— Не судилося, Гордійчику! Боже мій, не судилося! Нащо ж вона сказала про діток? Нащо?
Василина припала до плеча Гордія, який похапцем лаштував пістолі, пригнувшись за возом. Він люто глянув на чорну стіну татарської кінноти, що рікою плинула з поля, крикнув Грицькові;
— Побратиме! Одведи ії до храму! Хіба ж не бачиш?
— Гордійчику! Як же це? Гордію, коханий! Що з нами буде?
— Василинко! Хутчіше до церкви! Дасть Бог, одіб'ємося від поганих! Прощай, Василинко!
— Ой матінко, голубонько! Ой мати пречиста! — голосила дівчина, пориваючись до коханого. Та міцні руки Грицька трутили її до церкви. Вона впала на підлогу, заридала, Її підвели ласкаві руки священика.
— Терпи, доню, — сказав він, хутко знімаючи ризу, а за нею й рясу. — Великий іспит прийшов для всіх нас. А найпаче — для вас, молодих! Сядь біля діток, там за царськими вратами, втіш їх...
— А ви куди, панотче?
— До козаків. Хіба я не вояк?
Священик вхопив у куточку церкви два мушкети, в'язку пістолів, шаблю, кинувся до дверей.
ЛИХО
На захисників храму посипалися стріли. У відповідь затріщали постріли. Добре цілилися козаки та парубки. З десяток напасників попадали з коней. Задні налітали на них, переверталися в повітрі, розбивались об землю. Та навала не могла спинитися, сотні коней могутньою лавиною затопили майдан біля церкви, вдарилися в благеньке городище, зламали його.
Залунали прокльони, лайка, верещання татарських вояків. Заблищали шаблі. Вороги спішувалися, лізли на вози, в повітрі гадюками розкручувались аркани.
Священик вискочив на ґанок. До нього кинулися татари, він стрілив у них з пістолів. Два ординці впали, третій зчепився з панотцем битися на шаблях.
— Держись, панотче! — закричав Гордій. — Держись, я йду на поміч!
Та вже не до помочі козакові! Падає на нього аркан татарський, сплутує руки-ноги петля слизька. Борушкається під купою ворогів Гордій, ричить від люті, та не може нічого вдіяти.
Вже падають, посічені ятаганами, бояри, хлопці хороші степові. Вже здушений петлею за шию, волочиться за татарським копем по землі Грвгцько, побратим Гордіїв. Горять, палають на тім боці ставу хати, вогнем охопилися жита на городах, стодоли, клуні, відчайдушне іржуть коні, ревуть корови. Полум'яна квітка виросла над млином, весело заскакала по сухій деревині, сягнула неба.
Священик, відбившись від напасника, метнувся до церкви, зачинив двері на важкий засув. Знадвору загупали, загоготіли, заревли. Діти трусилися від страху за царськими вратами, жінки мовчки хрестилися, нажахано прислухаючись до ворожого ґвалту.
Панотець швиденько кинувся до вівтаря, одсунув його — під ним зяяла чорна діра.
— Дітей сюди, хутенької — наказав він.
Василина схопила священика за руки, благала:
— Що з ними? Що з Гордієм, панотче?
— Молись, дочко!
— Що з ними? Хоч слово!
— Полонили, прокляті! Заарканили! Село горить? Дітей треба зберегти!
А малюки вже сполоханими пташатами пірнали в темний отвір підземного ходу. За ними полізли й матері та дівчата. А знадвору чувся регіт, червоні язики полум'я мерехтіли попід вікнами—татари вирішили спалити непокірних гяурів живцем, щоб не тратити часу й сил на штурм.
Дим котився сивими пасмами по церкві, старий священник закашлявся, Василина, заламуюча руки, стогнала від невимовного душевного болю.
— Мати божа, чому не закрила нас своїм святим покровом? Навіщо віддала на поталу воріженькам? Навіщо жити тепер? Для кого? Нема мого миленького, нема сонечка ясного! Не хочу і я жити,' Панотче, відчиніть двері, хочу впасти під шаблями татарськими.
— Не дурій, дівко! — крикнув священик, хапаючи її за руку. — Чи ти не козачка? Чом таке слабкодухе серце в тебе? Не ми перші, не ми останні. Зерна лишилися, треба сіяти далі!...
— Які зерна? — плакала дівчина, б'ючись головою об вівтар. — Що сіяти? Що ви мовите, панотче? Пропали ми навіки, навіки!..
— Діти лишилися, — м'яко умояляв її священик, поклавши руку на голову. — Треба врятувати їх. Підземний хід веде до Громової Долини. Туди татари не піткнуться. Збережемо дітей. Виростуть козаки. Така доля Вкраїни, голубонько. Вороги витопчуть жито, а нам знову сіяти. Ану ж колись і зберемо добрий врожай! Та ще не забувай, що твій милий у полон попав до ворогів лютих...
— Чим я поможу йому, панотче? — побивалася Василина.
— І голуб може помогти проти лева, дівонько, — запевняв священик, ведучи її до отвору в підлозі. — Ось так, обережненько. Зціп зуби, затамуй біль, голубонько. Темно під землето, та я проведу вас — знаю ходи. Ходімо до діток, тра їх заспокоїти... Перелякалися ж бідолашні.
Стовп вогню стояв над храмом, хилилися хрести в тому полум'ї, падали з тріском на землю. Лелеки, знявшись у небо, тривожно клекотіли, кружляли над хутором...
ЧАСТИНА ПЕРША. ЧОРНИМ ШЛЯХОМ
РОЗПУКА
Ой ти, проклятий Чорний шляху!
Невигойна рана на грудях матері. Гадюча дорого безжалісних напасників...
