро Іванович.
Отож і переповімо окремі фрагменти з його книжки "По следам запорожцев", в якій свого часу були опубліковані ці розповіді.
Був літній день. Сонце так пекло, що копачі познімали з себе сорочки й підставили спини під слабенький вітерець, щоб прохолодити тіло й зігнати рясний піт з обличчя. Копачі примітили, що до них шкутильгає степом якийсь дід. Його, видно, зацікавило, що то люди тут роблять. Він, не довго думаючи, підходить до могили, забирається на високий бічний гребінь, дивиться вниз і кричить:
— Пани, здорові були!
— Здоров був, діду! Що доброго скажеш?
— Скажу вам, що не тут ви копаєте!
— А де ж би нам копати?
— Копати б вам у Нешкребівці!
— А що ж у тій Нешкребівці є?
— Що у тій Нешкребівці є? Там є могила і поверх тієї могили орел сіда, а всередині її дванадцять ставників стоїть, у тих ставниках дванадцять свічок горить, а під ставниками дванадцять пістолів лежить, а під тими пістолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать!
— Чого ж ти, діду, сам не копаєш, як знаєш, що там дванадцять бочок з золотом заховано?
— Еге, мені очі повилазять, бо там таке заклятіє лежить, що хто викопа, то в того й очі повилазять на лоба.
— А як у нас повилазять?
— Вам нічого — ви пани!
Дружним вибухом сміху відповіли копачі на такі слова діда. Цей гомеричний регіт увесь час то в одному, то в іншому місці проривався з великою силою. А дідок, винуватець сміху, давно вже пошкутильгав од могили в степ.
Жарти, дотепи, примовки, що їх охоче підтримував Дмитро Іванович, усе більше й більше поширюються серед людей, що копають могилу.
— Пане, що я вас хотів оце спитати,— звернувся до Яворницького рудий кремезний селянин.
— А що ти хотів мене спитати?
— Я хотів вас спитати, чи багато ви получаете жалування?
— Тисячу карбованців! — відповів Дмитро Іванович навмання.
— Не маленьке й жалування! Чув, Грицьку? — каже другому селянинові.
— Чув.
— А який на вас чин?
— Археолог!
— Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку?
— Чув.
— А як же ви копаєте — од царя?
— Од царя!
— Од самого Царя?
— Од самого царя!
— Од правительства?
— Од правительства!
— Од самого правительства?
— Од самого правительства!
— Од самісінького?
— Од самісінького!
— Ото яке дурне правительство!
— Як так?
— А так: могили копати, так гроші в нього є, а ховрашків із нір виганяти, щоб врятувати наш хліб, так для цього нема,— невоспотребним ділом занімаються...
Розкопки могили тривають далі. Ось випав один, другий дощик, і всі стали надіятись на добрий урожай. Але поля сусідніх сіл дощ не захопив, там посуха погрожує неврожаєм.
— Чи добрим ми ділом займаємось, що могили копаємо? Може, за те бог і врожаю не дає, що ми викидаємо з могил християнські кістки так, що аж шумлять? — сказав найстаріший богобоязливий дідок.
— А чи ти знаєш, що ми копаємо? — втрутився в розмову Яворницький.
— А що?
— Скіфів.
— Що ж вона за скехва така?
— Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала і без штанів ходила.
— Отака вона падлюка?
— Отака ж вона і є падлюка!
— Ну, так маслуй же їх лопатками, коли так! Добрий настрій знову відновлюється, і робота триває. Якось улітку 1883 року Дмитро Іванович їхав у село Славгород. Його візник, на прізвище Чорний, виявився людиною балакучою і багато чого розповів про селянські звичаї, про попів і панів та їхні примхи.
— Ну, як ти такий знаючий чоловік, то, може, розповіси мені, чому у вас село зветься Гнидиним? — спитав Яворницький з прихованою посмішкою.
— Та вже, мабуть, од якогось запорожця Гниди пішло, від такого, що, мабуть, паршивий та миршавий був, на гниду схожий. Тепер тут живе пан, од того ж таки Гниди покоління; тільки він себе зве Гнєдін, а народ усе-таки по-старому велича — Гнида та й Гнида. Він за кріпосного права скільки перепоров своїх людей, щоб не сміли казати Гнида, а казали б Гнєдін, так де там! Гнидою так і зоставсь ! А ото як уже мужики вийшли на волю, так один? гнидівський чоловік, такий, що чумакував у Крим по сіль, вернувшись додому з дороги, прийшов до пана та й каже:
"Оце я, папочку, чумакував у Крим та бачив там по дорозі вашого родича".— "Якого?" — питає пан. "Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: "Ти звідкіля, чоловіче?" — "І" Гнидиного!" — "А, це звідтіля, де мій родич живе, пан Гнида. Ну, так скажи ж йому, що кланяється йому Воша..."
— І що ж тому чоловіку за таку річ од пана було?
— А що? Вигнав у потилицю від себе.
СЛІПИЙ БОЯН
Одначе для повноти зображення
історії запорізьких козаків мені й
цього здавалося мало: я вирішив...
зібрати етнографічний матеріал у
вигляді народного повір'я, історичних
дум, пісень, приказок, прислів'їв.
Із виступу Д. І. Яворницького на ювілеї
Хто хоче знати духовне життя простих людей, хоче почути стародавні пісні, казки, перекази, прислів'я, тому слід звертатися до старих людей, і насамперед до сліпців. Сліпець не бачить сонця, позбавлений єднання з оточенням і утворює в собі особливий світ.
Більшість сліпців, замість втраченого чуття зору, винагороджуються сильним розвитком чуття слуху, пам'яті, музикальних здібностей і творчої уяви. Сліпець, особливо той, що вештається поміж людьми, це багатющий скарб різноманітного духовного матеріалу. Треба тільки зуміти до нього підійти, а головне, треба з ним зжитися, треба викликати в нього до себе довір'я і прихильність. Для цього інколи доводиться позбавляти себе так званих культурних вигод життя, спати з ним в одній хаті, віддавати себе на з'їдання тим же паразитам, яким часто віддає себе сліпець, їсти з ним убогий харч, а інколи випити з ним смердючої торілки, від якої очі рогом лізуть з лоба й душа назовні проситься. За таких умов можна що-небудь вивудити від сліпця і поділитися здобутими матеріалами з тими людьми, які цікавляться внутрішнім життям простолюдина, але самі не зможуть знайти до нього путі, зблизитися з ним.
З усіх сліпців, з якими Яворницькому довелося зустрічатися в своєму житті, більш за все запам'ятався йому сліпець Хома Васильович Провора, що жив у селі Богодарі, Юлександрівського повіту, на Катеринославщині. Йому було понад 55 років. Це людина вище середнього зросту, з лисою головою, що мала великий обсяг і оригінальну форму — таку, яку на Україні називають: голова як коробка. Така голова вміщує в собі дуже багато мозку, як це підказує особисте спостереження, визначається допитливим розумом.