Піфагор знає їх — це Івік і Анакреон. Вони теж колись навчалися у Гермадамаса. Музиканти з них вийшли поганенькі, а поезій їхніх Піфагорові не доводилося чути.
Полікрат обперся на руку, пильно розглядаючи складки роззолоченого хітона, другою рукою інколи прикриває позіхи, що роздирають йому рота, але тиранові приємні похвали молодих поетів, до вподоби слава освіченого правителя.
Івік завивав:
— О музо, дай мені божественне натхнення,
Щоб оспівать тирана Полікрата,
Вінець йому достойно поетичний
Сплести з хвали, і слави і любові…
О музо, дай же щирими словами
Дари сердечні принести до трону,
До ніг тирана — нашої надії,
Твердині нашої, святого напівбога…
Анакреон, ніби перехопивши естафету від Івіка, радісно заволав, звівши руку вгору:
— На небі — Зевс, а на землі — тиран,
Наш Полікрат — герой і повелитель,
Душа моя співає ці поези
Від щирості, від чистої любові…
Під склепінням зали гриміли оплески, вітальні вигуки. Полікрат поблажливо посміхався. Піфагор скривився, ніби від зубного болю. Йому стало незручно за поетів. Невже вони не розуміють, що непристойно ось так принижуватися? І перед ким?
Тиран спостеріг ту гримасу на обличчі юнака, зробив знак. Гості замовкли, здивовано перезиралися. Мнезарх поблід, відчувши на собі погляд правителя.
— То і є твій син, Мнезарху? — гучно запитав Полікрат.
— Так, о славетний Полікрате, — вклонився художник, — мій син Піфагор. Я просив за нього, аби ти дав дозвіл йому поїхати до Єгипту.
— Так… До Єгипту, — повторив тиран, насуплюючись. — А ти не відаєш, що я заборонив моїм підданим полишати острів, хіба що тільки заради торговельних мандрівок?!
— Я знаю про те, Полікрате, і поважаю твій наказ. Але син не знайшов того, що шукав, у Елладі.
— Чого ж він шукає? — насмішкувато поцікавився Полікрат.
— Знання, — озвався юнак, сміливо глянувши в очі тирана.
— Хіба мудреців Греції не досить для тебе?
— Ні. Я не чув від них того, що кличе мене до пошуку.
— Ти самовпевнений. Я бачив твоє обличчя, коли ці прекрасні поети декламували свої речитативи. В серці твоєму — гординя. Ким же ти хочеш стати?
— Філософом.
— Філософом? — здивувався тиран. — А що це таке?
— Як? Ти не знаєш, що таке філософ? — простодушно запитав Піфагор.
— Не знаю, — зловтішно згодився Полікрат, багатозначно й хитро поглядаючи на гостей. Поети хихотіли, перешіптувалися, кивали на розгубленого юнака. Мнезарх почорнів від тривоги. — Не знаю, мій мудрий друже. Просвіти нас, поясни, будь ласкав!
— Я поясню, — палко сказав Піфагор. — На урочисті Олімпійські ігрища збирається вся Греція. Щоб помилуватися іграми, поспішають звідусюд різні люди. Деякі йдуть туди з-за честолюбства, щоб показати свою силу, спритність, деякі, щоб виграти нагороду. Хтось хоче знайти поміж товпищем дружину чи коханку, купці поспішають туди, щоб вигідніше продати свої товари. Є й такі, кому просто цікаво спостерігати людей, їхні пристрасті й поривання, суперництво й змагання. І всі ті люди вийшли з різних міст, з різних поселень. Земля мені здається ось таким ігрищем. Інколи мені ввижається, що всі ми вийшли з іншого життя, з іншого існування і прибули сюди на дивне довговічне змагання. Хтось тут шука собі славу, владу, хтось — багатство, хтось — подвиги, а деякі люди — їх небагато — намагаються пізнати Істину, вивчити таємниці натури-природи. Такі люди і є філософи, Полікрате, тобто полюбляючі мудрість. Мудрець — дуже претензійно, бо хто може похвалитися завершеною мудрістю. А шукач мудрості, вічний птах знання — це прекрасно! Я теж хочу стати таким. Мене не приваблює влада, слава, почесті. Мене кличе до себе лише Істина…
— Славно, славно! — неприродно бадьоро вигукнув тиран, і присутні розгублено перезиралися, не розуміючи — хвалити їм юнака чи насміхатися над ним. — Дякую тобі, дотепний Піфагоре, що ти просвітив нас. Тепер ми відаємо, що таке філософія. Прийдешні віки знатимуть, що це ти вперше промовив це слово, подарував його нам, невігласам. Цікаво, вельми цікаво, що ти скажеш про мене?
