1963
ДИКИЙ ГОЛУБ
І де він взявся — той приблуда,
Той дикий голуб-вокаліст? —
Прибився поночі — і будить
Усіх, воркуючи до сліз.
Вже третю ніч, як одержимий
(Співак — без публіки й жюрі),
Десь на причілку невмолимо
Сидить і тужить до зорі.
Когось оплакує чи, може,
Зове, покинутий в журбі,
І тужним голосом, що схожий
На стогін, скаржиться судьбі?
Він будить приспану тривогу,
Кричить, як пугач на біду,—
Вже третю ніч я через нього
У хаті місця не знайду.
Не їсть, не п'є — хоч до причастя,
Лише воркує безугав,—
Так невмолимо на нещастя
Той голуб, кажуть, воркував.
* * *
Либонь, зима вже вичерпала лють —
Похнюпилась і мокне під кущами,
І сірі дні навпотемки ідуть,
Немов сліпці, захльостані дощами.
Не пізнаю їх зовнішнього виду,
Лиш слухаю, як вітер по зимі
В їх коминах співає панахиду.
Нічого вже й не мариться мені,
Мовчу — думки, як віхоли, вляглися,—
Ані зими, ні літа — цілі дні
Дощі й дощі... ідуть... мов найнялися.
1974
* * *
Ступив за хвіртку і неждано
Сп’янів, немов од похвали:
Цвітуть сади — так первозданно,
Як зроду, мабудь, не цвіли.
Залиті пахощами, дивні
І екзотичні, як світи,
Цвітуть, хоч радіоактивні,
Бо як весною не цвісти
Так ревно годить їм погода,
Що хоч не хочуть, а цвітуть,—
Сади невинні, що природа
Їх випробовує, мабудь.
* * *
Ставок, і верби в дзеркалі води,
І жабуриння, й тиша первозданна,
І крекіт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зібралися ще зрана.
І гайвороння в гніздах на гіллі,
І сонний гай, і свіжість прохолоди,—
Як мило тут, на клаптику землі,
Ще збереглась ідилія природи!
Ще не один завзятий риболов
Над цим ставком душею відпочине,
Тут навіть час, що лине стрімголов,
Пливе собі, як виводок качиний.
РИБА
Закинув ятера — і рибу
В порожній кошик, без води,—
І болем риб'ячого схлипу
Голосить світ, не доведи.
Якби душа — за душу взяв би,
За душу — й криком по душі,
Як рибу пальцями за зябра
І, затаївши біль мовчання,
Заціпивши з водою рот,
Лиш криком погляду — з одчаю
Волає риба до хрипот.
1968
ПЕС
Він пес як пес — кудлатий і чуткий,
З великими розумними очима,
Але йому як псові невтямки,
Що гавкання — то служба невмолима.
Він знає вірність, чесну і святу,
Він сторожує, відданий людині,
Він знає навіть службу — лиш не ту,
Де всі собаки гавкати повинні.
А люди — злі і важать лиш на лють:
Як пес мовчить — то вже він їм не вірний,
Вже не слухняний,— схоплять і припнуть
Його, немов злочинця, на подвір'ї.
І денно й нощно, студінь чи сльота,
Він скнітиме, голодний і прикутий,—
Навчить його покірності — ота
Собача служба, вимушена й люта.
Така вже, видно, доля у собак.
О, як йому я гірко співчуваю! —
Ані втекти, ні згинути ніяк,
Хіба що вити й гавкати з відчаю.
1975
СУЄСЛОВ
Він завжди в образі пророка
Живе, не сходячи з трибун,
Дарма, що звивистий, як в'юн,
Що вдача в нього — круглобока.
За вітром часу легкома
Він повертається, як флюгер,
Дарма, що зроду недолугий
І недовірливий,— дарма.
Непогрішимий він, і завжди —
На вістрі всіх перебудов,
У пишноті своїх промов,
Хоч і не вірить їм, щоправда.
Він звик лише до похвали —
На смерть стоятиме за неї,—
Ні, недаремно фарисеї
Його в пророки возвели.
