Тільки ми не помічаємо або стараємося не помітити сутності мислення. Це — хаотичні уривки образів, уявлень, прагнень, думок, інформа-ційних Ідеограм — прочитаних, побачених, почутих. Як звести все це ментальне сміття в струнке Ціле? Чи, може, це немислиме завдання? Тому що для Цілого навіщо міркування, мислі, запитання? Воно — все. Все — в ньому. Отже, хай потік несе нас до Цілого крізь нагромадження розірваного світу, а наша справа — пробувати синтезувати з цих уривків псевдореальності Об’єднуючу Думку, яка допомогла б вернутися кожному до самого себе…
Ніхто ні в чому не винен! Бо відсутній Суддя. Відсутній і злочинець. Згодом дитина збагне, що нема й закону. Але це — далеко попереду.
…А тепер — пустельні херсонські степи. В дощові літа вони дають казкові врожаї. В засушливі — поді-бні до інопланетних краєвидів. Я запам’ятав безкінечні степові путівці, потріскані від літньої спеки, пожовклі вмираючі трави, тріскаючу шкуринку під колесами батьківського велосипеда.
— Дібдяй! — вимогливо кричу я високому, широкоплечому чоловікові з добрими очима. Це означає: по-катай! Батько завжди виконує моє прохання-наказ, — мені гарно, затишно на рамі між його сильними вузлува-тими руками. Вітер, хвилі сріблястої тирси-ковили, курява над полями, вібруючий диск сонця в небі.
Хати не пам’ятаю. Лише сині-сині очі матері. І пісні — сумовиті, дивні, немислимо глибокі, бо несли во-ни в собі не лише мелодійність та серйозний текст, але й щось таке поза межами будь-якого смислу, змісту.
Як потрапили батьки сюди, в ці південні степи? Я пізніше почув непросту історію…
***
Пливе у небі крилате насіння…
Для чого воно? Куди?
В зернятку воля всього покоління —
Лети, поспішай, іди!
Навіщо? Не треба, не слід питати,
Ти — лише вісник Життя!
Впадеш на землю — мусиш зростати,
Інакше доля — гниття.
І хап морози, і хай негода —
Свій не зганьби заповіт!
Для тебе буде одна нагорода —
Ще небувалий світ.
Мати й батько народилися в селі Кілові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розки-нулося село Трипілля, поряд — Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Історичні назви, повиті ім-лою віків.
Материн батько — дід Василь — служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, гримаючи на колінах кучеряве немовля. То — моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають — максі). То моя бабуся Гапка (Агафія).
Василь Олександрович після військової служби найнявся на океанографічне судно, тричі плавав довкола світу, привозив з Японії, із Сінгапура, Італії, Марселя всякі дивовижні подарунки; ще я пам’ятаю шовкові хус-тинки, легкі як пух — витвір японських умільців, шкаралупу від кокосових горіхів, казкові картинки на довгих, вузьких полотнищах. Після кожного приїзду народжувалося дитя, моя мама була третьою: старші брати Юрко й Микита вмерли в дитинстві, пізніші — сестри Ліда, Шура та наймолодший брат Борис — вижили. Про це — пізніше…
Батьків батько — дід Трохим — був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей — Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Ба-тькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, проріза-ним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами.
Ходив Павло до сусіда, бачив не раз дівчинку, а потім дівчину Марусю, та не думав, не гадав, що стануть вони подружжям.
Гримнула світова війна. Від Кілова до Витачева почали будувати довжелезний стратегічний міст. Довко-лишні села, як мурашва, збігалися туди на заробітки: возили землю, плели з лози фашини, забивали палі, всти-лали каменем під’їзди. Там працювали і дід Василь, і ще юний батько — йому було чотирнадцять літ.
Потім заклекотіла революція, громадянська війна. Василь Олександрович співчував соціал-демократам, розповсюджував революційні брошури, книги, проте не примикав до жодної партії. Знайомих та друзів вибирав понад партійними ознаками, він міряв суть людини якимись глибинними мірками. Переховував у своїй відлюд-ній хаті, що стояла на хуторі край лісу, гетьманців від петлюрівців, самостійників від богунців, євреїв від само-стійників, денікінців від чекістів. Це зіграло свою роль у двадцятому році, коли його заарештували переяслав-ські чекісти і збиралися судити трибуналом за те, що переховував самостійників і білогвардійців. Та приїхала ціла орава єврейських адвокатів з Києва, галасуючи: "Не дамо засудити Василя Олександровича! Хоч він і по-запартійна людина, але справжня людина! Врятував од вірної смерті з десяток наших!"
Його відпустили і вже не чіпали.
Зате зачепили дочку Марію. В тому ж таки двадцятому році вона жила й працювала в Києві, влаштував-шись на залізниці. Залицявся до неї молодий комендант вокзалу, красень з кавалерійськими вусами, з шаблю-кою при боці. Інколи приїжджала Марія до Кілова, синьоока краля в модерному убранні, з довгою русою косою. Чи хтось позаздрив, чи мала вона таємного ворога, проте до Київського ЧК надійшла заява, де писалося, що така-то є не хто інший, як знаменита "Маруся", отаман банди, ватаг невловимого контрреволюційного з’єднання. Вдень вона, мовляв, працює на залізниці, а вночі зі своїми хлопцями гасає по селах та повітах, віша-ючи комуністів та активістів.
