Коли — дзвінок! Ну, вже, як дзвінок серед ночі, то не важко вгадати, які гості. Всі мерщій до їдальні, де була готова вечеря. Їмо, цокаємось: мовляв, справляємо іменини господаря. Аж тут з’явилися ті харцизяки, позаписували всіх, кожного потрусили. Отоді твій батько, був він вперше, здається, між нами й каже: "Оце й я маю "українське хрещення!"...
— Ну, а після того вже його хрестили й перехрещували! Тільки все якось щасливо він з біди викручувався. А вже на цей раз запроторили бідолаху. Посумуєш ти, юначе!
— А хіба це надовго? — питаюсь я.
— Та мабуть надовго. Дуже тяжкі на нього обвинувачення. Якась проклята душа написала наклеп, ніби це він складав ту прокламацію, що впіймали в газеті "Рада" під час трусу в редакції. Ну, от, газету ледве не закрили, й йому пеня та ще й не маленька. Нарим — це, брате, така сторона що тільки туди доїхати, то часу треба чимало, не близенький світ, а назад вирватись — ще важче. Та тільки ж я сподіваюся, що швидко все в Росії поверне на інше. Вже 1905 рік дечому навчив, розкрив незрячим очі. А ось, тільки буде друга війна, то таке закурить, що й не сподіваються! Повернеться тоді твій тато просто на свято волі. Й буде щасливий він, і ми всі. А тепер, козаче, не журись та поважай свого батька: він терпить за свій рідний край. А мука за Батьківщину — то є найвища офіра . Ми, старі, мучимося за те, щоб було добре вам, молодим. А ви про це ніколи не забувайте, як добудете того, про що ми тільки мріяли!..
Як гарно й щиро він говорить. Я старався записати кожне його слово... Видко, що й справді він не пожаліє свого життя за рідний край!
Каже Старушок, що мамуня може повернутися тільки восени. Бо вона проведе тата аж до того місця, куди його заслано, та ще якийсь час пробуде там, поки всього не полагодить. Мене ж вона допоручила дяді Лавренюкові.
Як мені це прикро! Краще було б мені жити у Старушка, який кожної зими живе в Києві. Я йому про те сказав. Він на це згоджується, тільки каже, що вже раз мама так сказала, то треба слухатись. А, крім того, він самотній, то не буде кому мене в нього доглядати. Але ж це дурниця: мене не треба доглядати, я й сам шануватимусь. Особливо тепер.
Шкода тільки мені, що доведеться покинути Полтаву й свій рідний дім, і садок, і Харитину, й все те, що так нагадує моїх любих татуся й мамуню.
Та вже, коли вони терплять, то й я мушу: Київ — не Нарим, а в дядька — не на поселенні.
Якось витримаю.
А тут ще більша семінарія, як наша; найдуться товариші, буду читати добрі книжки!..
— — —
Я повернувся додому аж ввечері. Дядя питав, де я так заблукався? Я сказав йому:
— Ви ж знаєте: я ходив з В’ячеславом В’ячеславовичем.
— Ходи, ходи! З ним доходишся до добра! — буркнув він.
Рішучо не розумію, чого він так дметься на Старушка. Все-таки як я радію, що сьогодні вже поїду додому. Звісно, в Києві цікаво, а отже, нема мені краще як вдома. Тільки, як подумаю, що знову я буду самітний і так довго-довго, то краще б не жити зовсім…
Миша й Ваня так само хотять поїхати зо мною до Полтави, так тьотя не пускає. Каже, що вони поїдуть на дачу. Вони сьогодні зо мною більш ласкаві й радіють, що я вже буду жити в Києві. А мене це щодалі, то більш засмучує.
А може ще мама вернеться до осені?
З Москви ж вона пише, що ще на цім тижні вони поїдуть далі й що взагалі їх мало затримують в дорозі. А татусь мене переказує, щоб я не сумував та більше читав. Любий татусю! Я все зроблю, як ти радиш! Перечитаю всю твою бібліотеку. А насамперед завтра ж почну читати історію Аркаса , як радив мені В’ячеслав В’ячеславович.
От добра мені прийшла в голову думка! Ще є час: я побіжу до нього й попрошу, щоб він приїхав до мене в гості!..
— — —
20 червня.
Я знову дома. Дядя увесь час десь ходить, або до нього приходять різні люди. Найчастіше навідується Афонька Верхолаз. Обдивляться з ним всю садибу, й дім, і льох. Навіть лазили на горище. Дядя замикається з ним у татиному кабінеті, там вони вдвох говорять і щось рахують. Я бачив крізь вікно з садка. Про що вони говорять, я не знаю. При мені якось враз замовкають, тільки Афонька завжди примовляє:
— Всьо будеть харашо! Будьте благонадьожни, вашество!
