Вороги лізли на стіни, мов дикі коти, нехтуючи життям, зневажаючи смерть, рубалися з яровитами люто, бризкаючи жовтою слиною, і, навіть конаючи в смертельних судомах, скреготали зубами, спопеляючи ненависними поглядами своїх супротивників.
Витич упав під страхітливим ударом. Заборола, вежі, житла яровитів палахкотіли шаленіючими смолоскипами. Всі захисники городища були перебиті, дітей, жінок та старих дідів переможці кидали у багаття, а одібрали для себе лише з двадцятеро юнаків, поміж ними і молодого Кореня.
Їх посадили на коней, прив’язавши ноги до стремен. День і ніч прямували на захід. На другий вечір отаборилися, запалили вогнища, юнаків яровитських розв’язали, дали кожному по кусню рисячого м’яса. Хлопці одверталися, м’ясо смерділо, їх вивертало, проте вороги, грізно оскалюючись, силою запихали їм до рота криваве місиво, змушували ковтати. Кілька хлопців не витримали, накинулися на своїх мучителів і впали під ударами ножів. Корінь витримав, став злий і затятий. Збагнув, що це єдиний вихід — лишитися живим, вирватися з дикого кільця ворогів. Кочовикам сподобався могутній, широкоплечий юнак. Незабаром його взяв під свою руку один з вождів на ймення Кара-тай. Під час нападів на селища й городища Корінь був завжди поруч Кара-тая і дивувався його люті, шалу і завзяттю. І здавалося Кореню, що нема в світі сили, яка б зупинила чужинецьку криваву орду східних розбійників.
Одного разу ввечері, коли вояки, втомлені цілоденним боєм та різаниною, запалили в гірській долині багаття, Корінь запитав Кара-тая:
— Де розпряжуть бойових коней вої Кара-тая? Чи довго ще триватиме похід?
Кара-тай вражено глянув на юнака, ніби здивований його багатослів’ям, трохи помовчав, обгризаючи маслак недавно впольованого зубра, потім, блиснувши темно-карими очима, гаркнув:
— Наші мечі — то стріли Великого Змія Гори. Хіба нам думати про те, де скінчиться їх політ? Доки є коні — вперед! Доки є сила — вперед! Доки мечі гострі — вперед! Доки є вежі, які можна взяти штурмом, — вперед!
— Навіщо? — не стримався Корінь.
— О нікчемне створіння! — грізно крикнув Кара-тай, швиргонувши далеко в нічні сутінки обгризену кістку. — Про що ти питаєш мене? Чи питає орел, чому він хапає косулю? Чи питає дуб, чому він росте там, а не деінде? Чи дивується гадюка, чому в неї отрута в жалі? Кожен діє так, як велить Великий Змій Гори. Наші мечі — його, наші коні — його, наші герці — його! Мені радісно дивитися в конаючі очі ворога, і нема такого щасливого часу, як той, коли земля стогне від жаху під копитами наших бойових коней!
Кара-тай дрижав від збудження, і його товариші скреготіли зубами, а на лицях у них навіть не прорізувалась усмішка, і це було найстрашніше для Кореня. Він збагнув, що така сила, як хвороба: вона повинна щезнути, не бути, а стати чимось іншим вона не може…
Далеко за високими Альпами орди східних напасників зустрілися з легіонами Риму. В жорстокому бою, що тривав два дні й три ночі, полягли всі ординці. Жоден не здався в полон. А коли на них купами навалювалися легіонери, вони короткими мечами проколювали собі шиї і падали на землю, плюючись кривавою слиною на ворогів.
Корінь і кілька яровитів, що лишилися живими, попали у полон. їх послали на бойові галери, прикували до гребних весел на трієрі. Тяжко було Кореню, незвично серед різномовного товпища. Свідомість вбирала нові образи, ідеї, звичаї, жадібно поглинала чутки про далекі краї, про дивоглядних людей.
Галера часто плавала через широке море, перевозила закутих у бронзу воїв до південних країв. Там Корінь бачив нескінченні піщані пустелі, химерних тварин — верблюдів, чарівні білокам’яні споруди, веселкові водограї, чорних людей. Південь дихав спекою, відгомоном кривавих повстань, вустами безлічі людей оповідав про нових, нечуваних раніше богів. Легіонери розносили чутки про божого сина, який, буцімто, ходив по землі, проповідував нове царство для бідних і рабів, а потім був убитий ревнивими юдейськими жерцями. А Корінь слухав і дивувався: чи можливо, щоб син Яр-Дива або Перуна був убитий людьми? Чи він дав би себе на глум своїм створінням? Адже одне лише гримотіння Перунових блискавиць змушує людей принишкнути в своїх притулках! Ні, ні, то вигадки дурних людців, котрі жадають і богів принизити до своєї мізерності!..
Так минали роки. Неволя тяжко душила вільнолюбне серце Кореня. Не міг він примиритися з рабством. Одного разу, коли галера перевозила коштовності з Італії до далекої Колхіди, яровит вирішив утекти. Під покровом ночі стрибнув у море, бо ще завидна запримітив, що берег недалеко. Довго змагався з хвилями, наковтався доста солоної води, проте прибило його до затишного лиману.
Кілька днів та ночей ховався Корінь між очеретами, набирався сил, підхарчовувався. їсти було що: безліч пташиних гнізд на піщаних косах і сила-силенна — не розминутися — риби між водоростями. Тільки нахилися, помацай — і тикається тобі до рук товстелезна рибина. Викидай на берег, їж!
Оговтавшись, Корінь почав вибиратися з очеретів. Вийшов на берег Дунаю. Місячними та зоряними ночами мандрував усе далі й далі, ще боячись з’явитися перед очі людські, щоб не втратити волі, здобутої такою дорогою ціною.
