Варто було полежати тут до вечора — і вони б геть його обснували з хвоста до голови.
Тут до Мацькових вух донісся шум крил і огидне скрекотання. Він розплющив одне око і помітив Сороку, що, виляючи вправо і вліво обскубаним хвостом, наближалась до нього. Для більшої переконливості він відкинув убік хвіст і надав своїй мордочці трагічного вигляду самогубця.
Одним оком він крадькома слідкував за кожним рухом Сороки. Ось вона зупинилась на кущі і, забачивши "мертвого" лиса, зіскочила на землю.
— Яка ганьба! — заскрекотала вона. — Яка ганьба для лісу! Через якісь там бездарні картини кінчати життя самогубством!
Вона наблизилась до лиса, і той завмер.
— А що про мене подумають? Яка ганьба!
Сорока боляче клюнула лиса в ніс, чого він уже не міг стерпіти. Блискавично розкривши пащу, Мацько вхопив Сороку і щосили здавив. Коли він випустив її, Сорока вже навіки склепила очі.
— Тьху, яка гидота! Могла бути жирнішою на курячих тельбушках! — сплюнув лис невдоволено.
РОЗДІЛ VII,
в котрому йдеться про різну всячину, а також про те, яку роль може грати риба з лісового озерця
Лисову душу знову опанували дикі інстинкти. Після стількох днів творчого екстазу він знову відчув той голод, котрий відчувала кожна істота в лісі.
Мацько ніяк не міг наїстись. Кожного вечора навідувався до курей на село і під кінець так розперезався, що люди змушені були відв’язувати своїх псів на ніч і ті одного разу добряче полатали лисові боки. Мацько відлежувався у норі, але замість глибоких роздумів, котрі завжди охоплювали його в часи вимушеного безділля, в голові його зринали тільки криваві апетитні видіння.
Як це не дивно, але за вбивство Сороки ніхто його ще не притягав до відповідальності. Навпаки, якось до лиса з’явилась власною персоною сестричка Міцька, як завжди, вишукана і елегантна. Принесла хворому меду в березовій корі і ніжним голоском розпитувала про його справи.
— Ми такі раді, такі раді,— щебетала вона,— що ти нарешті почав вести спосіб життя, гідний лиса. Матуся просила, щоб ти зайшов до неї, коли зміцнієш. Вона так давно тебе не бачила. О братику, будь обережний! Прошу тебе... Тобі слід берегти здоров’я і честь нашої родини!
Лисичка грайливо провела пухнастим хвостиком по носі Мацька і побігла додому.
Але наступного дня лис не міг уже впізнати своєї ніжної сестрички. Вона ввірвалась в його нору, як фурія, тягнучи за собою чоловіка Маркіяна.
— Яка ганьба! — закричала вона, гнівно блискаючи очима.— Що ти наробив?! Тебе викликають до суду! Подумати тільки, ти з’їв Сороку!
Мацько хотів сказати, що він не ризикнув би з’їсти це старе дрантя без шкоди для свого здоров’я, але Міцька перейшла на писк, котрого наш лис боявся більше за всі суди на світі.
Маркіян почекав, доки вмовкне його дорога дружина, і офіційним голосом почав:
— На суді вас запитають, якими мотивами ви керувались, позбавивши життя вельмишановну Сороку. Ваше щиросердечне розкаяння може пом’якшити вину.
— Вона мене оббрехала! — випалив лис.
— Так... А докази? Свідки? Зрештою, ви могли звернутись до нашого суду.
— До суду?! — зойкнула Міцька, але, вчасно схаменувшись, промовила слабким голоском:— Вибач, любий... Я була у Вовка без твого відома, і, повір мені, він був такий люб’язний, що пояснив мені суть справи. Сорока не винна. Вона просто виконувала свій обов’язок.
— Ну, це не міняє справу,— пошкріб Маркіян лапою вухо.— Більше того, це її ускладнює... Повірте, шановний, я щиро вам співчуваю, але закон є закон.
Приголомшений Мацько мовчав. Сестра знову залилась слізьми:
— О любий, я цього не переживу!
І зомліла. Прийшовши, нарешті, до тями на березі струмка, вона твердо сказала:
— Коли я помру, осиротивши своїх малят, то не дозволю вам навіть прийти на мій похорон...
Лисичка зробила вигляд, що помирає. Мацько досить добре знав характер своєї сестриці й спокійно чекав, що буде далі. Але Маркіян не на жарт перелякався і забелькотів, повзаючи перед дружиною:
— О прости мені, о прости!.. Я помру без тебе... не покидай мене...
Міцька розплющила очі:
— Якщо ти нічого не придумаєш, я помру зараз же!
— О люба,— ридаючи, видушив з себе Маркіян,— ради тебе я зроблю все, що в моїх силах!
— Обіцяєш?
— Обіцяю! Клянусь! — закричав чоловік.
— Гаразд, любий! Я тобі вірю. А зараз підемо додому, а то ви мене так облили водою, що, чого доброго, схоплю запалення легенів.
Отож слухайте, що було далі. На другий день Міцька знову прийшла, елегантна і самовпевнена.
— Як твоє здоров’ячко? — передусім запитала вона.
— Добре,— відповів пригнічений лис.
