У дорогу зібралися швидко, за півдня. Хутро, пересипане терпкою полиновою потертю, було в мішках: немудрий дорожній харч — пшоно, крупа, сіль, сало й сухарі — в торбинах; теплий одяг, що служитиме в мандрівці й за постіль, невеличка рибальська сітка, казанок, ложки, корчага для води — зв’язані в окремий вузол.
По обіді навідалась Я на з отцем. Стрільник просив Куделю не гніватися на Векшу за вчорашнє.
Отець пішов, а Яна лишилася. Розповідала гостевій жоні, як усе сталося, і раз по раз скидала очима на Векшу, що укладав з Путятою й Куделею поклажу на волокушу.
Впоравшись із роботою, яку йому загадав гість, Векша зголосився провести дівчину додому. Вийшли з двору й самі того не помітили, що замість тихого хідника, де жила Яна, опинилися аж біля Олегової могили, де спочивав під великим курганом колишній грізний київський князь.
Насипаний курган уже поріс травою й чагарниками. Лиш самий верх його, куди в’юнилася протоптана стежка, чорнів — там щовесни, в день поминок пращурів, палили вогнище, справляли по Олегові тризну.
— Це правда, що князь помер од укусу гадюки? — запитав Яну.
— Так усі кажуть. Не брав його ні меч, ні стріли, а ось гадюка здолала…
Високе полуденне сонце сильно пекло. Над могилою стояла важка задуха. Ялинки до самої землі опустили гілля. На кленках і тернові листя звисало, наче хто його облив окропом.
— Ходімо в пущу, назбираємо квітів, — запропонував Векша. — Я вмію плести ладні вінки.
Там не було такої спеки, з гущавини дихало прохолодою, в усіяних барвистими квітами травах дрімали пахощі.
Квітів назбирали цілий оберемок: жовтих свічечок, білих сережок, рожевої лісової красуні, синього рясту, волохатих голубих зірочок.
Сіли на траву. Яна складала квіти в пучечки й подавала Векші, а він плів вінок. Коли її пальці ненароком торкалися його руки, Векшине серце завмирало і весь він сповнявся до дівчини якимось приємним ще ніколи не звіданим почуттям. Вона була для нього така близька й рідна, можливо, рідніша за матір і отця. Якби Яні знову загрожував хто, він без усяких вагань пішов би не те що на трьох варягів, а на Змія Горинича…
Коли сплели вінок, Яна наділа його, схопилася, стала перед Векшею і заспівала грайливо:
Ой проведу я русалочок до броду,
А сама вернуся додому.
Ідіть, русалоньки, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте.
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівочки у віночку…
Він, мов зачарований, дивився на дівчину, і йому здавалося, що то сама русалка вибрела до нього з річки…
Як поверталися з пущі, Яна спитала, чи не зміг би він не пливти з Куделею до Царграда.
Спитала мовби знічев’я, а в самої при цьому розквітли на щоках два червоні маки.
— Не пливти?! — здивувався Векша. — Я віддавна хочу побачити Греччину. Мені стільки про неї та про її дива розказував дідусь.
— Але ж це небезпечно.
— Небезпек я не боюся. Та й з гостем уже зладнались.
— Тут би, в Києві, до когось найнявся. Мене так настрахала братова смерть!.. — сумно мовила Яна.
— Ні, не можу тепер відмовитись, — сказав Векша. — Завтра відпливаємо.
— Я прийду на пристань проводжати.
— Приходь…
До гостя він повернувся надвечір. Господаря вдома саме не було, і Векша, вдоволений з того, не вечерявши, одразу ж улігся спати.
ПРОВОДИ
Вранці другого дня гість звелів Векші й Путяті впрягти коня у волокушу, на якій лежало хутро, дорожні харчі, одяг, і везти все оте на пристань.
