Бив тільки кулаками. Погано приходилося тому, хто попадав під той кулак, але що він міг зробити?.. Навалилися гурмою, звалили з ніг, били на землі, зв'язали руки й потягли, не перестаючи бити.
Маруся тільки початок побачила тої бійки і впала непритомною. Заїка передав її двом з челяді, а сам пішов добивати Василя.
Весь нарід притих. Усім стало страшно. Деякі дівчата почали плакати, деякі попробували бігти, але на воротях стояли посіпаки й нікого не пускали з двору.
Князь, що спокійно дивився з балкону на всю цю сцену, звелів розпочинати угощення. Музика різнула до танцю, хоч ніхто спочатку не танцював. Столи бистро заставилися мисками, пирогами, м'ясом, кашею. Замість одної бочки, викочено було дві,— і сунула братія одна до столів, друга до бочки. Скоро все затяглося горілчаним духом, зблідло й забулося. А там уже вихватився хтось танцювати, та так і пішло.
III
Василя кинуто в льох, де горілчані бочки стояли. І, мабуть, добре кинуто, бо він і пам'яті збувся.
Коли прийшов до себе, довго не міг зрозуміти, де він і що з ним, але біль у зв'язаних руках вернув йому пам'ять. Він згадав усе, що сталося, і коли подумав, що зараз робиться з його Марусею,— почав якось не то ревти, не то стогнати й битися в своїх путах до несамовитості. Але це був даремний труд: вірьовки в'їдалися в тіло, він страшенно втомився — от і весь результат.
Довший час лежав і відпочивав, а серце мало не розривалося від болю. Пригадувалося все, що він чув про життя князя. Згадалися десятки дівчат, яких він обезчестив; той порядок, в якім це йшло. Дівчину записували "в балет" і вчили танцювати; кожна з таких танцюристок мусила приходити й обслуговувати князя на ніч. Коли траплялася вагітність, дівчину виписували з реєстру й відсилали на хутір; там у неї й знаходилася дитинка. Коли це була дівчинка, її зоставляли при матері; коли хлопчик — віддавали спеціальним жінкам-годувальницям, але з тих дітей мало виходжувалося, більшість ішла "у землянську станицю". їх ховали у ярку, що так і звався Діточий яр.
Цей увесь порядок чекав і Марусю. Згадка про те рвонула Василя, й він знов безтямно, безумно почав битися, шарпатися ногами, звиватися, мов уж, усім своїм сплутаним тілом. І — диво! — нараз почув, що його пута послабшали. Видимо, він був зв'язаний однією вірьовкою, а не кількома мотузками. Як тільки він це відчув,— перестав битися.
Полежав ще, відпочив і одним дужим поворотом тіла сів. Почав розглядатися.
Світла було мало. Тільки зверху через продухвину падало його трохи, але дуже трохи; мабуть, уже день близився до кінця. Василь побачив ряд бочок і в кутку якусь безладно накидану купу.
"Там, мабуть, старі бочки... обручі старі... Знайду обруч, шматок обруча... перетру вірьовку"...
І Василь почав роботу. Він звивався змією й пересувався по землі, випростовувався, ще пересувався і потім знов скручувався, знов випростовувався. Це була шалена робота; через п'ятнадцять-двадцять поворотів Василь вимучився так, що мусив довгий час відпочивати. А до того й побите тіло давало себе знати, лице, мабуть, запухло, бо Василь не міг широко одкрити очей.
Чи довго так повз,— не міг би сказати, але, мабуть, довго, бо світло поволі зникало й повз він уже у півтьмі, не знаючи — чи далеко ще ті бочки, чи, може, він їх уже поминув.
От стукнувся головою об стіну. Видимо, збочив і попав не в куток, а просто у стіну. Нехай буде й так. Почав підкочуватися до стіни ближче, ближче, почав обпиратися спиною й підійматися, щоб стати.
Нараз зачепився за щось. Зсунувся трохи вниз і вп'ять почав випростовуватися. Знов зачепився! Почав мацати зв'язаною рукою — гвіздок!..
Зрадів. Це вже півділа готово. Зі страшенними, нелюдськими зусиллями став на ноги. Ледве міг стояти, бо ноги тремтіли. Тільки трохи згодом оді йшли наче.
Укріпившися на ногах, зачепився вірьовкою за гвіздок і почав. Присяде — випростується, присяде — випростується... присяде — випростується... Десять, двадцять, сто разів. Ноги підгинаються, не стає мочі, а він усе присідає і все випростовується і не знає, де кінець, не може проконтролювати. А може, то він і не вірьовку тре? Може, вона ще не нарушена? Може, все розпочинати наново? О-о-о!..
Зачепив вірьовку за гвіздок, рвонувся всім тілом і — почув руки свобідними.
Глибока радість, а разом і глибока втома заволоділи ним. Він опустився тут же на землю й сів. Витягав поволі замлілі руки й водив ними у повітрі. Поволі почав розмотувати самого себе і скоро був вільний.
Сидів, відпочивав. Але згадав, що це ще не кінець, а може, і не початок навіть. Пройти в двері — немислима річ; проламати муровані стіни — ще більше неможлива річ. Зостається тільки продухвина. Насамперед — де вона? В абсолютній тьмі годі було це вгадати. Де куток? Що в тім кутку? Чи справді там порожні бочки? Чи цілі? Як їх прикотити? Де ставити, щоб попасти саме під продухвину?
Але треба щось робити. Куток, мабуть, далі. Ото як котився до нього, то, видимо, не докотився. Пішов, простягти руки вперед. На щось спіткнувся. Потім намацав бочки, їх було багато, а що найцікавіше — всякої величини.
