Ми вріжемося між кримчаків. Семен — праворуч, я — ліворуч. А ти не зупиняйся, мчи до Дніпра. Ну, а там — Бог допоможе. Знайдеш на Січі козака Грицька-характерника, йому Чорну Грамоту передаси.
— Щоб я вас покинув? — скрикнув джура. Ніздрі його роздувалися, як у бойового коня. — Та ніколи!
— Ей, дурню! — грізно крикнув Вогневик. — Те, що я тобі велю, значніше від твого геройства! То справа велика, небувала! Чорна Грамота має потрапити в руки наших онуків, щоб велику справу зробити. Вір мені, і я на небі благословлю тебе!
— Вірю, пане отаман! — Крізь сльози мовив джура, ховаючи чорний сувій на грудях.
— Вперед! — грізно-весело закричав Вогневик, і троє вершників врізались тараном між лави ногаїв.
Славний був бій. Мов орли гірські, ширяли між ворогами козаки, встеляючи весняну траву напасниками. А тим часом джура щосили скакав до яруги, захищений надійним заслоном.
Та кримчаки розгадали козацький задум. З десятеро ворогів кинулися навперейми джурі. Інші накинулися на старших козаків. Втомилися руки лицарські, пощербилися шаблі. Упав прострілений з лука джура. Гримнувся на землю рідну, схопившись руками за груди, де була захована Чорна Грамота. Навіки замовк старий козак Семен, поцілений в горло татарською стрілою. Ще якийсь час метався по полю Вогневик, відбиваючись від ногаїв. Та й він не витримав поєдинку: розрубали вороги йому праве плече. Перекинув козак шаблю в ліву руку, ще повалив п’ятьох кримчаків, та й сам ліг між потолочені квіти, заюшивши їх ярою кров’ю.
Розбрелися ногаї по полю, почали ловити коней козацьких, здирати з трупів прикраси, забирати шаблі та зброю вогнепальну. Знайшли на грудях джури і чорний сувій, покликали мурзу свого, показали. Той подивився на дивну річ, знизав плечима, почепив собі на шию. Дав наказ рушати далі.
Недалеко доїхали кримчаки. Того ж дня перестріли їх козацькі загони і вирубали до ноги. На грудях мурзи перекопського знайшов отаман Чорну Грамоту, біля сідла — шаблю Вогневика, розцяцьковану срібними візерунками.
— Ех, не встигли! — зітхнув отаман. — Нема вже, браття, нашого характерника. Ось його шаблюка вірна у проклятого бусурмана і Чорна Грамота. Треба найти славного козака та поховати як належить…
Увечері знайшли козаки мертвих побратимів. Недалеко від Дівич-скелі рядочком поклали їх, покрили їхні лиця багряною шовковою хустиною. До рук дали шаблі бойові, поруч поклали пістолі, порохівниці.
— Хай і на небі будуть воями, — тихо та сумно сказав отаман. — І Чорну Грамоту покладіть, браття, на груди Вогневикові. Він знає, звідки вона та нащо. Яка її доля — така вона й буде. А нам до того ще нема розуміння! Прощаймося, товариство, з братами нашими!
Похиливши чубаті голови, пішли козаки повз мертвих запорожців, сипали землю шапками, громадили високу могилу. На славу вікам, на диво майбутньому…
За вікном плив місяць, мерехтів сніг. Володька дивився на мене зачудовано.
— Казка. Ніхто не повірить.
— Треба знайти, — втомлено заперечив я. — Знайти місце поховання. Уявляєш собі? Підтвердження генетичної інформації. Це ж ціла епоха.
— А координати?
