Михайле! Михайле! Не муч мене! Не можу глядіти на тебе! Ти такий страшний!
Жандарм. Дурна! Чого тобі боятися? Для злодіїв, розбійників я можу бути страшний, се моя служба. Ти не бійся!
Анна. Але ж він нічого не винен! Михайле! Що ти наговорив на нього? Клянусь тобі, він не винен!
Жандарм. Хто він? А, твій Микола! Ну, а може, й винен?
Анна. Ні, ні, ні! Ніколи! Він такий добрий, він хробака дармо не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!
Жандарм. А мене вбив! Мене зробив нещасливим! Ні, не говори мені про нього! Яке мені до нього діло? Я йому не ворог, а трафилися такі сліди, що свідчать против нього, то я його мушу арештувати. Мушу, чуєш? Се моя служба. Коли він не винен, то в суді його правда покажеться.
Анна. Так чого ж ти від мене хочеш? Я прецінь з ним не була, нічого не знаю. Лиш то знаю, що приїхав кровавий і казав, що його війт побив.
Жандарм. Байдуже мені про се. Будеш те в суді говорити. Я про що інше хочу з тобою побалакати. Анно, дивися мені в очі! (Бере її за плечі і вдивляється їй у очі.) А ти ще гарна, молода, свіжа! Анно, любиш мене?
Анна (тремтить). Михайле, пусти мене!
Жандарм. Ні, не пущу! Скажи зараз, любиш мене? Анна (відвернувшись). Ні, ні, не люблю! Ти страшний! Не люблю!
Жандарм (грізно). Гляди мені в очі, чуєш? Анна дивиться йому в очі.
Скажи тепер, любиш мене?
Анна. Михайле! Братчику мій, не муч мене! Коли отак впираєш у мене свої очі, то мені так важко, так страшної Сама не своя стаю!
Жандарм. Дурниці! Говори, любиш мене?
Анна (ледве чутно). Люблю.
Жандарм. Ще раз скажи! Голосніше!
Анна. Люблю.
Жандарм. Пам'ятай же. І будеш моєю? Стій просто, не трясись! Знай, що від мене не втечеш! О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його! Зубами в нього ввіп'юся, а не випущу. Говори, будеш моєю?
Анна. Ради бога, Михайле! Не говори сього! Я шлюбна жінка! Я присягала. Гріх мені таке слухати, гріх подумати про таке!
Жандарм. А не гріх було дати мені слово, а потому вийти за другого? Не гріх украсти моє щастя?
Анна. І моє вкрадено, голубе мій! І моє серце розбито, і мене з нелюбом спаровано! З туманом отаким, що з ним ні в кут ні в двері, що з нього люди сміються, що хіба хто не хоче, той з нього не глузує! А ти ще дорізати мене хочеш!
Жандарм. Дарма, дурне говориш! Коли се правда, що кажеш, то будь моєю! На злість тим, що нас розлучили. Наперекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!
Анна. Бог нас покарає, бог!
Жандарм. Не слухай того! Бог нашої муки не потребує. А трафилась нам нагода, то й пожиймо свобідно та покоштуймо щастя.
Анна. Чи довго воно потриває?
Жандарм. Щастя ніколи довго не триває. Щастя все — день, година, одна хвилина.
Анна. А потому?
Жандарм. Потому? Мені то в голові, що потому буде! Досі бідували та мучились, і потому те саме буде. Овва, велика невидальщина. Хіба тобі страшно?
Анна (не зводячи з нього очей, ледве чутно). Ні, не страшно.
Жандарм. Так хочеш бути щасливою?
Анна (так само). Хочу.
Жандарм. Так будеш моєю?
Анна (так само). Буду.
Жандарм. Пам'ятай же! Держу тебе за слово. А як і тепер мене одуриш, то горе тобі! Я страшно пімщуся на тобі й на нім.
Анна (так само). Ні, не одурю.
Жандарм. Ну, продрухайся! Що се ти мов крізь сон говориш? (Потрясає її за плечі.) Ось вони надходять. Плач, ламай руки, щоби нічого не догадалися. Проси мене, щоб я його помилував. А як відведуть його до міста, то я до тебе навідаюсь.
