Десь піє півень по той бік Луари. Чкурнув зі сходів Чортик в бузину.
І дев’ять преціозних дам — придворних муз, затягнутих в корсажі,—
повільно дотанцьовують гавот.
Флорентієць
(зіщулено і безпорадно спершись на виламану дошку з риштувань)
Як тісно в пам’яті сторіч!
Як рідко зводяться титани!
Створити річ,
створити річ,
котра ніколи не розтане!
Це був життя мого девіз,
мій сніп ілюзій іскрометних.
І що ж із цього я довіз
на ці останні кілометри?
Старий
(з безмірним жалем, стомлено і тихо)
На що мій труд пішов потрійний?
І що я створював щодня?
Кому на світі був потрібний
той постамент того Коня?
Чи так би шлях мій завершився?
Душа б зазнала цих тортур,
якби на світі десь лишився
мій Сад Нетанучих Скульптур?!
Флорентієць
На це немає індульгенції.
Велика доля не збулась.
Флоренція без тебе обійшлась.
Старий
Та краще б я був осликом у долині Арно,
ніж так прожить безслідно і нездарно!
Та краще б я в палючому промінні
убогу землю потом поливав!
Та краще б я овечок на камінні,
як Джотто у дитинстві, малював!
Кому тепер слова мої прощальні?
О, як мені їх тяжко вимовлять!
Хреститель флорентійської хрещальні,
благослови прийдешніх немовлят!
Хто пригадає, хто мене оплаче?
Кому я рідний тут на чужині?
Я, що створив надгрібок над Боккаччо,—
чи буде хоч горбочок по мені?!
Флорентієць
(відкинув дошку, з гіркотою, з гнівом)
Чого ж покинув ти Флоренцію?
В які повіявся світи?
Де ти хотів собі свободу
нічим не сковану знайти?
Усі володарі — Прокрусти.
Твоя душа по той бік Апеннін,
де навіть стіни викладені р у с т о м —
закам’янілим іменем твоїм!
Де на порталі, вище брам і веж
твого стокрот розтерзаного міста,
стоїть твій твір у відблисках пожеж,
а ти тут ліпиш коники із тіста!
Старий (з розпачем)
О Фіоренцо, мати моя мила!
Чого я тут, поклич мене, верни!
Я — Рустичі, я — рустика, я — брила.
Я хочу спати під твої терни!
Флорентієць
Ти ж сам пішов,
чого ж тепер ти ремствуєш?
Палаццо мав, тепер цей божий дім.
Старий
(руками ловлячи повітря, як сліпий)
Скажи мені, в який тут бік Флоренція?
Флорентієць
Уже у бік безвиході. Ходім.
***
ДІЯ III
Сад по коліна в білому тумані. Кують світанок молоточки птиць.
З’являються невиспані ченці, у чорних рясах — як рухомі тіні.
Один — із фоліантом під пахвою.
Перший монах
Ну, вже отут. Усі ще сплять. Дограєм.
Другий монах
Ні, трохи далі. Знов хтось переб’є.
Перший монах
Що за життя? Отак і повмираєм,—
все хтось дограти в шахи не дає.
Другий монах
А що ж ти зробиш, коли гра запретна?
Абат казав, що вгодна сатані.
Перший монах
Чкурнем у ліс?
Другий монах
Дак брама ще заперта.
Перший монах
Є незапретна дірка в бузині.
Другий монах
(оглянувши себе критично по периметру)
Це не для нас. Вживаєм дужо страви.
Перший монах
Ну, спробуй, ну!
Другий монах
Якби ж то я проліз!
Перший монах
(руками прогорнувши бузину)
А там диви, які високі трави!
Який густий і несходимий ліс!
Туман у кручах… і луги… і стежка…
Яке село по той бік вдалині!
Отож він — шась! Хіба за ним устежиш?
Велике діло — дірка в бузині.
Другий монах
Давай сюди, оно густіші віти.
Дограєм хутко. Де твій фоліант?
Перший монах
Але чому розсипані тут квіти?
У нас в саду нема таких троянд.
Другий монах
А й справді, глянь, ще навіть не зів’яла.
І лілія. І пахне. Ну й діла!
Перший монах
Колись ми у Флоренції стояли,
там отака в гербі у них була!
Другий монах
Ти звідки знаєш? Ти бував у битвах?
Ти воював? За кого з королів?
Перший монах
Ні. Я чернець. Я хоронив убитих.
Святий Мартин жаліти всіх велів.
Другий монах
То гарний герб, якщо на ньому квітка.
Перший монах
Вона давно вже скупана в крові.
Другий монах
Але оця, посеред саду, звідки?!
А що ото блищить у кропиві?
Ой, знак лихий,— то дзеркальця уламок.
Чого він тут, між яблунь і між слив?