— Відомо не так уже й мало. Дівич-скеля. Недалеко Дніпро…
— Дівич-гір повно на Вкраїні, — усміхнувся Володька. — А Дніпро простягнувся на сотні кілометрів…
— Все’дно знайдемо, — вперто сказав я. — Дай отямитися, подумати. Треба знайти розумних хлопців — археологів, істориків. Допоможуть. Тут потрібний не поспіх, а мудрість…
— Гаразд. Я згоден з тобою. Що зможу — допоможу. Ате скажи мені, звідки інформація в тобі, в твоїх генах про долю Вогневика? Не був же він твоїм предком після своєї смерті? Практично не міг бути…
— Чому ти так механістично підходиш до проблеми генетики? — сказав я. — Крім особистого генетичного коду, може існувати колективний, природний…
— Де?
— У єдиному полі. Хіба ми знаємо всі канали, по яких іде інформація світу?
— Цікава думка. Ось моя рука. Будемо бити в цю скелю. І все-таки — чи не нафантазувала твоя підсвідомість? Га? Мов у сні? Відома інформація сплітається у небувалі поєднання…
— Навіщо ж даремна суперечка? Хай скаже слово реальний пошук.
Знайшлися хлопці та дівчата серед археологів, істориків. Ого, як загорілися. Було всього — суперечок, безладдя, гіпотез, фантасмагорій. Почали шукати слідів у древніх манускриптах, поїхали по Україні, розпитували людей, записували старовинні перекази. Разом ми вибрали кілька варіантів, найближче до гіпотетичних подій. Точніше — три варіанти. Всі три Дівич-гори в поясі між Россю і Тясмином. Це підходить. У травні поїдемо на пошук, експедиція на громадських засадах. Хвилююся, тривожуся. Що ж воно буде? Пощастить? Якщо вийде, це буде перша перемога над Хроносом…
Кілька думок з приводу проблеми часу.
Найбільш бентежить мислителів парадокс, який може виникнути при мандрівці в минуле. Мовляв, пришельці з майбутнього порушуватимуть причинність сьогодення, і це вноситиме хаос у хід історії.
А звідки ми знаємо, хто звідки? Як потрапив у цей світ? Не можна механістично розуміти такі мандрівки. Навіть в одній людині може поєднуватися кілька осіб — з минулого, сучасного і майбутнього. Крізь органи чуття фізичного організму може дивитися у цей світ розум будь-яких сфер, будь-якого часу. В окуляр телескопа може зазирнути і грайлива дитина, і геніальний учений, і байдужий астроном — фіксатор небесних зірок. А фізичні мандрівки в минуле, певно, будуть, здійснюватися вельми обережно, під контролем учених, істориків. Треба уважно вивчити проблему часу, а не заперечувати можливість хрономандрівок з огляду на якісь парадокси, побудовані на застарілих концепціях…
Знову зустрівся з Вітою. Вона обнімала мене, мені було гарно, ласкаво, але уже чогось не стало. Я розповів їй про свої плани, про перспективи майбутніх пошуків, а вона мило усміхалася, стримуючи позіхи. Чому? Ми — ніби два поїзди, які йдуть навстріч один одному. Ось, ось… Ближче, ближче…
Вікна миготять, крізь шиби видно обличчя, зараз, зараз відкриється жадане, потаємне! А потім — раз! — порожня чорнота, останній вагон, і за ним — німо! Все. Було чи ні?
Так і в нас. Наближається останній вагон. Я відчуваю. Ну й хай! Мені вже мариться інше буття. Суворий Вогневик, запальний джура Йван, старий козак Семен! Допустіть до свого прачистого минулого, відкрийте його для наших сердець, для наших душ. Ачей, може, й ми продовжимо ваш нерівний бій серед широкого степу!..
Весна. Млосно співають жайворонки. Ми розпочали роботу. Ми — це я і ще п’ятеро друзів. Троє хлопців, дві дівчини. Історики, археологи. Поруч — Дівич-скеля. Вона чи ні?
Я намагаюся пригадати свої видіння. Ніби щось схоже. А може, й ні? Довкола поля, сади, села. За стіною соснового лісу — висока труба цукрового заводу. Серед зеленого вруна пшениці — три могили. Під якоюсь із них мають бути останки Вогневика і його побратимів, якщо це та сама Дівич-скеля.