Намацав найбільшу, почав котити. Доки? Вдивлявся-вдивлявся вгору — нічого не міг помітити. Як же його ставити навмання? Поставиш, а вгорі стеля. А це ж не одну треба бочку, а... скільки? Навіть приблизно не міг опреділити — чи три, чи чотири, а може, й більше...
Поглянув ще вгору — і чи йому здалося, чи справді помітив зірку. Почав придивлятися, переступив трохи вбік — і справді, прямо над головою побачив зірку. Тепер знав! Якась віра вступила в нього. Якась вдячність комусь, що так йому допомагає.
Поставив бочку прямо під зіркою. Пішов по другу. Поставив її зверху. Пішов по третю — зміг і цю поставити. Зліз на неї, простяг руку вгору — нема стелі. Треба ще ставити. Але це вже таке, що сам не поставиш, а подати нікому.
Зліз. Намацав вірьовку, що нею був зв'язаний. Обмотав четверту бочку, поліз наверх, вмостився — потяг. Ледве сам себе не повалив, але витяг. Почав ставити — ніяк. Сам стоїть на верхній бочці — і на неї ж ставить. Не виходить.
Став на нижню бочку, поставив четверту, тоді виліз на неї. Хитається, бісова робота! Як гупнеш зверху — і кісток не збереш.
Обережно-обережно став — і намацав продухвину. Слава тобі, Господи!..
Але на ній стоїть, бовдур дерев'яний. Попробував його хитнути — де там! Що ж його робити? Якби кирпичина, може, збив би. А голими руками нічого не вдієш.
Не хочеться злазити. Це ж усю машину можна завалити. Але нічого не поробиш — треба.
Поліз, намацав цеглину в стіні — слабо трималася. Положив у пазуху, поліз наверх. Доліз благополучно, тільки втомився дуже. Сів трохи спочити, цеглину вийняв із пазухи, бо муляла. Поклав на коліна.
Спочивав. Але нараз прийшла йому в голову думка, що оце зараз ніч і, може, князь оце знущається з Марусі. Люто заскрипів зубами і вдарив по бочці кулаком. Цеглина впала з колін і, торохкаючи об краї бочок, розбилася на дріб'язок.
Треба лізти по другу, а час іде!.. Ще кілька хвилин — і, може, вже буде пізно. Почав спішити — і мало не завалив усієї будови. Ні, тут спіхом нічого не зробиш.
Добув ще цеглину, виліз, просунув руку в продухвину й почав збивати бовдур. Розмахнутися було ніяк, отже діло йшло пиняво. Та й гуку не хотів великого робити, бо, може, сторожі недалеко або так хто почує.
Нарешті бовдур повалився. Поширивши трохи дірку, Василь просунув у продухвину руки й піднявся на мускулах. Вилізла голова, лікті... ще одне зусилля — і він на волі.
Оглядівся. Побачив, що сидить на невеликому горбику, насипаному над погребом. Ніч була темна, й мало було видно; звідкілясь доходив регіт, п'яні покрики, спів.
"Догулюють",— подумав Василь, і йому досадно стало на людей, які можуть дивитися на те, що от сталося,— і все ж пити, веселитися.
Обережно зліз він із того горбика. Коло дверей погреба спало двоє його вартових: добре, мабуть, хльобнули, бо хропли на всі заставки. Василь пішов двором. Щохвилини натикався то на перекинутий ослін, то на якогось без тями п'яного.
Решітка, що нею відділюється сад від двору. Помацки знайшов хвіртку, увійшов до саду. Повіяло приємною вогкістю й запахом квітів. З річки чути було квакання жаб, співали солов'ї, а далеко в селі закукурікав півень, за ним другий, третій...
В панському будинку світилося три вікна. Властиво, два вікна, а між ними шкляні двері, що виходили на веранду. Василь тихо вийшов на ту веранду й заглянув до кімнати.
Маруся сиділа посередині кімнати, уткнувши обличчя в долоні; князь сидів віддалік у кріслі-качалці й колихався, курячи сигарету. Потім, не виймаючи сигарети з рота, підійшов до Марусі, обняв її однією рукою, а другою лагідно, але сильно почав одривати руки від обличчя. Маруся пручалася...
Далі не міг дивитися. Скочив прямо з веранди, наробивши шелесту. Внизу були розбиті клумби, штучні холмики. Василь намацав добру каменюку й тільки хотів бігти на веранду, як одчинилися двері і на веранду вийшов князь.
— Ето ти, Альоша?
Він навіть не договорив. Зручною озлобленою рукою пущений камінь вдарив прямо у висок, князь повалився без стогону.
В одну мить Василь був у кімнаті.
— Марусю... тікаймо.— При звуках дорогого голосу Маруся мало не крикнула. Василь схопив її за руку й здавив: — Ц-с-с!..
Погасив свічки, вивів Марусю на веранду, зачинив двері й гайда через сад. Коли перелізли через огорожу, став і твердим якимось, як сталь, голосом сказав:
— Марусю! Я вбив князя. Мені тут місця нема. Я мушу тікати, й то зараз... далеко... я сам не знаю куди. У тебе мати. До неї дорога он туди. А моя дорога — он туди. Скажи ж тепер — якою дорогою підеш?
І, притулившися, ледве чутно прошепотіла Маруся:
— З тобою.
Міцно, дуже міцно пригорнув до грудей, узяв за руки,— і дві постаті щезли у тьмі.