Бабі покажуся. А тоді — до школи гайнемо…
Баба Оришка напала на Славка, батько докоряв йому хвилин з десять, доки син сидів за столом і наминав із череп’яної миски густий запашний борщ.
— Чого тебе понесло у ті вирви самого, куди люди й не потикаються? Геройство своє виставляєш чи, може, дикому кабанові на зуб закортіло потрапити? Де ж це бачено — вночі бродити по Чортовій Долині? Якого дурня там шукав?
— Та боліда ж, — озвалася від порога Ліна. — Нас Максим Іванович відрядив. Впало щось там. От ми й думали знайти!..
— Погибелі на свою голову ви шукаєте, — буркотіла баба Оришка.
— Шалапутні якісь діти, і на ланцюгу їх не втримаєш біля хати. Ну, ти хоч знайшов там що-небудь?
— Грибів бачив багато, — удавано серйозно сказав Славко. — Білих. Треба буде сходити, щоб на зиму насушити…
— Ич, капосний халамидник, — похитала головою баба. — Я його про одне, а він про інше! Я тебе питаю, чи впало там щось, чи ні? Є знак?
— Може, що й упало, — зітхнув хлопець. Він встав з-за столу, попрямував до дверей.
— Куди ж ти?
— Та до школи ж. Максим Іванович жде. Треба доповісти…
— То впало ж чи ні?
— Дивлячись що, — сказав онук. — Треба шукати. А може, інші учні щось знайшли…
— От іродів син, — навздогін кинула йому баба, — як в’юн крутиться, не хоче говорити!
Славко з товаришами вийшов з хати. Разом вони попрямували до школи. Дорогою він мовчав, на прискіпливі запитання Ліни та Онопрія не відповідав.
Максим Іванович чекав їх в шкільній обсерваторії біля телескопа. Купол був розсунутий, над головою густо зоріло вогнисте небо. Учитель почув кроки учнів, одвів погляд від окуляра, побачивши Славка з друзями, привітно кивнув. Звівся і застукотів протезом назустріч.
— Ну що? Може, хоч ти щось бачив? Інші вже повернулися, ніде ні знаку. Є якась яма?
— Нема ями, — сказав Славко, відчуваючи полегкість. Йому було страшно брехати вчителеві, краще відповідати на його запитання. — Ні великої, ні маленької ями я не бачив…
— Може, попалене десь помітив?
— Нема й знаку якоїсь пожежі…
— Може, дим чи запах згарища?
— Нічого такого не чутно було. Правда ж, Ліночка?
— Не бачили, не чули, — радо запевнила дівчинка, вдячно глянувши на Славка.
— Гм, — сумно мугикнув Максим Іванович, з-під примружених брів дивлячись на Славка. — А я на тебе сподівався. По-моєму, саме там, біля Чортової Долини впало…
Славко опустив погляд долу, мовчав. Як йому вийти з дурного становища, як не брехати і залишитись чесним перед старим учителем?
— А може, щось незвичайне бачив? — з надією запитав учитель. — Ну, щось таке…
— Страшно було, — мовив Славко. — Там ліс похмурий, густий. Всякі думки… Може, мені щось бачилося…
— Ну, галюцинації науку не цікавлять… хіба що психіатрів, — зітхнув Максим Іванович. — Мало кому що приверзеться. Треба таке, щоб перевірив, помацав. Ну що ж, ідіть! Треба ще відрядити туди старших учнів. Чоловік з двадцять. Та лісника, хоч би й твого діда Левка. Щоб гарненько дослідили ту місцину. Підеш і ти, як захочеш…
— Гаразд, Максиме Йвановичу…
— А тепер спочивайте. Добраніч…
Вони вийшли з обсерваторії, Славко попрощався з Онопрієм. Провів Ліну додому. Вона біля хвіртки тихенько шепнула:
— А ти все’дно щось бачив…
— Звідки ти взяла? — наполохано озвався Славко.
— По очах помітила. Ти не вмієш брехати.