Закинуть треба. Хто тут був під ранок?
Ні, не дістану, руки пожалив.
Перший монах
Та кинь його! Постав свічу в каплиці.
Який туман піднявся з низини!
Тут, може, ті луарські чарівниці
вночі кисіль варили з бузини.
Другий монах
А де старий? Бувало, сторожує.
Було б не зайво завести і пса.
Наш монастир із кручею межує,
тут можуть бути різні чудеса.
Хтось уночі малину поколошкав.
На риштуваннях сходи поваляв.
Ти бачиш — повиламувані дошки,
хтось уночі тут дошками шпурляв!
Що тут було? Які нічні події?
Чи сили зла вчинили цей погром?
Чи привиди блукали? Чи злодії
проникли в сад ділитися добром?
Перший монах
Та це нічні пригоди Домініка,
робив з чортами місячний пікнік.
Ну, так і є. Диви, шматок туніки!
(Сміється)
Невже котрусь ловив? Ну, брат, ну, Домінік!
Другий монах
Давай заляжем біля того лазу,
підстережем та й схопим за рукав:
ага, попався! Присмиріє зразу.
Щоб нам за шахи більш не дорікав.
Перший монах
А далі що? Покличемо абата?
Другий монах
Ні, лиш злякаєм. Щоки як надму!
Перший монах
Коли ти так заліг підстерегти собрата —
то чи, бува, не заздриш ти йому?
Другий монах
Ну, бог із ним. Хай жде на божу кару.
А ми ще зробим декілька ходів.
Ще поки він перепливе Луару!
То де ж старий, що завжди тут сидів?
Перший монах
В коморці теж, я йшов, його немає.
Розтанув, щез, так наче й не було.
Такий був добрий дід, сидить собі, дрімає.
Нещасний чоловік, самотній був зело.
Другий монах
А ти, а я… Чи він такий тут перший?
Ми всі прийшли, щоб тихо проминуть.
Перший монах
Не дай господь, ні живши так, ні вмерши,
нема кому старого й спом’януть.
Другий монах
А може, він і сам у цьому винний?
У чомусь винні завжди ми самі.
Що є життя? Це — проминання тіней.
Так у святому сказано письмі.
Перший монах
А хтось казав, що бачив його в славі.
Ще говорив там про якісь сади.
Другий монах
То, може, шахи розкладем на лаві,
якщо старий тут більше не сидить?
(І раптом перелякано спинився — за клаптями летючого туману
помітив мармурову Маріеллу, що мов надгробний пам’ятник стоїть)
А це ще що?! Мир-мур-мар-мрова…
Мана… мене… о господи!.. спокут…
Іди сюди, тут жінка мармурова!
Ой, гріх який, і звідки вона тут?!
Перший монах
Ну, я тобі скажу, ти не монах, ти містик.
То жінка, то чорти, то в кропиві те скло.
Другий монах
Ми ж грали в шахи ось на цьому місці.
Але її тут вчора не було!
Перший монах
А й справді, гм, із нами хресна сила.
І наче ж не пили, а стільки страховіть.
Другий монах
Ти ж подивися, тут нема могили.
Чому ж вона навколішках стоїть?
Перший монах
А уяви, яка ж була натура!
Другий монах
Але ж, даруй, ми люди не старі.
Хіба можливо, щоб така скульптура
стояла тут у нас в монастирі?
Перший монах
Вона скорбить. Вона така побожна!
Вона цнотлива з голови до ніг.
Другий монах
Вона прекрасна, і тому не можна.
Франціск Ассізький безвісти б забіг!
Перший монах
Дай надивитись. Припини дебати.
її не можна бачити без сліз.
Другий монах
Ти б не хотів, щоб хто-небудь абату,
що ми її тут бачили, доніс?
(Монахи, ошелешені, виходять)
Пливе туман. З-за старовинних мурів ледь прозирає золотаве сонце.
І з легкістю ковзнувши, наче змій, із бузини виходить безшелесно брат Домінік.
Скрадаючись, проходить мимо статуй,— вони від нього скрушно відвернулись.
Брат Домінік
(склав руки шанобливо)
А головне, що встиг я на молебень.
Лиш другі півні піють з-за ріки.
Такий туман, вже ходиш як у небі.
І яблука знімаєш, як зірки.
Хвалити бога, на душі не хмарно.
Прекрасен світ крізь дірку в бузині.
(Помітив мармурову Маріеллу)
Та що я бачу? Фьєзоланський мармур!
Яка краса відкрилася мені!
(Підходить ближче, вражений, спинився)
О женщино! Мовчу в зачаруванні.
І як же ти змогла сюди пройти?
Далекий голос
(як антична флейта, загубленим у просторі відлунням)
Де ти подівся, Рустичі, Джованні?
Джованфранческо Рустичі, де ти?!.
1983-1985