ЛЕСТУНИ
Його боготворили, і боялись,
І блазнювали, й терпли перед ним,
А він стояв з обличчям кам'яним,
Немов не чув їх лестощів, здавалось.
Були у нього блазні, й лестуни,
І ті, що стерегли його недремне,—
Один за одним стежили таємно,
Не боячись взаємної вини.
Але тепер, коли його не стало,
Ті лестуни та блазні, ледь живі,
Бо ж, може, руки декому в крові,
Гуртом його розвінчують зухвало.
Тепер вони міняють голоси
И свою вину приховують старанно —
Клянуть з трибун і мертвого тирана,
І культ особи в сталінські часи.
І воздають самі собі похвали,
Мовляв, ми не боялися ЧК —
Зі співчуттям, бувало, з літала
Квадрати таборів спостерігали
Що ж, табори — квадратні з висоти,
Їх легко в літаку спостерігати,
Не так, як тим, що боляче крізь грати
Дивились в них на вишки і дроти.
Тепер, коли вже Сталіна не стало,
Ті табори лиш в пам'яті живуть,
Вони так само знесені, мабуть,
Як їх творець з німого п'єдесталу.
Але якби підвівся він з труни
Й на мить явився в образі колоса,
То знов йому і оди, і доноси
Писали б ті придворні лестуни.
1962—1988
ЗЛОБОДЕННІСТЬ
Отак собі віршуємо знічев'я
І товпимось без черги на Парнас.
Не раз їдять нас завидки, як черви,
І слово їсть, не слухаючись нас.
А ми собі тупцюємо на місці
І дивимось під ноги — як сліпці,—
Є ж диваки на світі, що й у місті
Збиваються, бува, на манівці.
А ми собі віршуємо пістряво
На всі свої метафори й лади,—
Такі вже запопадливі до слави,
Такі вже геніальні хоч куди!
Так строчимо ті вірші випадкові
До всяких дат, і рішень, і газет,
Не знаючи, як боляче у слові
Народжується істинний поет.
БАГАТОЛИКИЙ ТЛУМ І СУЄТА
Букети слів, яскравих як гвоздики,
І мед усмішок — солодко-масних,
І суєта, і тлум багатоликий,—
О, як ми легко гинемо у них!
Послухаєш чи глянеш — не людина,
А дух святий — живісінький Ісус,
І той в німій приреченості гине,
Піддавшись волі суєтних спокус.
А що йому обов'язок чи совість? —
Він сам себе вже зрить на небесі.
...Невже ми так без болю і без крові
У тих спокусах згинемо усі?
РУЇННИКИ
Як боляче сяють у пам'яті храми,
Коли, ідучи на безумство і гріх,
Безрідні руїнники в шалі нестями,
Бува, обертають в румовища їх!
Жадаючи слави, ті виродки й нині
Готові спалити і храми, і світ,—
Хіба дорогі їм народні святині,
Де світяться лики не їх Артемід?
Прикриті щитами своїх демагогій,
Ті виродки хитро, немов торгаші,
Руйнуючи храми як пам’ятки строгі
Руйнують святині і в нашій душі.
У кожній кровинці винищують гени,
Тихцем обезріднюють душі й уми,
Аби з особистості — з тебе і з мене —
Створити бездушну аморфність юрми.
Невже їм удасться той зрадницький замах
І світ попадеться у їхнє сильце? —
Такі ж, як вони, торгували у храмах —
Ми добре затямили їхнє лице.
ВЕТЕРАН
Вже до сотні — рукою подати, а смерть
Не приходить по нього, старого служаку,—
Всі такі непоштиві, що він спересердь
Через них і на смерть нарікає всіляко.
Ледь укупці тримається висохла плоть,
Обвисають і губи, й неголені щоки,—
Так спотворнів увесь, хоч надвір не виходь,
Видно, час і над ним познущався жорстоко.
Остогидло й життя, й мішкувате пальто,
Він же звик до тугої — взастібку — шинелі,
Вже й з дороги йому не вступає ніхто,
Всі немовби не бачать його, мудрагелі.