А перед зором його вдень і вночі мріла рідна земля, ніжно-зелені луки, густючі правічні ліси, казковий Словута. Тільки туди, туди, де блукає по хащах його дитячий дух, де під оком всевидючого Яр-Дива лежить попелище рідного селища…
ЗОРЕСЛАВ
За кілька місяців добрався Корінь до вільних верховинських племен на Карпатах. То там, то тут зупинявся, просився до праці, помагав чи то лісовим бджолярам, чи пастухам або рибалкам. Отримавши трохи харчу та якусь одежину, щоб прикрити тіло, йшов далі. А біля Чорногори сподобав Корінь яснооку, русяву верховинку. Звали її Речиславою. І так покохав яровит дівчину, що годі було й гадати про повернення до Словути омріяного. Одружив старий верховинський ведун залюблених біля жертовного вогнища перед оком всесильного Яр-Дива, закликав всеплодючу Матір-Землю, аби помагала подружжю у спільному житті, у викохуванні щасливих та веселих діток.
На друге літо народився у них син. Сталося це теплої зоряної ночі. Ніжно пломенів у високості Волосожар, палахкотів вогнистий пояс Лади, нечутно оберталася на темно-синій дорозі дивокола мерехтлива Колісниця Перунова. Вийшов щасливий батько надвір з житла, виніс на широких долонях сповитого сина, піднявши над землею, розчулено сказав:
— Дякую вам, Роде і Ладо! Зореслав народився! Зореслав! Чуєте? Благословіть і захистіте!
Раділа змучена мати, раділи сусіди-верховинці. А другого дня Речислави не стало. Померла вона від незримого вогню, що палив їй груди. Залишився Зореслав сиротою.
Ридав невтішний Корінь за дружиною ночами, коли ніхто не бачив сліз, годував сина молоком ягниці, сумно сидів цілими днями над могилкою, марніючи від пекельної туги.
— Зведеться нінащо чоловік, — зітхали верховинці. — Є ж інші жінки, та за такого перелесника піде всяка світ за очі, а він сам віддав серце покійній. Таж тепер їй добре на плаю сонячному, у краях Яр-Дива! Чом же печалиться Корінь? Негоже це…
Дарма! Вже нікого не міг покохати яровит. Очі його обминали найкращих жінок. Підгодував синка, загорнув його в ряднину, склав у сакви трохи харчу та й попростував на схід, до Словути. Наступної весни був уже на рідному березі. Гай-гай! Не впізнав Корінь знайомих місць. Там, де було селище, зеленіли непролазні чагарі, на руїнах ріс чортополох і блекота, в задимлених печах і покинутих землянках жили дикі коти й довжелезні полози-гади.
Зате Витич знову пишався на кручах словутинських — ще багатший і величніший, ніж колись. Посеред городища біліла висока, змурована з каменю, вежа, довкола неї колами розкинулися прегарні дерев’яні тереми та хороми, а далі за торговищем, як і раніше, притулки ремісників, кузні, хати, вкриті очеретом, медоварні. І ще дізнався Корінь про те, що нині яровити мають царя Горевія, що Витич — престольний город і що сусідні полянські та й деякі древлянські племена дають данину цареві, а в разі потреби — оружних дружинників.
Опечалився вельми Корінь. Думав думу тяжку. Гадав, що матиме волю, вернувшися до краю рідного, а тут дурні яровити на свою голову, на глум придбали царя. "Щоб і в нас було так, як у чужинецьких землях! Щоб і нам було чим похвалитися перед людьми!"
Гірко усміхався тим словам яровитів мудрий Корінь. На своїй спині звідав він ту славу царську, князівську чи якусь іншу. Відчув він і владність хижих напасників, і безжальність римську, бачив безліч люду з усіх усюд — від краю до краю білого світу, і жоден чоловік добрим словом не згадував свого володаря — близького чи далекого.
Ну, та що є — те є!
Вирішив Корінь оселитися в рідних місцях. Проте у Витичі жити не захотів. Викопав землянку в ярузі над Словутою, та в таких чагарях, щоб ніхто й з вогнем його не розшукав. Завів собі Корінь ягнят, кіз, переправляв улітку отару на луки словутинські, нагулював її там, запасав на зиму сінця. А як випадали сніги, тримав тварин у теплій землянці-кошарі під горою.
На витицькому торговищі вимінював Корінь на вовну все, що йому треба, — харч, вбрання, ножі чи теслярські поладунки. Рідко бачили його люди у городищі, а тому прозивали ведуном. Проте любили вівчаря за вдачу пряму, одверту, за спокій нерушимий, за правду.
Диким, відлюдним зростав і син його Зореслав. Від батька мав могутній стан, від матері — ніжне довгасте обличчя, русяві кучері, великі блакитні очі з довгими віями. Допомагав хлопець батькові пасти ягнят, готувати на зиму паливо, косити сіно на луках. А інколи кидав усе, йшов на високу кручу, днями нічого не їв, не пив, все дивився у далеч, журливо прислухаючись до гомону таємничого світу.
Летіли у дивоколі лелеки, і Зореслав прагнув услід за ними, і марилися йому таємничі краї, змії-дракони, про які розповідав нянько Корінь у казках, дивоглядні царівни, вольні звитяжці-лицарі. Чи є воно насправді в світі, чи то лише так, вигадано?
Приховані в душі сили розпирали хлопця, вимагали вияву. Розумів те старий пастух, проте нічого не міг вдіяти, мовчки дивився, як сина потужно притягує до себе метушливий світ, який так жорстоко глумиться над тими шукачами, котрі необачно потрапляють у його пастку.