Ясна річ, Марію заарештували. Вів її справу якийсь Орлов. Вимога була одна: признайся, нам все відомо. Оскільки їй ні в чому було признаватися і все життя її було як на долоні — батьківська хата, гімназія, півроку праці на залізниці, — то вона щиро відповідала тільки одне слово: ні!
Орлов бісився, загрожував. Потім водив її до підвалу. Стіни були забризкані кров’ю, подзьобані кулями. Слідчий зловісно попередив дівчину, котра вже не сподівалася побачити білий світ:
— Або признаєшся і ми для тебе обмежимося тюрмою, оскільки ти ще молода… а може, й найдемо для тебе відповідну працю в чека… або тут тобі й амба!
— У чому мені признаватися? — шепотіла помертвілим голосом Марія. — Я не винна!
— Признавайся, суко! Невже не жаль тобі своєї юності?
Марія мовчала, відчуваючи, як тінь смерті насувається на неї невблаганно, неухильно. Пролунали пост-ріли, кулі цвьохали поряд з вухом, вибиваючи шматочки цегли. Дівчина знепритомніла і впала на закривавле-ний цемент.
Отямилася від холодної води. Орлов стояв над нею з порожнім відром, похмуро говорив:
— Або ти небачена авантюристка… або невинне ягня…
Її відправили до камери. Ще з місяць вона чекала. Потім її випустили, вручивши цидулу на жовтому па-пері. Я її читав ще в п’ятдесятих роках. Там розгонистим почерком було написано:
"Громадянка (ім’ярек) була обвинувачена в бандитській діяльності невідомим дописувачем. Органи ЧК провели уважне слідство, яке виявило повну безпідставність наклепу. Звинувачення з неї знято з повною реабі-літацією.
Підпис: Фелікс Дзержинський".
Все завершилося чудово. Крім одного: в русявій косі вісімнадцятилітньої дівчини на все життя залиши-лася біла смуга сивини, та ще інколи їй снився підвал, забризканий кров’ю…
Кілька батькових спогадів, що дають уявлення про ті грозові часи…
Він іде з Воронькова до Кілова, побувавши на базарі, де купував коси чи ще якісь інструменти. Вже не-далеко від рідного села, поміж піщаними горбами, порослими дозами та соснами, почув крики, прокляття й по-стріли. Причаївшись за деревами, Павло узрів страшну картину. Петлюрівці оточили групу беззбройних геть-манців і змушували їх роздягатися. Ті падали на коліна, жалібно благали:
— Хлопці, ми ж і ви — за Україну. Ми ж рідна кров! Хлопці, що ж ви робите?
"Хлопці" били гетьманців прикладами, матюкалися:
— Чорти в болоті вам родичі, а не ми, таку вашу розтаку! — І вогняні нитки пришивали приречених до землі…
Пізніше батько з односельчанами захоронив постріляних. На тому місці виріс буйний кущ лози. Батько в п’ятдесятих роках показував горб, де це сталося, оповідь його була стисла, скупа, проте я чітко побачив той кривавий день, ту абсурдну братовбивчу акцію, яка пояснила так багато подій в подальшому історичному пли-ні.
У вісімнадцятому році Павла мобілізували в якийсь червоний загін, він мотався разом з вершниками від села до села, підковував коней, шаблі в руки не брав. Захворівши на тиф, валявся в шпиталі десь під Березанню. Потім його демобілізували. Вже неподалік від рідного села, в лісовому урочищі, що звалося Вересухою, його перестрів невеликий загін білогвардійців: офіцер у бричці та кілька вершників. Унтер-офіцер, побачивши хлоп-ця в довгій шинелі з будьонівкою на голові, скочив з коня, витягнув з кобури наган.
— Руки вгору, комунівська шкура!
Павло слухняно виконав наказ. Унтер обшукав його, знайшов у кишенях шинелі чистий зошит, кілька олівців (все це хлопець купив у селі Старе, минаючи його). Більше нічого при ньому не було. Зошит і олівці чомусь дуже розлютили унтера, його жовті очі метали іскри:
— Большевицький шпійон, не інакше! Признавайся, гад, тут тобі й амба!
Хлопець від страху не міг вимовити й слова, а унтер потягнув його до сосни, готуючись розстріляти. І тут втрутився офіцер, котрий весь час мовчав, слухаючи багатоповерхові матюки свого підлеглого. Почувся владний наказ:
— Зачекай!
Офіцер важко зійшов з брички на піщану дорогу, підступив до Павла. Довго й уважно дивився в очі хло-пця. Потім засміявся й промовив:
— Цей юнак навіть курки не зможе вбити! Облиш його, дурню, в спокої! Чи не досить нам крові? Іди, хлопче, іди та не попадайся нікому на дорозі! Та скинь ось цю шкуру, не дражни бродячих собак…
Унтер, скрегочучи зубами, одступився, заховав нагана до кобури. Павло, не чекаючи повторного наказу, чимдуж чкурнув додому.
Оповідаючи цю історію, він все не міг збагнути, чому унтер офіцер, нібито простий чоловік, по всьому видно, селянин, так спрагло жадав його вбити, а "біла шкура", золотопогонник одразу заглянув у його потаємну глибину, розгадавши навіть характер хлопця (батько, справді, навіть курки не міг зарізати, мати завжди ходила для цієї справи до сусідів)?!
Так завершилася для Павла громадянська війна.