— Що саме ти волієш знати про себе?
— Як ти гадаєш — хто я?
— Тиран.
— Це всі знають. Я питаю не про те. Ти дай відповідь — чого прагну я в цій земній олімпіаді?
— Тобі краще про те знати, Полікрате, — просто відповів юнак, знизуючи плечима.
— А ти, що думаєш ти? Ти шукаєш Істину — отже, не можеш брехати. Відповідай, чого вартий я, тиран? Хто вищий у вселенському ігрищі — тиран чи філософ?
— Філософ, — твердо мовив Піфагор. За його спиною застогнав Мнезарх, у залі запанувала зловісна тиша. — А чого вартий ти, Полікрате, про те скаже життя. А пізніше — твоя смерть…
— Геть! — посинівши від люті, крикнув Полікрат. — Геть з мого палацу, щоб твоєї ноги тут не було! Дякуй батькові своєму Мнезарху, славному самосцю, дякуй мені, що я добрий! Не бачити тобі Єгипту, не ступати за межі Самосу! Така моя воля! Мнезарху, ти чуєш? Хай навчається твого ремесла, і годі потурати його пустощам. А тепер всі розійдіться. Я хочу побути на самоті, не бачити ваших мерзотних пик…
Додому Мнезарха з сином супроводжували Івік і Анакреон. Івік, жестикулюючи худими руками, смикав Піфагора за гіматій, дорікав, блимаючи безбарвними віями:
— Дурень, ну й дурень! Навіщо заївся з тираном? Невже тобі жаль було кількох ласкавих слів? І все обійшлося б. Мав би дозвіл, похвалу та ще й торбу золота на дорогу. Ех ти, півнику недорізаний!
— Я шукаю правди, Істини, — палко відповів Піфагор. — Як можу починати свої пошуки з брехні?
— А що знайшов? — з болем озвався Мнезарх. — Чого добився? Тепер кроку не зробиш із Самосу. Тиран злопам’ятний, він довіку не забуде образи…
— Ну й хай! — вперто сказав юнак. — Я все одно доб’юся свого. А вам всім дивуюся. Невже ви вірите в те, що декламували перед троном? З чим порівнюєте бездарного, підленького правителя? І сонце він, і надія, і любов… Ви що — з глузду з’їхали?
— Хіба неодмінно писати так, як думаєш? — здивувався Анакреон. — Мислі — то своє, недоторканне, потаємне. А слово, поезія — то за гроші. Адже жити треба? Тиран платить нам золотом, чому б і не поспівати йому хвалу? Адже твій батько Мнезарх малює, кує, творить різні вироби і продає тому ж таки тиранові.
— То мертві речі. Вони не славлять, не обманюють. І Мнезарх не згиджує своєї душі брехнею. А ви добровільно калічите свою совість дисгармонією між думкою й словом. Це — підло…
— Чому ображаєш нас? Чи не занадто високо заносишся?
— Я правду мовлю. І ви це самі добре знаєте! Прощайте, я не хочу далі йти поряд з вами. Мені соромно, що елліни так низько цінують свій божественний талант.
— Що ж, прощай, дурнику. І бережись! Ти забагато береш на себе!
— Нічого! Витримаю…
ВТЕЧА
— Ех, Піфагоре, Піфагоре, — зітхав увечері Гермадамас, бігаючи по альтанці. — Немудрий ти. Поспішив — людей насмішив. А користь яка?
— Я шукаю не користі.
— Знаю, знаю. Знову згадаєш про Істину. Не промовляй без потреби того святого слова. Коли йдеш болотом, бережися! Треба по купинах, по купинах! Невже не розумієш?