Анна з заломаними руками стоїть мовчки коло печі.
ЯВА ШОСТА
Ті самі і Микола скований, війт і селянин.
Жандарм. Ну, що ж, війте, найшли що підозреного?
Війт. Нічогісінько, пане шандаре. Тілько на санях двох лещетів нема, а на третім троха кров'ю замазано.
Жандарм. Ага, се також важне. (Записує в книжці.) Ну, а тепер ведіть його. І отсі річі заберіть. Лещет із саней вийняли?
Присяжний. Я вийняв, ось він.
Жандарм. Добре. Візьміть, пантруйте, аби кров не стерлася. А ви, війте, форшпан для нас вистарайте. По снігу тяжко буде арештанта аж у місто пішки гнати. А може, у нього спільники є, то щоб де в лісі не напали та не відбили.
Микола. Господи! Що се зо мною діється? За що на мене така кара тяженька?
Війт (шкробаеться в голову). За форшпан, пане шандаре, тяжко буде нині. В кого є тягло, то всі потягли на заробок, то до латрів, то до кльоців. От хіба би його власні, Миколові коні взяти і в його сани запрягти.
Жандарм. А що ж, і се можна.
Війт. То тут може хто-небудь з вами присісти: буде кіньми гнати і потому приїде назад.
Жандарм. Дуже добре. Мені ще й так, мабуть, прийдеться сюди вернути, за спільниками шукати.
Війт. То ще й ліпше. Ану, куме Бабичу, ідіть та запрягайте!
Бабич відходить.
Микола (що досі сидів на ослоні та втирав руками сльози). Анно!
Анна (мое остовпіла). Чого тобі, Миколо?
Микола. У тебе чиста душа, невинна… Молись богу, щоб швидко й моя невинність виявилася.
Анна. Чиста душа… А хіба ж твоя менше чиста?
Микола. А господарства пильнуй! Небагато у нас тої мізерії є, то щоб і те не пропало. А на адукатів не траться, щоби мене боронили. Маю в бозі надію, що й без них мене отець милосердний із того нещастя вийме.
Анна. Га, коли так кажеш…
Микола. Так, так, так, не роби того. Здайся на бога.. А тілько… (Тремтить, його лице кривиться до плачу, руки судорожно обіймають її.) Анно! Аннице моя! Тілько ти… не забудь мене! (Утирає очі.)
Анна. Ну що ти, Миколо! Чи слід тобі при чужих людях плакати? Вспокійся! Бог нас не лишить.
Микола. Га, божа воля! Най він з усіма нами робить, що задумав. Ходімо, люди добрії (Цілує Анну і виходить, за ним жандарм, війт і ін. Анна по його відході хоче кинутися до дверей і зупиняється, хапає себе за голову, відтак ламає руки.)
Анна. От тобі й ангели божі понад хатою перелетіли!
Заслона спадає
ДІЯ ТРЕТЯ
Місце перед коршмою. З правого боку сільська дорога, з лівого високий пліт, у глибині сцени коршма з широкою створеною брамою. Під коршмою ослони, коло плота грубі дерев'яні колоди, на яких можна сидіти.
ЯВА ПЕРША
Три дівчини виходять із коршми, по-недільному убрані.
Перша дівчина. Живенько, сестриці, живенько біжіть та скликайте парубків!
Друга дівчина. Або що? Що казав Шльома?
Перша дівчина. Буде музика. Біжіть!
Третя дівчина. Ба, а війт позволив?
Перша дівчина. Та видно, позволив, коли Шльома каже.
ЯВА ДРУГА
Війт і дівчата.
Війт. (Надходить вулицею і звертає до коршми, зачув їх слова). Ага, ви вже про музику! Не позволив війт, не позволив і не позволить ніяким світом.
Третя дівчина. Як то, то й на пущіння музики не буде?
Війт. А не буде, не буде!
Перша дівчина. Не слухайте, сестриці! Біжіть живенько! Коли Шльома казав, що буде, то вже певно буде!
Беруться за руки і, сміючись, вибігають.
Війт. Ах ти, сороко траскітлива! То в тебеШльомине слово старше, ніж моє? Чекай-но ти! (Грозить на неї костуром, відтак, поправивши на собі кожух, іде до коршми).
