Оце він їх уперше побачив, відколи попав сюди, і йому сподобався цей народ.
"Перебачєйте… даруйте… Прошу вібачити на цим слові… Шєнуючи ваш гонір…" Навіть "шєнуючи слухи ваші"… всіма цими й ще безконечним числом усяких інших формулок гуцул пересипає свою бесіду не тільки з ким вищим себе, а й з рівним. Він не вжиє слова "свиня" без того, аби не попросити вибачення за такий грубий вираз. Ото колись прийшов Кралевич до гуцула, питається, де жінка.
— Обору, перебачєйте, підмітат.
Навіть згадку про цю зовсім чисту роботу чоловік вважає потрібним оздобити формулою ґречності.
Все це подобається Кралевичу. Він полюбив гуцулів, але зійтися з ними ближче не вмів. І хотів, сердечно хотів, а вміння не ставало. Бесіда його завжди була занадто висока, малозрозуміла. А коли він хотів приноровитися — плутався й починав балакати вже дитинячим якимось язиком. Проповіді його були завжди дуже обдумані й розумні — і, мабуть, тому гуцулія їх ані в зуб не розуміла. Найодвертіше позіхання, хухання в усяких дозволених і недозволених місцях — все це Кралевич мав приємність бачити з амвона у відповідь на свою повну цитат із високоучених книг церковну проповідь.
Так і в приватному житті. Другі священики якось уміють підійти під смак гуцула: інший то всяку нагоду використає так що ну! На похороні, скажім, треба "пращєти". То інший так "пращєє", що гуцули нахвалитися не можуть і дякують потім за опровід і словесно, і матеріально — а воно й не шкодить.
От сусід піп, отець Березовський. Парохія така сама або й ще гірша — а хіба ж він так живе? Ого… А чому? Бо вміє з усього потягти. Саме — вміє. І не криється з тим. Навпаки: весело сміючися, оповідає, як він зручно витяг зайвий таляр у гуцула. Оце останніми часами оповідав, як прийшов до нього багатий ґазда "токмитиси" за похорон батька.
— Хоче, аби все було "йкнайліпше". Ну й я правлю з нього все якнайліпше… І вже, здається, все. Тільки дивлюся — мнеться щось мій гуцул, чогось йому ще бракує. По–мнявся, помнявся і каже:
"Єгомостику. А йк під парасолем?"
Я одразу, признатися, й не зрозумів. Але шибнув думкою туди, шибнув сюди — ага!.. Вже знаю! Наморщив–єм так, знаєш, чоло й говорю недбало: "Що ж… Єк під парасолем — на десятку дорожче".
"Най буде!.. Най буде! — аж зрадів мій ґазда. — Аби лиш під парасолем".
"Добре, — кажу. — Буде тобі й під парасолем".
А ото, видите, на минулому похороні був дощ. Я взяв–єм парасоля з хати й так їхав–єм під парасолем. А гуцул порахував то за якусь особливу параду й не хотів бути нижчим, отже, замовив і собі. Ну, а я не дурний, кажут, уродивсі, одразу зрозумів, о що гуцулові ходит, і мав–єм десятку зверх.
— І їхав під парасолем?
— Аякже! У файну сонячну днину їхав–єм під розіп'ятим парасолем, усе, як сі належит. І тепер у мене такса: як під парасолем — на десятку дорожче, ха–ха–ха…
І отець Березовський весело, заливчасто регоче. А потім затирає бистро–бистро руки (се звичка у нього).
І от такий і сам живе добре, і, що диво, люди його поважають.
— О, у нас єгомость фала був! Він хуч і берет, то вже за те ізробит усе, йк сі належит!
І йдуть до нього не лише в церковній потребі, а й так, за порадою або навіть просто в гості.
