— А тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора? — обзивавться Степан.
— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крiзь сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-
— Лягай! — крикнув той i, не ждучи далi, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.
— Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! — кричав вiн задиханим, уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло бiдного Степана.
Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка митом шибнула менi через голову, була — встати i сказати, що я всьому винен, що Степанiв олiвець у мене, що я знайшов його i не вiддав Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив мене до мiсця, спутав мiй язик, стиснув горло мов залiзними клiщами. Крик Степана прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль, гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i так живо, що всi мої мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось захлипало голосно, на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.
А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан охрип, лице його посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися в професоровi колiна, ноги кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав i здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав новий крик болю i розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже — ох, i пригадувати не хочу! — що дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття перелiтали по моїм тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, — мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов камiнь! I тепер iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь таких хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як тi, котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю, як тi нещасливi, забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi, огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.
Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на помiст. Професор, червоний, мов буряк, кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що скотився Степан. Хвилю вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.
— Не встанеш ти? — прошепотiв професор, копаючи його ногою в бiк.
Степан по хвилi ледве-ледве пiдвiвся на ноги i став, держачися рукою лавки.
— Марш на мiсце! А знай, як на другий раз олiвцi губити!
Степан пiшов на мiсце. В класi знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився трохи i почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Вiн знав, що з Леськовим зачiпатися недобре. Думка про се ще гiрше дразнила його, i вiн схопився i почав мовчки бiгати по класу, важко сапаючи.
— А, драби * (* Д р а б — босяк, обiдранець.), розбiйники!— крикнув на ходу, не знати, чи до нас, дiтей, чи до неприсутнiх ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бiгає професор по класу, знов сапає i воркоче щось пiд носом, а далi обертається до нас i кричить:
— Додому!
Але й се, звичайно дуже чудодiйне слово, що звiщало нам бодай на день увiльнення вiд ваготи шкiльної премудростi, тепер немов до глухих було сказане. Тривога й непевнiсть приголомшили всiх школярiв i вiдiбрали їм чуття. Треба було аж другого, голоснiшого викрику професора, щоб усi встали до молитви.
Коли по молитвi школярi рушилися з лавок i почали виходити з класу, то дiялося се без звичайного шуму й товкiтнi; всi йшли звiльна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всi хлопцi не вийшли. Кожний чув себе якось немов придавлений. Степан iшов, хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий останнiй, ледве переступаючи ногами. Я боявся i стидався чогось так страшно, що рад би був у тiй хвилi запастися пiд землю. Не знаю, хiба розбiйник по сповненiм убивствi чує таку ваготу на серцi, яку я чув тодi. Особливо на Степана був би я в тiй хвилi не поглянув за жоднi грошi. Я так живо уявляв собi його бiль, — нi, я терпiв не менш його, — а тут iще той проклятий внутрiшнiй голос раз у раз шептав менi, що вiн через мене терпiв, що олiвець його! Так, тепер уже виразно щось говорило менi, що то його олiвець я знайшов! I що би, бачиться, на такий спосiб природнiше, як пiти тепер до нього i вiддати йому згубу! Чи не ще! Так нi! Природно воно видається, але менi тодi, доразу прибитому страхом, жалем i стидом, було зовсiм неможливо се зробити. I не то щоб тепер iще я бажав заховати той олiвець для себе, — де там! Вiн тепер ваготiв, мов камiнь, у моїй торбi, пiк мою руку здалека, — я тепер нiяким свiтом не був би дiткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще якби хто був силою вирвав у мене торбу i витряс iз неї все, так щоб i олiвець випав, а Степан вiдтак мiг його взяти, — ах, як би я був радувався такому випадковi! Але так не сталося, — та й не до того було школярам.
Скоро лиш iз класу та з професорського подвiр'я, всi обступили ще хлипаючого Степана i почали його розпитувати, як i де загубив вiн олiвець, який то був олiвець; деякi голосно вiдказували на професора, iншi жалували Степана i говорили йому, аби конче пожалувався татуневi.
— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що менi тепер та-атуньо скажуть! Iно що менi позаавчора купили в мiстi, а я-а загубив! Ой, ой, ой! — заплакав бiдний хлопець, що боявся вiтця не менше, як професора.