— Розумію, Гермадамасе, а в житті — не можу! Тягне мене до прямих стежок. Промінь не кружляє. Він прямий, як стріла!
— Мудруєш, мій друже, — невдоволено покрутив головою учитель. — Бійся аналогій, вони тебе можуть підвести. Краще подумаємо, як далі діяти? Що каже батько?
— Дорікає. А мати стогне, плаче. Кажуть, що слід почекати. Або тиран помре, або зм’якшиться…
— Або сонце зійде на заході, — іронічно додав Гермадамас, примружуючи очі. — А ти що?
— Не знаю. Якби мені гроші — найняв би корабель, нишком покинув би Самос.
— Дурню, за тобою око, невже не розумієш? Одразу помітять. Тобі не можна домовлятися з купцями, з корабельниками. Це зроблю я. Чуєш?
— Ти, Гермадамасе? — захопило дух у юнака.
— А хто ж іще?
— А гроші? Батько не дасть. Він побоїться одпустити мене в небезпечну мандрівку.
— У мене є дещиця, — заспокоїв його учитель. Зін потер сухорлявими долонями, захихикав. — От розлютується тиран! Та ба — нікого карати. Пропав, нема Піфагора! Де? А хто його знає. Я батькам шепну опісля, щоб не турбувалися.
— Гермадамасе, я вік за тебе молитися буду богам! — розчулено обняв учителя юнак. — Це чудово! Нікого не треба просити. Так, як мені й бажається. Істину неможливо випросити у тирана…
Море почорніло. Водяні хребти скажено піняться, гупають у прибережні скелі, стогнучи від болю, плюються зеленими бризками на пісок. Низько над морем пролітають сірі пошматовані хмари. У прогалини між ними інколи проглядає сонце, і тоді розгнівані води здаються ще грізнішими, зловіснішими. Гребінь за гребенем, вперто, нестямно хвилі довбуть, гризуть берег, а скелі опираються тому наступові, і здається, що то два дракони зійшлися в поєдинку — смертельному, непримиренному, — і ніхто з них не може перемогти.
— Перший, другий, третій, четвертий, — рахує про себе Піфагор, і очі його спалахують цікавістю. — Поглянь, Наріссо, хвилі не всі рівні! їхня висота наростає. А потім — спадає. Чому так?
В очах дівчини мука.
— Піфагоре, що ти надумав?
— Я? Нічого…
— Не приховуй від мене. Я бачу, відчуваю.
— Наріссо, — ніжно промовляє юнак, пригортаючи її голову до своїх грудей, — звідки твоє хвилювання? Краще прислухайся до поклику моря. Ти чуєш поклик? Чуєш пісню?
Піфагор випростовується, вітер розвіває його мідяну гриву.
— Я не чую поклику! — зітхає дівчина. — Я чую прибій, бачу бризки води…
— А мені море ввижається казковою істотою, повною сили й могутності. Воно, ніби кінь над прірвою, — здибилося, напружилося, готується до стрибка!
— Піфагоре, що ти надумав? Чому обманюєш мене? Адже ти завжди казав правду.
— Я чую голос вічності, — ніби вві сні промовляє юнак. — У моїх грудях буря. Як прекрасно! Здається, можна злетіти в таку хвилину. Розправити крила — і в небо!
— Ти не відповів…
— Я скажу, — зважується Піфагор, обнімаючи дівчину. — Тобі одній скажу. Я втечу з острова…
— Куди? — жахнулася Нарісса.
— В Єгипет.
— Але ж тиран заборонив тобі…
— Ха-ха! Смішна. Я тому й тікаю…
— Але ж тебе можуть спіймати!
— То й що?
— Покарати…
— Знаю, Наріссо. Та що я можу вдіяти? Сила, що несе мене, перевершує страх. Не хочу нидіти, не бажаю чути нікчемних розмов, не хочу торгувати. Жадаю шукати, горіти!
Море співало свою грізну пісню, вдиралося солоною терпкістю до рота, сікло гострими краплями тіло, видзвонювало, шуміло, ревло гнівно й ласкаво.