Особливо в неділю, по службі Божій. Прийдуть цілою гурмою, сядуть. Вийде до них єгомость, конче скаже щось жартівливе, веселе. Їмость винесе трохи голубців, по чарчині такій, як наперсток. Люди вип'ють, заїдять отим голубцем — і відходять чимось утішені, з чогось задоволені. А отець Березовський висміює їх, тих людей, і не почуває, видно, до них жодної любові. А от Кралевич і любить їх, і помагає їм в усяких бідах та нещастях, помагає щиро і щедро — а от не має ласки у людей, не має того "взяття", як сказав би поляк. Минають отця Кралевича люди, бокують, почувають себе ніяково.
От і зараз. Варт помітити комусь із компанії й шепнути: "Піп, ади, сапогівський"… — щоб всяка бесіда припинилася й два десятки очей втупилися питаючи: чого тобі, мовляв, тут треба? Іди собі своєю дорогою і не мішай людям веселитися, як уміють.
Як старші встануть на малослухняні ноги, підійдуть під благословення, перекинуться словом–двома, але то такі все слова, беззмістовні, от аби не мовчати. А в темпі тих слів чується: скоріше, скоріше проходь, куди там тобі треба… І Кралевич усе це бачить, відчуває — і йому стає боляче. "І там мене не хотять, і там від мене тікають, і тут… де ж моє місце? Де мене приймуть радо, вислухають слово моє, скажуть мені своє навзаєм?
Серед високих я був — і викинули вони мене з–поміж себе. Попав до середніх — не хочуть мене і середні. Йду до найнижчих, до осих простих людей, несу їм серце розкрите, ум готовий служити — а вони не хочуть моїх послуг і мене разом із ними. І нема мені місця на всіх цих трьох колах землі, що стали мені трьома колами Дантового пекла… Чи я прокажений який, окаянний серед людей, що ніде мені прихилитися? Чим же і як заслужити мені людську ласку? А що власне? Отих великих? Ні!.. Їхньої ласки я не хочу і заслуговувати собі на неї не буду. Бридивбимся сам собою, якби почав ганятися за ласкою усієї отієї високої сволоти. То ласки отих середніх тобі треба? Щоб на соборчиках вони тебе слухали, часто їздили до тебе в гості й тебе рачили у себе приймати? Ні… не варто заходу… І єдино вашої ласки хотів би я заслужити, добрі, любі, дорогі парафіяни мої… Щоб ви мене не боялися… Щоб і я міг сказати до вас, як Той: "Не бійтеся — це Я"…
І Кралевича поразила глибина цієї фрази, яку він повторяв тисячі разів у своєму житті, але оце лиш тепер зрозумів зміст сих кількох простих слів. Се ж Я!.. Хіба ви не пізнали мене? Се той, хто несе вам любов, зцілення від ваших страждань, спокій ваших сердець, осушення сліз — а ви перелякалися, не пізнавши… Не бійтеся — це Я…
У Кралевича навернулися сльози на очі. Як це просто і як торкає серце… Чому ж я не маю такої сили, щоб підійти до оцих людей і сказати їм: не бійтеся. Харчуйте, ведіть далі свою немудру, але таку потрібну, таку життєву бесіду… Се ж я… Той, що любить вас, що хотів би вам зробити багато–багато добра…
І от бояться… Припиняють розмову, дивляться неспокійно запитливими очима, чекають, щоб ти скоріше пройшов… Як же, якими засобами прихилити ці серця до себе? Тактикою отця Березовського? Невже чесний, щирий підхід тут непотрібен і приводить до небажаних скутків,[22] а от спосіб отця Березовського якраз досягає мети? Я ж певен, що коли б оце йшов не я, а отець Березовський, то з усіх боків би кричали йому: "їгомостику солоденькі, Бог би вам віка продовжив. Ано–ко йдіт–ко суда, щось ми вам ізговоримо файне".
А він би віджартовувався, потім би підійшов, із жартом би випив чарку горілки, заїв гуцульським запашним голубцем (от чого би я так уже ніяк не міг, при всьому бажанні…), знов би зажартував, часом навіть масно, до якої молодиці, і пішов би далі. А потім би говорив:
"Мало–мсі не вдавив тим голубцем. А дух який від него! Не тра й борсука!.. Го–го–го!.."