— Та не плач, дурний, не бiйся, — потiшали хлопщ, хоть, певно, нi один iз них не рад би був бути в Степановiй шкiрi.
— Ага, не пла-ач! — вiдповiв сумно Степан. — Та вони мене за-аб'ють за олiвець! Шiсть кре-ейцарiв, кажуть,заплатили за нього в мiстi... "А як менi, — кажуть, — де загубиш, то шкiра не твоя, чуєш!.." Ой, ой, ой!*.
Я не мiг слухати тої бесiди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побiг швидко додому, весь дрижачи, блiдий i задиханий.
— О, ти вже, певно, десь бився з хлопчиськами!— крикнула при моїм входi на мене тiтка. — Що такий приходиш задиханий, як той пес гiнчий! Ах ти, драбе якийсь, непотрiбе, нездаро, нуждо якась несосвiтенна!
Тiтка була ще дiвчина двадцяти кiлькох лiт вiку. Вона була "дуже добра", — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нiколи "дармо хлiб їсти" i якому нiколи не хибло * (* Не х и б л о — не бражувало) слiв.
Я повiсив торбу з книжками на кульцi i сiв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сiв коло стола i взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, — де менi було до вчення! Я сидiв над книжкою, мов пень, i сотий раз прочитував усе однi й тi самi слова, не тямлячи, що читаю i до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися менi на думку, проймали мене холодом, гризли i турбували, мов грiшника згадки про давнi проступки. Я так бажав, аби враз настав вечiр, але вечiр, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олiвцем, немов се була не торба, а страшна нора, i не олiвець, а гадина.
Як я перемучився, поки не настав вечiр, не буду розказувати. Якi страшнi сни снилися менi вночi, як я кричав, утiкав нiби, ховався, як за мною бiгали та лiтали ящiрки з острою мордою i з великим написом "Мittеl" на хребтi, як мене колодо терня з жовтою блискучою корою i шестигранними кiльцями, затемперованими при кiнцi, — се також нехай тоне в криницi забуття. Досить того, що, вставши рано, я був мов збитий або зварений у поливанницi * (* Поливанниця — полив'яна миска.), а тiтка вдодатку насварила на мене, що я всю нiч метався та верещав, не даючи їй спати.
Рано, заким iще я пiшов до школи, вуйко приходить iз села і, скинувши грубi, суконнi рукавицi з рук, зачинав розповiдати про рiзнi сiльськi новини.
— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питання страшно перепудило * (* Перепудити — перелякати.) мене, немовби хто обiлляв мене окропом.
— Та... та... та... каже, що десь за... за... за...
— Що ти, говорити не вмiєш, чи що? — крикнула збоку тiтка. — Ну, та що там такого сталося iз Степаном? — запитала вуйка.
— Та так там його вчора професор збив за якийсь олiвець, що ледве живий прилiз додому.
— Та який олiвець?
— А во, купив йому отець у понедiлок олiвець, а вiн учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, нiби вiн тому що винен. Чуєте, ледве бiдний хлопчисько додому долiз. А тут iще прийшов та й повiдає, а старий ведмiдь сказився та бий дитину! За волосся, та пiд ноги, та обцасами!..* (* О б ц а с — каблук.) Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлiв, ледве водою вiдiлляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!..
Ще вуйко не скiнчив, коли я розплакався вголос i перервав його бесiду.
— А тобi що? — спитав вуйко зачудуваний.
— Чи ти вдурiв, хлопче, чи що? — крикнула тiтка.
— Я... я... я... — пролепотiв я, плачучи, але хлипання не дало менi докiнчити бесiди.
— Ну, що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я... знайшов... Степанiв олiвець!
— Знайшов? Де? Коли?
— Вчора, перед школою на снiгу, — проговорив я вже смiлiше.
— Ну, i чому ж ти не вiддав Степановi?
— Я не знав, що то його, а вiн не допитувався.
— А потому, по школi?
— Я... я боявся.
— Боявся? Та якого дiдька лабатого? * (* Лабатий — клишоногий.) — спитала тiтка, але я не вiдповiв нiчого на те питання.
— Ну, i де ж той олiвець?
— Та в торбi.
Вуйко позирнув до торби i вийняв нещасливий олiвець. Я не смiв позирнути на нього.
— Ну, дивiться, люди добрi, та й за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!
Вуйко сплюнув i вийшов, узявши олiвець iз собою.