І ніхто не зважає, що він ветеран,
Всі лише вимагають якоїсь моралі,
Але ж те, що у нього ні шрамів, ні ран,
Заступають йому ордени і медалі.
Недаремно ж, мабуть, їх давали йому,
Заслужив їх він кров'ю, хоча й не своєю,—
Та кого те цікавить сьогодні й кому
Він правдиво повість про свою одіссею?
Все засуджують нині — і грішне, й святе,
Не щадять у словах ні вождів, ні героїв,—
Вже й не вельми відверто він згадує те,
Що безстрашно в ім'я революції коїв.
Продрозверстка. Село. Дев'ятнадцятий рік.
І дитя, що картопельку в жмені сховало...
Як він спритно її із рукою одсік,
Прикриваючись іменем ревтрибуналу!
Він стріляв без вагання і суду — в упор,
Мов на стрільбищі, цілився в жертви-мішені,—
Ще й тепер, як згадає червоний терор,
Оживає — й шукає нагана в кишені.
А тридцяті роки — завмирає душа:
Куркулі, шпигуни — він їх сотні знешкодив!
Їхня зрима невинність не варта й гроша,
Ну а те, що він кат, викликає лиш подив.
Сперечатися з кимось — йому не з руки,
То політики здатні на всякі демарші,
І нікому не скажуть про те Соловки,
Як він в'язнів топив, пов'язавши на баржі.
Може, хтось там згадає собі Колиму
І чиїсь саморуби, сухоти, гастрити
Чи ті жертви, що й досі ще сняться йому,
Але ж він був на службі — і мусив служити.
Він служив у ЧК і, наводячи страх,
Дбав ретельно про шик — галіфе, портупеї,—
Тисячі безневинно в його таборах
Пропадали, не знаючи долі своєї.
Але врешті не міг же він знати тоді,
Що за мливо мололося в жорнах держави,—
То тепер несвятими вже стали вожді
И просіваються їхні закони і право.
Якби сила — він кров'ю відстояв би їх,
Жаль, що мертвих ніхто не бере на поруки,—
Сам себе він — і то захистити не зміг:
Відреклися від нього і діти, й онуки.
Ні пошани, ні щастя в житті не знайшов,
І, не в силі померти, конає, мов Каїн,—
Взяв би, може, онучку на руки, та кров,
Що лишилась на них, хоч кого налякає.
Ледь укупці тримається висохла плоть,
Обвисають і губи, й неголені щоки,—
Так спотворнів увесь, що, здається, й Господь
Відцурався його, щоб не мати мороки.
Спересердя він ладен весь світ шкереберть
Запустити і кинути ним об дорогу,—
Вже до сотні — рукою подати, а смерть,
Мов заклята, ніяк не приходить по нього.
Притча про жертовність
ТРИПТИХ
1. Мати
В ім'я ідеї — матір до стіни,
Перед холодне дуло карабіна.
Але в очах — ні жалю, ні вини,
Його душа — як статуя камінна.
Дивився в рідне пасемко сивин —
І цілився у цяточку на лобі.
...Голгофа. Хрест. І він на ньому — син,
Розіп'ятий у маминій жалобі...
В ім'я ідеї, зціпивши уста,
Наводив дуло — холодно і строго.
А мати, наче здійнята з хреста,
Навпошепки молилася за нього.
2. Кохана
Він дихав нею, він боготворив
її, святу, довірившись, як долі,
И не стямився, як сумнів мимоволі
Закрався в душу й лиха натворив.
Той сумнів був сильніший за любов,
І він в ім'я великої ідеї
Доніс верховним ідолам на неї,
Доніс — і сам за жертвою прийшов.
Але вона без осуду і зла,
Побачивши в очах його тривогу,
Закохано всміхнулася до нього
І на жертовник — з усміхом пішла.
3. Самопожертва
Яке життя — така йому і шана.
Тут не зарадить жодний компроміс.
Була у нього мати і кохана,
Але він сам у жертву їх приніс.
Не поступився совістю своєю
(Давав же сина в жертву Авраам)
Він цілий світ оддав би за ідею,
В ім'я ідеї згинув би і сам.