— Ти таки й справді меткий та спритний, як векша, — лукаво підморгнув Путята, коли вони виїхали з гостевого дворища. — Даремно я тебе тоді ведмедем обізвав. Тільки-но в Київ ступив, а вже до стрільника Доброгаста стежку топчеш… Бач, уже й сорочку яку дала. Знай же, — поклав на плече Векші руку, — в Києві сорочки дівчата вишивають і дарують лише своїм обранцям…
Векша мовчки струснув з плеча руку, але слова Путятині були йому приємні.
На Почай-ріці сила-силенна суден: більші й менші дуби-однодеревки, здоровенні, з високими щоглами, могутніми вітрилами й кількома десятками весел насади[26], стрункі з вирізьбленими спереду страшними головами звірів, птахів, риб, червлені[27] лодії. На невеликих човнах нап’ято з просмоленого полотна низенькі будочки, весла в кочетах; на лодіях і насадах зроблено дерев’яні настили, прорізано в бортах довгасті дірки для весел. Гребців на них не видно, вони сховані під настилом, тільки керманич походжає вгорі та накази їм віддає.
Для походу Куделя мав човна, значно більшого за той, яким плавав до древлянських ловців. Це була чимала довгаста однодеревка, легка для плавби, зручна для веслярів і для поклажі.
Гості на свої човни товару брали небагато, зате вигідного — хутро. Князівські ж та боярські насади й лодії, окрім хутра, везли ще й мед, віск, смолу, шкіру — все те, що збирали їхні господарі на полюдді[28].
Векша з Путятою перенесли з волокуші на човен усю поклажу, сіли на лаві біля весел.
Господар стояв на березі з родиною.
Проводжати похід у далеку мандрівку прийшло чимало киян. Простолюд галасливими юрбами товпився на пригірках та піщаних насипах. Бояри, воєводи й знатні городяни, вбравшись у пишний одяг, набундючені, мовчазні, стояли осторонь у тіні розлогих верб і осокорів, де було менше куряви й не палило сонце. Понад самим берегом рядами вишикувалися вої.
Путяту ніхто не проводжав, у нього не було в Києві ні матері, ні отця, ні будь-кого з рідні. Та й чи є вони десь на білому світі?..
Вчора, як полягали спати, розповів про себе Векші.
Він з уличів, руського племені, яке живе у гаях побіля Дніпра, на полудень від полян. Як ще Путята був малий, на його рідне селище напали печеніги, почали грабувати, людей у неволю забирать, оселі палити. Він утік у поле, в травах сховався, але його все одно знайшли і продали Куделі, який саме повертався Дніпром із Царграда в Київ. Відтоді й став у гостя за холопа. Де мати, отець, рідня вся, чи живі вони, чи, може, загинули — невідомо.
"А хоч знаєш, з якого ти селища?" — запитав Векша.
"Ні, не знаю, — зітхнув. — Я ж казав, що малий тоді був. Може, п’ять або шість літ…"
Нині Путята засмучений і неговіркий. Дивиться у воду й стиха наспівує журливу пісню:
Ой травко, ой муравко,
Чом ти не зелена?
Чи тя коні витоптали,
Чи тя гуси вискубали?
Мене коні не топтали,
Ані гуси не скубали;
Потоптали вороженьки
Із далекої земельки…
Векші хочеться розвеселити його.
— І чого ти завів такої сумної? Не на похорон же зібралися. Треба радіти, а не сумувати.
— Нема чого радіти.
— Як це нема? В таку мандрівку відбуваємо, див скільки побачимо.
— Уже бачив. Не вперше пливу.
— То й що, більше не вабить?
— Ні, вабить.
— Чого ж тоді ти?
— Та нічого… — зам’явся Путята, видно, спершу хотів щось сказати, а потім передумав. — Це я так. Попливемо, сам побачиш…
Векша більше його не розпитував, не розвеселяв, гадав: Путяті неохота йти в похід тому, що доведеться добряче потрудитися за веслами, а він, мабуть, направду трохи ледачкуватий.