Лине, плине твоїм річищем, продовбаним копитами ворожих коней, кров дітей українських, щоб дати вишукані барви шовкам стамбульським, солодощі винам кафським, грозу і непереможність лавам яничарським, окрасу гаремам ханським, насолоду хтивим деспотам східним...
Відкрита на чотири вітри Україна.
А що вітер Північний — морозний: гине, поникає від нього барвінок хрещатий та ружі ніжні попід призьбами...
А що вітер східний — сирий і туманний: невідомо, що ховається, за його сірою захмареною пеленою, — чи орди монгольські, чи то насильники половецькі, а може, зграї гайвороння зловіщого, яке вимагає на спожиток собі тисячі й тисячі очей козацьких... карих, синіх, сірих, ясних коханих очей, якими так люблять милуватися українські дівчата! Та що чорним птахам до того?
А що вітер західний — пронизливий, різкий, невблаганний: пробирає до костей, студить душу, несе на крилах своїх відгомін урочистих молитов Богові, під гомін яких так ясраво палають багаття, готуючи смаженю скаженим попам по закону римської кухні...
А четвертий вітер — південний вихор: скажений, пекельний, нещадний. Налетить, закрутить, метне свою здобич удалечінь, вирвавши її корінь з рідної землиці. І стає людина перекотиполем, виливаючи біль та сльози гіркі на піски чужинецькі. Виростає від сліз тих виноград чудовий, прозорий. О дивовижне сплетіння сонячних променів і людського страждання!
Чорний шлях гадючиться далі й далі на південь, прокладає широку, ніби випалену вогнем, смугу серед бур'янів Дикого Поля. Великим півколом обходять ногаї пороги, поспішають додому, бояться раптового нападу грізних жителів Січі. Весело, бадьорою риссю, пориваються коні вперед, біжать за ними бранці, прив'язані до сідел, — аркан на шиї, руки зв'язані сирицею. Ноги збиті до крові, потріскані від спраги вуста. Жаль татарам отак мучити людей, пропадає товар. Але ж нема коли зупинитися, погодувати, напоїти. Не витримають шляху до благословенного Криму — хай докоряють своєму богові: буде розкішна їжа степовим крукам. Багато в'ється їх над Чорним шляхом...
На якусь годинку вночі зупиняється валка. Бранцям розв'язують руки, дозволяють випити води, зварити з борошна, загарбаного на Вкраїні, затірку. Не лізе їжа в горло, хочеться впасти на землю й заснути, забутися, не бачити ні небазоряного, ні ворогів чорних, ні трав запашних, які нагадують про волю...
Гордій ішов у парі з побратимом сам не свій. Раптова переміна в житті, осоружна неволя, безсилля перед байдужою зверхністю переможців так болісно вдарили по душі, то козак отупів. Біг на припоні, мов сновида, задихався від
спраги, стримував себе, щоб не закричати від розпуки — нелюдської, звірячої.
Спліталися в свідомості уривки минулого... Складали фантастичне поєднання...
Безжурні дитячі роки.
Лелека на хаті. Він сидить на димарі, задерши вгору голову, заклично клекоче. З гнізда виглядають четверо лелечат з чорними дзьобами: вони боязко позирають на землю — високо, страшної Тоді старі лелеки — батько й мати — піднеслися в небо, почали кружляти в блакитній безодні, зді маючись на дужих крилах вище й вище. І лелечата вже не дивилися вниз, на землю, а, затріпотівши крильми, полинули за батьками, і небесна голубінь прийняла в своє ласкаве лоно, як суджених дітей...
Батько Гордійків теж стежив за тією пригодою, усміхався лагідно в густі вуса, запрягав конячину у воза і загадково казав синові:
— Бач, які мудрі птахи! Не дивися, мовляв, униз, бо страх зв'яже крилята. А дивися в небо. Еге, синочку, вчися...
Чому згадалося те видіння дитяче в страшну годину лихоліття? Для глуму? Для муки?
Батька й неньки нема. Згарище там, де красувалися жита й сміялися діти. Може, й лелеки погоріли в безжалісному вогні або, вцілівши, перенеслися до безпечніших місць, щоб знову навчати козацьких дітей безоглядній мужності... Навіщо? Для кого?
Василино, горлице моя безталанна! Марою пустою, нещасливою зловтіхою стало для нас те блукання в Громовій Долині, те гадання в Правічної Баби. Я згину в проклятій неволі, а ти... де поділася ти, куди підеш, де знайдеш захист і втіху?..
Грицько Підкова мовчав. Ні стогону, ні жодного слова розпачу не чулося з його вуст. Очі холодні, зосереджений погляд, щелепи зціплені так міцно, ніби він вирішив уже ніколи не розмовляти з людьми, йшов на аркані легко, впевнено, навіть гордовито — ніби його не в полон вели, а запросили в гості.
Гордій завважив теє, спокій товариша ще більше дратував, але він терпів, мовчав, бо відчував за собою вину: не затримався б Підкова заради весілля побратимового, був би він давно на Січі!
Дорогою падали бранці від спеки та виснаження. Татари добивали їх, прохромлюючи груди ятаганами. Живі дивилися на те видовище з жахом та люттю — безсилі, прибиті, роз'єднані.
Лише Грицько стояв у такі хвилини незворушно, дивився десь у степи, в блакитну далечінь, ніби сподівався, що звідти прийде воля...
І Гордій не витримав. Він злісно просичав, кусаючи губи:
— Ти камінь, Грицьку. Ти не людина... Тебе не зворушить навіть смерть матері... У тебе серця нема...
Підкова глянув на товариша, і Гордій здригнувся — безодня муки хлюпнула з очей побратима їдучою хвилею.