Ми ходили в сусіднє село, розпитували старих людей, чому так названо скелю. Ніхто не знав. Так, мовляв, називали її діди, батьки, так і ми називаємо.
З-під каменя тече джерельце. Воно менше, ніж мені здалося в гіпнотичному видінні. Та й не дивно. Скільки віків!
Вода прозора, шумує, піниться. Хлоп’ята-пастухи люблять її пити, вона вгамовує спрагу. Місцевий лікар аналізував воду, виявив сильну мінеральність. Мабуть, згодом тут буде водолікарня.
Ми почали копати. Голова з сусіднього колгоспу іноді дає нам автоекскаватор. Це прискорює розкопки. Вечорами ми лежимо в спальних мішках просто неба, мріємо про ті дні, коли стіну часу буде повалено.
— Скільки проблем вирішиться, — тихо промовляє Рита, двадцятирічний археолог. — Космічні польоти для багатьох людей недосяжні. Хіба що десятки, сотні космонавтів зможуть задовольнити спрагу пригод, пошуків! А мільярди? Вони повинні обмежитися розповіддю тих, піонерів, суб’єктивними переказами щасливчиків! А мандрівка в часі! Це ж подорож у новий світ! Це мільйони років!
— Куди б же ти помандрувала, якби була можливість? — насмішкувато запитала її подруга, висовуючи носа зі спального мішка.
— Туди, де важко, — серйозно відповіла Рита. — Де жили такі, як Вогневик, Байда. Знаю, там смерть чигала на людей Щоднини, щогодини, але байдуже! Інколи година напруженого життя серед небезпек цінніша, ніж довгі роки рутини… А побачити Спартака? Джордано? Живого Тараса? Або побувати в Атлантиді? Друзі! Ви лише подумайте! Ні, слова безсилі…
Ми мовчали. Справді, що означав би перелік тих можливостей, які дасть мандрівка в часі? Складно це, непросто, але грандіозно! І, мабуть, зовсім не так, як ми уявляємо! Може, проблема Хроноса лежить не в тій площині, якою рухається сучасна технізована наука? Може…
Чорний Папірус, Чорна Грамота… Якщо ми знайдемо її — це буде першим кроком, я відчуваю. Де взялася ця певність? Не знаю. Вірю, знаю лише одне — доля Чорного Папірусу нероздільна з моїм життям.
…Невдача! В могилі було поховано семеро. Ми переглянули останки. Нічого подібного до Вогневика і його супутників не знайшли. Шаблі, зотлілі шапки, кістки, деякі прикраси. Хлопцям-археологам і те знахідка, а мені — розчарування. У всякому разі, ентузіазм упав. Усі збираються до Києва. Запитав, чи наступної весни приїдемо ще? Не дивляться в очі, щось мимрять під ніс. Лише Рита щиро сказала, що буде копатися в землі, доки не здохне! Так і сказала: "Доки не здохну!" Бо жар-птицю, додала вона, не так просто спіймати!
— А ловить її у казці Іван-дурник, — підхопив довгов’язий археолог Гордій Лапа. — А дурників тепер нема!
— Я перша! — безстрашно відповіла Рита, тріпнувши гривою золотавого волосся. — І не боюся бути дурником!
Мені хотілося поцілувати її. Все-таки є безумні шукачі, тільки з ними й можна чогось досягти! Ні-ні, дівчино Галю, твій дух не назавжди закам’янів у скелі оцій, він переходить до живих і гарячих дівчат українських! Ми знайдемо, ми розшукаємо древню Чорну Грамоту…
Рита — моя дружина. Справжня дружина, не юридична. Ми з нею шалені, божевільні. Мріємо, поринаємо в безмір надій, складаємо плани па цю весну — їхати шукати Чорну Грамоту.
Любов. Я відчув, наскільки непросте це почуття. Загострене вузьким променем пристрасті, воно може спопелити душу і серце, звуглити людину. А запалене рівним сильним полум’ям — дасть тепло і світло багатьом.