— Може, й бачив. Що кому до того?
— А чому мовчав?
— Чула ж, що сказав Максим Іванович, — мара нікого не цікавить…
Вони розійшлися. Хлопець повернувся до лісової сторожки, постукав у причілкове вікно, за шибкою з’явилася біла постать баби Оришки, він тихенько сказав їй, що спатиме в клуні, на сіні. Шаснув по драбині на горище, вмостився у затишному кублі.
Крізь продрану стріху мерехтіли зірки, внизу заспокійливо дихала корова, десь шаруділи миші. Хвилі дрімоти заколисали Славка, понесли в далечінь. Як гарно, чудово! Є на світі диво! Треба, щоб воно не пропало, не щезло! Чарівна хатка, вогнистий клубочок — звідки вони? Баба нічого не сказала. Лише якісь натяки, таємничі слова. Може, вони з іншої планети? Тільки чому в такій подобі? Чому в образі земної казки? І не з’явилися до вчених, до академіків. Виступили б перед астрономами, перед фізиками чи ще якими спеціалістами, пояснили б — що і як. Звідки, куди, навіщо? А що Славко? Хлопчисько, ще шостого класу навіть не скінчив. "Розкажи казку". Ха! Її цікавлять не формули, не земне знання, а казка! Чому? Невже це їм так важливо? А може, у них своїх знань повно. Он бабуся — та вміє думки читати, людину переносити на відстань, речі у неї літають, слухаються її. А казки, може, у них такої нема, як у нас! Чому ж вона тоді так сказала: "Я саме цієї казки чекала від тебе!" Нічого не збагнеш. Правда, у нас теж є серйозні вчені, що цікавляться казками. Цілі інститути фольклор збирають, народну мудрість. Може, й ця баба — космічний фольклорист? А вогняний клубочок — її секретар, він записує те, що розповідають. Запам’ятовує, а потім розповідає на своїй планеті. Ось тобі й гіпотеза. Вгадав чи ні? Якби побачити бабу, вона б сказала — догадався Славко чи ні?
Цікаво, з якої вони планети? З Марса чи з Венери? І на якому апараті літають? Мабуть, апарат десь заховано. Треба ще побігти в Чортову Долину завтра і пошукати. Зустрітися з бабою, розпитати. А чи дозволить вона? Чи захоче?
Сон гойдає Славка у гігантській колисці, несе у невість, між зорі. І сниться йому блакитний ласкавий клубочок, темно-сині очі доброї баби-яги, і здається йому, що все ще попереду, що ще нічого не починалося. Хай Ліна сердиться, хай Прі заздрить, хай баба лає. Він хоче знову й знову зустрічатися з чарами древнього лісу. Там відкриється щось омріяне, щось палко бажане, неймовірне…
Другого дня Максим Іванович одрядив до Чортової Долини п’ятнадцятеро учнів старших класів. Посилав і Славка, але той не пішов, бо пас череду (саме підійшла черга). Правду казати, хлопець був навіть радий, що так сталося — не хотілося йти в галасливому гурті туди, де він пережив тривожні й прекрасні хвилини.
Весь день Славко хвилювався: знайдуть вони що-небудь в долині чи ні? Чи покажеться їм дивовижна хатка?
Ввечері, пригнавши череду, хлопець гайнув до школи. Там уже зібралися учні, лісники, пожежники з лісгоспу (їх Максим Іванович теж просив оглянути Чортову Долину). Обличчя старого вчителя було засмучене, бо розшуки нічого не дали.