Але якось, побачивши, що руки
Його в крові — й ні роду, ні сім'ї,
Він сам себе ізгарячу-розпуки
Приніс у жертву ідолам її.
В ім'я ідеї — з кров'ю на руках
Він каїном пребуде — у віках.
ПРИТЧА ПРО СЛАВУ
У терновій славі й самотині,
Звикнувши до злиднів та нікчем,
Як святий пустельник у яскині,
Жив поет, зацькований царем.
Жив у самозреченні, піднявши
Над собою Слово, як Атлант,
В гнівній непокірливості завше
Він беріг і гідність, і талант.
Усіма покинутий, забутий;
Мов чужий у рідній стороні,
Вірив лиш у гамлетівське бути,
В те, що він ще буде й на коні.
І на зло цареві й царедворцям,
Що цькували й ганили його,
Він у слові жив собі лиш творчим
Болем самозречення свого.
Сам себе викрешував із слова
І згоряв у творчості дотла,
Ждав тієї миті, щоб тернова
Слава, як троянда, зацвіла.
Кров'ю віршів сходив ради неї,
Не боявсь ніяких заборон,
Таж поети творчістю своєю
Вже не раз розхитували трон.
Цар немов отямився і з ляку
Мусив попустити поводи,
Щоб його приборкати чи якось
Приручити — й збутися біди.
Присипляв похвалами й грошима,
Гладив по наїженій душі,—
Обертав поета в херувима,
Щоб співав йому отченаші.
Не жалів ні меду, ні отрути,
Був такий спокусливий, як змій,
Міг би цілий світ перевернути
У лукавій хитрості своїй.
Він же знав, що ласкою зуміє
Хоч кого круг пальця обвести,—
Царська ласка — наче лейкемія,
Що з'їдає душі і хребти.
І поет, потрапивши в тенета
Царської облуди, занімів,
Впав у ситу видимість поета —
Найстрашнішу форму лейкемій.
Як рахітик, зводився на ноги,
Мов не чув, що звихнутий хребет.,
Ну а слава — слава мимо нього
Полетіла, вирвавшись з тенет.
МАКСИМІН ФРАКІЄЦЬ
Як дикий тур — нестримний, вольовий,
Наділений хоробрістю й красою,
Він не одному шапку з голови
Здійняв зухвало разом з головою.
Дарма, що був із роду пастухів,
Фракієць, варвар,— славився як воїн
І як тиран, що, падаючи в гнів,
Злорадні втіхи й витівки засвоїв.
Він не боявсь ні кари, ні гріха,
Сповідував лиш власну одержимість,
Немовби знав, що стане з пастуха
Всевладним імператором у Римі.
Славетний зростом (жаль, що не умом)
Він був — як велет, схожий на Ахілла,
Але в душі лишився пастухом,
Хоч і з тугими біцепсами тіла.
Не переносив, заздрячи усім,
Ні мудреців, ні стоїків суворих,—
Хто виділявся розумом своїм —
Ставав йому ненависним, як ворог.
Він бачив їх талант за півверсти,
Він чув себе їх жертвою живою,
І не одному шапку з голови
Здійняв у гніві разом з головою.
Як груші в бурю, падали навкруг
Ті голови — святі і безборонні,—
А вся біда у тому, що пастух
Возсів на імператорському троні.
Хто знав його ще з фракії — усіх
Він безоглядно вигубив як свідків,
Аби ніхто довідатись не міг,
Якого він походження і звідки.
І хоч він був обачливий, та Рим
Зумів, проте, до нього підібратись,
Як з варваром розправився із ним,
Живим і мертвим римлянам на радість.
Розправився — земля йому пером,
Він був лиш зовні схожий на Ахілла,
Але в душі лишився пастухом,
Із заздрістю, що з люті посивіла.
ЕПІХАРИДА
Гей, одчайдухи заячого стиду,
Ви, що наїли душі горобині,
Чи чули щось ви про Епіхариду —
Жону, що стала вільною з рабині?
То діялося в Римі.