Гонений цими своїми думками, йшов Кралевич поміж гуцулів — і, як умовившися, кожний гурт при його наближенні замовкав. "Та хоч хто–небудь говоріть! Лайте мене, коли вам це подобається, — тільки не мовчіть же, не мовчіть!" Ще трохи — і отець Кралевич розридається отут, на кладовищі, перед гуцулами, а вони скажуть дома:
— А піп сапогівський ік напивси, браччики, на храму, то так плакав, сарака!..
— Де?
— Та такой на цминтарі.
— О, видев, добрий путар був, що не посоромивси перед люде йти плакати.
VI
Але доля змилосердилася над Кралевичем. Він підходив до якоїсь групи, а там, чути, говорить один голос. При наближенні священика слухачі почали зацитькувати оратора.
— Та замовч, Оле… Ци не видиш, хто йдет?… Ще би що лихого могло вікапатиси з того…
Але оратор відмахнувся рукою й говорив далі.
— Піп? А ци мені піп дивний? Ци я го си бою? Я жадного попа си не бою!.. Шо він ні зробит? Ци я неправду кау, що присіли пани нас та й нема життя людем на світі?!
Гуцул, видно, був підохочений, отже, мав те на язиці, що по–тверезому носив в умі. Ґазди, які тверезіші, оцінювали становище інакше і хотіли збити оратора з дороги.
— То всьо правда, лиш давайте си нап'ємо вба, Оле… Ци ви д'мені, ци я д'вам. Ой, будьмо та й ще будьмо. Ано–ко тримайте пугарчіка, аби не впав…
Той, що його називали Олексою, брав чарку, але, тримаючи її в руці, не переставав говорити:
— Я віп'ю. Чіму бих не мав віпити з добрими людьми? А шо я правду кау, то всі люде ми свідками, шо я правду кау. Ци не так? Ви, Мартею, ви старша людина… Скажіт, най усі чюют — ци сказав–сми о тільки неправди, єк є синє за ніхтем? Ци є слово, одне слово з неправди, а ци усі слова з правди?
— Та то все так, Оле, лиш змовчіт троха, — і зараз же звертався до отця Кралевича: — Перебачєйте, підохочена людина… От вогорит, лиш би вогорити…
Укритий зміст того звернення був: а сам ти, голубе, проходь, проходь. Бачиш же, що ти зайвий…
Кралевич бачив, але умисне не проходив. "На зло…"
Зрештою, його дуже зацікавила постать оратора. Це був чоловік саме у цвіті віку, високий, гарно збудований. Сорочка, як взагалі у гуцулів, мала широкі рукави, але навіть вони не могли укрити вузлів стальних м'язів. Одягнений був небагато, скоріше бідно, але тримався з достоїнством і нічим не був нижчий тих, хто його частував, хоч то все були, видно, заможні люди.
Не був він і п'яний настільки, щоб ото плів, як плететься. Був саме підохочений, коли людина трохи одвертіше говорить, особливо про те, про що давно і багато думалося. І отець Кралевич сам несподівано для себе попробував устряти в розмову.
— То кажеш, ґаздо, — перепрошую, що не знаю, як величати, — кажеш, пани обсіли?
— А обсіли, най би їх так франця та короста обсіла, єк вони нас обсіли…
— Але ж бо це явище світового характеру. Це не в нашій одній країні, а майже в усьому світі в тих чи інших формах.
— Я за цалий світ не знаю, лиш знаю, шо тої мерзи у нас тут, у горах, давніше не було. Гідо[23] мій, ніби гєдів гєдя,[24] тот ми вповідав, шо не було панів у нас та й не цулували–сми у руку жєдної лєнки. То так тра мудрувати, аби тоти часи назад сі повернули та й аби гори очістити, ади.
— А як же ти би їх очистив?
Кралевич не помічав, що бесіда набирає небезпечного характеру, що тут може бути поліція — оті пушкарі.