— Певно, я помилився, — зітхаючи, сказав він. — Впали за лісом не метеорити. Ми були свідками ще невідомого феномена. Може, гігантська блискавиця — нечуваної сили електричний розряд. Може, якесь недосліджене метеорологічне явище…
Славко непомітно вислизнув за двері, полегшено усміхнувся, чкурнув додому. Чомусь хлопцеві стало весело, що шукачам не пощастило. Чому ж? Може, тому, що зникла б казка, якби люди побачили хатинку, чарівну бабу? Та й чи могли б вони її побачити? А побачивши, що діяли б? "Хто така, як опинилася в глухому лісі? На які кошти живете, де ваші діти чи онуки? Чи маєте пенсію? Як ваше прізвище і де народилися? А що за дивне убрання в хаті, навіщо цей химерний клубочок, з чого він зроблений?" Ого, знайшлися б сотні дошкульних запитань, на які баба не могла б відповісти. А не відповість — тоді що? Тоді заберуть її до сільради, повезуть до Києва. Ні, ні, чудо пропаде перед очима багатьох людей, недарма бабусі розповідають казки вечорами, в тиші й присмерку. І щиро слухають їх лише діти, у яких ще нема бажання перевіряти — чи правду розповідає казка?
Раненько, ще й на світ не благословлялося, Славко захопив кошелика — буцімто для грибів — і вирушив до лісу. Доки світалося, посидів на пеньку в Зароснях, слухаючи гомін ранкових птахів. Як тільки на обрії, над стіною Карані, запломеніло небо, хлопець підійшов до болота, викупався в глибокій ковбані. Вода була чиста, крижана, вона гарно освіжила Славка.
Перебравшись на той бік, він, не затримуючись, пішов до Чортової Долини. Де-не-де збирав білі гриби-боровики, піддубні, складав у кошелик. Чортова Долина зустріла хлопця моторошною тишею. Він постояв на кручі, тривожно прислухаючись. Цікаво, чи бачить його баба? Адже минулого разу вона бачила його здалека. Хоче вона, щоб він завітав у гості чи, може, ні?
М’який рожевий промінь ковзнув понад верховіттям дерев, відблиски його впали вниз. Замерехтіла на листках ліщини роса, самоцвітами заграли краплинки на чудовому тканні павутини.
На серці у Славка стало приємно, легко. Він, уже не вагаючись, почав спускатися в долину. Нижче, глибше. Де-не-де видно сліди учнів, які недавно тут ходили. Ич, як вони покопитили стежку! Мабуть, гасали цілою чередою!
Ось уже килими моху, стовічні дуби. Отут він ховався позаминулої ночі. Звідси побачив дивну хатинку. Де ж вона тепер? Славко виглянув з-за стовбура. Нема! Навіть знаку нема…
Він розчаровано вибіг на галявину. Саме тут стояла хатинка. Праворуч — старезна осика, ліворуч — верба з дуплом. Все сходиться. А отут мав би бути казковий притулок, східці до дверей. Тільки ж чому на зеленому моху нема жодного знаку чи пошкодження? Пухкий зелений килим, до нього ніхто не торкався багато літ. А може, не тут? Може, лише місцина схожа?
Славко одбіг назад, оглянув те місце, де він ховався вночі. Похнюпившись, сів на пеньку. Ось сліди від його колін, покопирсаний мох. Тут він почув дивний приязний голос. Чому ж тепер його не чути? Може, бабуся зникла, пропала, полетіла до свого таємничого світу? А може, вона й досі тут, але невидима?
Хлопець прислухався. Нічичирк…
Ледве чутно дихає древній ліс. Вдихає сонце, блакитне повітря, а видихає дивні пахощі квітів, міцний дух грибів та моху, запаморочливий аромат прілого листя.
Вже не страшно хлопцеві в Чортовій Долині, тільки боляче на душі, смутно, спустошено. Ніби він втратив щось любе, невідшкодовне, безповоротне…
Він лежав на вогкому килимі, тамував гіркі почуття, дивувався сам собі. Над ним схилився на тонкій стеблині блакитний дзвіночок, на його пелюстки сів золотавий метелик, склав розцяцьковані крильцята. Славко обережно взяв його на долоню, підняв. Метелик знявся і круто полетів угору. Кільцями, кільцями, поміж старими деревами, але поки не заблищав іскрою у променях сонця і пропав у високості.
Отак, як цей метелик, пропало його видіння. Нічого не було. Були втома, блукання, галюцинації.