— А гарно я вчора провела цього телепня? — засміялась, показавши білі зубки, сестричка.— Він усе влаштував. Сорока померла від інфаркту. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцяти курей. Сам розумієш, це скорше не штраф, а подарунок. Вовк дуже невдоволений. Сорока завжди була в курсі справ...
Лис мовчав.
— Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з власною шкурою? Зрозуміла річ, ти поступово сплачуватимеш штраф: у Вовка немає холодильника... Запам’ятай,— лукаво пригрозила вона,— ти й переді мною у боргу!
— Добре,— неохоче сказав лис.— Мені все одно. Якщо хочеш, я намалюю твій портрет.
— Дякую, ти мені зробиш більшу приємність, коли взагалі не візьмешся до малювання! Досить уже ризикувати нашим добрим ім’ям. Коли б ти мав талант, то зміг би прославити родину. До речі, я уже замовила свій портрет Альцесту. У сірих тонах. Це наймодніший зараз колір. Такий благородний. І до того так нагадує мені дитинство, коли ми з тобою ще не мали шерсті, а були вкриті сіреньким пухом! Між іншим, я чула, що в тебе є якісь окуляри.
— Я їх загубив,— сухо відповів лис. Слова сестри зачепили його за живе.
— Ах, який жаль! — зітхнула Міцька.— Ну, гаразд, я побігла додому! Коли будеш здоровий, берись за роботу. Будь розумний!
Лис, звичайно, не загубив своїх окулярів. Вони десь валялись поміж курячого пір’я. Після того всього, що з цим трапилось, Мацько не мав ніякого бажання в них дивитись, а тим більше комусь показувати.
Охлялий після хвороби лис вирішив піти прогулятись. Голова йому ще трохи паморочилась від слабкості. Сумний і пригнічений йшов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на вітання Білочки, що співчутливо дивилась на нього з сосни.
Вряди-годи він сідав відпочивати і без цікавості дивився, як по траві снують проворні мурашки. Отак він дібрався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але під час дощу вода вихлюпувалась з берегів, погрожуючи затопити ліс.
Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута. Час від часу він витягав сріблясту тремтливу рибку і кидав її у відерце з водою.
Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілось їсти! Аж слинка текла. Дід витягнув ще одну рибку. Вона так спокусливо звивалась, що лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся і засміявся:
— А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?
Лис хотів втекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.
— Ну й ну!..— здивувався дід.— Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!
На підтвердження Мацько ще пометляв хвостом.
— На, бери вже, коли ти такий гречний!
Дід кинув лисові рибку, і той блискавично ковтнув її. Так само з’їв другу й третю.
— Досить з тебе!
Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшнувато стало.
— Тьху, маро! — Дід перехрестився, але лис не зник.— На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Ще заговориш по-людськи... Тьху-тьху!
Дід хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.
РОЗДІЛ VIII,
в якому Лялечці слід було промовчати, але якщо це йому не вдалося, то хай уже лис вибачить
— Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледве не впав, перечепившись об поріг.— Бабо, лис побіг, я бачив!
Бабця якраз чистила картоплю, від несподіванки впустила ножа:
— Який лис?
— Дуже гарний! Такий гарний, такий!..— Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо, може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
— Де ж твій лис?
— Там!
Лялечка прикипів очима до кущів. Йому здалося, що там знову зашаруділо.
Дід теж виглянув:
— Що за лис!
— Діду! — залебедів Лялечка.— Злови мені того лиса! Діду!
— А, то той лис, що курей краде! — здогадався дід.
— Ой-ой!..— зойкнула бабця і побігла до стайні.
— Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка.— Я сам бачив, він фарбу вкрав!
— Що ти мелеш? Яку фарбу?
— Взяв у зуби відро і поніс. Він, певно, хотів перемалюватись. Ой діду!
Дід спересердя сплюнув.
— Вигадуєш, сам не знаєш що!
Тут надійшла бабця:
— Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала пса завести! Він ще сюди прийде...
— Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
— Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола Лялечки.— Та в тебе температура!
Лялечка вирвався:
— Бабо, він вкрав фарбу, аби перемалюватись!
Дід пробурчав:
— Признайся, що то ти її розлив і сховав, щоб дід не бачив?
— Неправда! —ледь не розплакався Лялечка.— То лис!
— Не муч дитину! Бачиш, у нього температура! — розгнівалась бабця.— Ходи, Олежку, до хати! Він більше не прийде. Хай спробує прийти! Дідо купить рушницю і його вб’є.
— Ой бабо, не треба! Хай приходить! Я його в клітку посаджу і заберу додому, як мама приїде. Бабо, скажи, щоб дідо не вбивав лиса.
— Добре, добре. На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда, і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.
Баба взяла Лялечку на руки і понесла до хати.
— Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки! То, певно, не той лис... Мій лис хіба фарбу краде, Він хоче царем усіх звірів стати.
— Забиваєш дитині голову дурницями! — бурчав ззаду дід.
— Ти би пив менше та пильнував онука. А то все на мою голову! І вари, і пери, і дитину бав.
— Я вже своє відбавив...
— Ая, відбавив! Хоч би не казав такого! Я тут за рабиню у вас.
— Бабо! — сіпнув її за руку Лялечка.
— Чого тобі, моє золото?
— А як лис перемалюється назелено, то я його не побачу!
— Побачиш, побачиш...