ЯВА ТРЕТЯ
Настя і ще дві жінки виходять із коршми.
Настя. Куди ви, кумо?
Перша жінка. Та хіба би додому.
Настя. Е, маєте час. Там у вас, богу дякувати, діти не плачуть. Ось посідаймо тут на колоді. Адіть, як сонечко пригріває, аж любо посидіти. Ще тілько пущіння, а тут уже немовби весна починалася.
Друга жінка. Та й справді сядьмо. Нікуди нам квапитися. Чую, що музика буде, то подивимось, як молодіж гуляє.
Сідають.
Перша жінка. То кажеш, кумо Насте, що з Миколою зле?
Настя. Дух святий з нами, кумочко! Кажуть, що його таки вішати будуть.
Обі жінки. Господи! (Хрестяться.)
Перша жінка. І хто би був подумав, що він душогуб! Такий тихий та смирний…
Друга жінка. Ой кумонько, чоловік усе чоловіком, а нечистий, бодай моці не мав, усякого підкусить.
Перша жінка. Ба, та чути, що там великі гроші у Абрамка забрали. Не знати, чи віднайдено їх?
Настя. Де там, ані сліду. Микола мовчить, як заклятий, не хоче видати спільників.
Перша жінка. От дурний! Ніби то йому що поможе, як він буде гнити, а ті уживати.
Друга жінка. Га, то у них уже такий злодійський закон, що один другого не сміє видати, аби і сам ось тут погибав.
Перша жінка. То кам'яні душі. Господи! І десь такі люди родяться, і материне молоко ссуть, і по землі ходять, і пісень співають!
Друга жінка. Ні, кумо, пісень вони не співають. Ніколи не співають. Хіба ти чула коли, щоб Микола співав?
Перша жінка. Та й справді! Відколи його знаю, то пісні я від нього ніколи не чула! Ото диво!
Друга жінка. Ну, а що ж його жінка? От іще бідна! Така молода, така красна і з такого роду славного! Адже про її вітця по всіх селах слава йшла. Перший багач був на весь повіт, і ліпотент громадський. А тепер ось на яке зійшла!
Настя. Ой кумонько! Не знаєте ви, що то за жінка.
Перша жінка. Ну, або що?
Настя (понижає голос, з притиском). Остатня!
Обі жінки (б'ють себе об поли руками). Що ви кажете?
Настя. Що чуєте. Адже ми близькі сусіди. То я ніби не вважаю, але все добре бачу, що у неї робиться.
Обі жінки. Ну, та що, що? Розказуй!
Настя. Та що вам розказувати? Гидко розказувати. Знаєте, з ким собі заходить? З шандарем. З тим самим, що її чоловіка до криміналу завдав.
Жінки. Господи!
Настя. Вона здавна з ним любилася, ще дівкою бувши. Він з того села, що й вона. А її брати силою ви дали за Миколу.
Жінки. Ну, се ми знаємо. Але з шандарем!..
Настя. Він у неї два рази щотижня ніч ночує. Смерком приходить, досвіта відходить. Він, бачите, нібито за Миколовими спільниками пошукує. Мойому чоловікові сам так казав, аякже!
Жінки. Господи!
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Анна, жінки і Настя.
Під час тої розмови сцена звільна заповняється парубками і дівчатами. Вони стоять купками, гуторять, сміються. Старші жінки і чоловіки одні проходять улицею, другі заходять у коршму або виходять із неї.
Анна (входить одягнена по-недільному, оглядається боязно і наближується до сидячих жінок). Слава Ісусу Христу.
Перша жінка (холодно). Слава навіки!
Анна. А не було тут?.. (Уриває і озирається.)
Друга жінка. Ви за своїм чоловіком озираєтеся? Ні, не було його тут.
Анна (обертається до неї залякана). За чоловіком? Ні, я не за чоловіком.
Настя (з ущипливим докором). А ми тут власне про нього згадували, кумо Анно, чуєте? Кажуть, що він дуже слабий.
Анна (майже непритомно). Слабий? Я не чула. А що йому таке?
Настя (так само). Та вішати його мають.
Анна (стрепенулася, а далі, бачачи, що Настя кпить в неї, відповідає також ущипливе).