Проте і його, Векшу, теж огортав смуток. Це ж він попливе з Києва, а варяги ті залишаться і таки можуть поглумитися з Яни.
"Чи то ж прийде вона проводжати?" — думав.
Приклав до чола долоню й пильно вдивлявся в натовп.
Нараз щаслива усмішка освітила його обличчя.
— Сюди, сюди! — загукав радо й вистрибнув з човна на пісок.
Підійшла Яна з отцем і матір’ю. В руках вона тримала чималий клунок.
— Яна тобі на дорогу гостинець зібрала, — сказав стрільник, подаючи клунок.
Векша одвів руку.
— Чи то ж гоже приймати щось без оддарування? А в мене нічим. Хіба що тоді, як із Царграда повернусь…
— Бери! Чи оддаруєш, вернувшись, чи ні, та знай, що ми завжди тобі раді…
— То нехай буде по-вашому, — вклонився Векша, приймаючи дарунок.
Раптом заворушився, загомонів натовп:
— Князь! Князь!..
Векша озирнувся.
До річки під’їжджав чималий загін вершників, перед якими розступилася юрма; чоловіки знімали шапки, схиляли голови.
Попереду на білому довгошийому й тонконогому коні їхав князь Ігор. З його широких пліч до самих стремен спадало малинове корзно, з лівого боку з-під корзна виглядав широкий меч, на голові поблискував золотавий гостроверхий шолом. І одяг, і меч, і кінська збруя — усе сяяло на сонці дорогими самоцвітами, аж очі сліпило.
За князем простував київський воєвода Свенельд. Він також мав пишне ратне вбрання, дорогу зброю і гарного вороного коня.
Князя і воєводу супроводжували дружинники. Вони їхали по чотири в ряд.
Коли б тут не Яна, Векша, мабуть, і очей не відвів би од них. А так зиркнув раз та й годі.
Дівчина зажурено дивилася на хлопця й кусала червоні, мов ягідки-сунички, вуста.
— Ти ж, як повернешся, прийдеш іще до нас? — спитала вона голосом, повним туги.
Йому щось стиснуло в грудях.
— Прийду, Яно! Неодмінно прийду! — пообіцяв твердо.
— Ждатиму… — прошепотіла.
Підійшов гість з родиною. Походяни прощалися, сідали в човни. Чулися плачі, зойки.
— Ну, коли в тебе немає тут близьких, то дозволь нам за них бути, — сказав стрільник і, обійнявши Векшу, поцілував.
Стара також благословила його в дорогу.
Яна стояла бліда й нерішуча, тремтячими пальцями заплітала й розплітала на грудях косу.
— Що ж, дочко, — звернувся до неї стрільник, — прощайся й ти. Адже він не чужий нам.
Яна наблизилася до Векші. Він поклав до ніг клунок, узяв її за руки, щось казав уривчасто, схвильовано, вона також воркувала йому, соромливо опустивши жальні очі, а що саме, пізніше не міг згадати. Вони обоє були немов у напівзабутті. Опам’яталися тільки тоді, як до Векші нетерпляче загукав Куделя:
— Сідай! Сідай у човен!
Коли б це не на людях, Векша, звичайно, палко поцілував би на прощання Яну в гарячі вуста. А так лише цмокнув у щоку, як меншу сестричку, взяв клунок і квапливо скочив у човен.
— Відчалюйте! — наказав гість.
Однодеревка попливла від берега.
Загін попростував до головного причалу, де стояли князеві, воєводині та боярські насади і лодії.
Що вже там діялося, Векші не видно було з човна. Але Путята знав, йому не раз випадало бачити, як чиниться прощальний обряд, коли гості вирушають із Києва у похід. Тож він і розповідав про все своєму напарникові:
— То вони поїхали до пристанського капища. Волхви складуть Велесу пожертви — коня, бика й білих та чорних когутів. Тоді окроплять човен жертовною кров’ю.
— І наш кропитимуть? — спитав Векша.
— Авжеж кропитимуть.