Питався я увечері Харитину, а вона хитає головою:
— Ну, це вже добра не чекай, коли внадився отой цап. Він тоді тільки по людях ходить, коли злидні за коміром.
Але ж більше нічого не хоче сказати, а коли я допитуюсь, то огризається:
— Піди свого "дядіньку" розпитай: він же певне в опікуни тобі записався. О, то такий, що опече, е-ге-ге, ще й як! Аж шкварчатимеш!
Чогось вона не любить дядю, та й дядя її теж. Усе говорить їй:
— Щось ти стара, дуже запаніла. Нема панів дома, так ти й ручки зложила!
Але ж я й сам бачу, що то неправда. Харитина за всім доглядає, й у нас і в хаті, й у дворі так само все в порядку, як було й при татові... Я теж працюю: сьогодні знову поприбирав у садку. Позмітав листя й почистив на доріжках новий шпориш, що повитикався за час, поки мене не було вдома.
Одна тільки біда: не знать, де подівся Самзнай? Каже Харитина, що, коли я поїхав до Києва, він усе мене шукав, дуже турбувався й майже три дні нічого не хотів їсти. А потім на четвертий день зник і досі не повернувся. Може він побіг шукати мене? Так він же не знає, куди я поїхав і де дорога до Києва. Бідний, любий мій, милий товаришу! Де ж ти подівся? Може його впіймали гицелі ? Зараз же побіжу розпитати. Мушу ж і я його пошукати, як він мене шукав!..
— — —
Ой, яку ж неприємну боротьбу мені довелося видержати з дядею, але ж все-таки вийшло по-моєму!
Тепер уже я знаю, чого до нас ходив Афонька. Дядя хотів був віддати йому в оренду всю нашу садибу, Харитину розщитати, а мене перевезти до Києва тепер же. Але ж я так воював, що відстояв. Довелося тільки заарендувати садок за 200 карбованців. В цім році буде величезний урожай овочів, але ж в нашому саду порядкуватиме Афонька. При татові цього б не було. Ну, та вже нехай, принаймні в домі житимемо ми вдвох з Харитиною. Будемо жити на гроші з садка.
Спочатку дядя хотів, щоб Афонька віддав гроші йому, але ж я сказав, що Афонька може платити щомісяця частинами Олексі Івановичу, а той буде давати нам. На тому й погодилися. Це я вперше порядкую грошовими справами.
А я ще сподіваюся, що може до осені приїде мамуня, хоч і без тата,— й не допустить, щоб в нашому домі жили чужі. Може не буде треба переїздити й до Києва! Дай-то, Господи!
— — —
А, я й забув дописати, що знайшов Самзная. Коли я прийшов до гицеля й почав розпитуватись, тоді мене повели до заднього двору й я побачив таке, чого ще зроду не бачив. В низенькому сарайчику, зложеному з цегли, сиділо одна на одній мабуть з сотня собак. Вони скиглили, вили, скавучали, особливо, коли ми підійшли до дверцят, зроблених із залізних прутів. Тоді вони всі збилися до дверець, поспинались одна-одній на спину, силкуючись видряпатись нагору. Певне, кожна з них сподівалася побачити "свого" господаря. Були там собаки всякого віку й зросту: і маленькі, голі хинські , що тремтіли всім своїм тільцем, і величезні "сенбернари", з налитими кров’ю блискучими очима. І дивно, маленькі цуцики лізли на великих страшних псів, але ж ті не огризалися.
Я навіть спитався гицеля, чого зони не гризуться в цих тісних клітках? А він мені відповів, що цього майже не буває ніколи, бо вони всі однаково сумують!
Справді, нещасні створіння! Я ще й тепер бачу їхні сумні-сумні очі, повні благання й переляку.
Я обдивився всі три клітки, але ж між собаками не було мого вірного Самзная. Я так сумував, що один з гицелів змилувався над мною й почав розпитувати, який був з себе Самзнай. Звісно, мені легко було змалювати мого давнього приятеля, чорного, як чавун, пойнтера з білою камізелькою, у білих рукавичках на передніх лапах.
— Його купив один адвокат.
— Який, як його прізвище? — запитав я.
— Не знаю,— відповів гицель.— Почекайте, ось прийде хазяїн, то він сам скаже. Він напевне знає.
Я зостався чекати. Тим часом гицель пішов знову до собак, а я пішов за ним. Він уліз в крайню клітку й почав хапати собаку за собакою за карк. Вони не гиркали й майже не тікали. А він одну-по-одній вкидав залізними дверцятами до великої залізної скрині. що була примурована до стіни. Я налічив тридцять дві собаки. Потім він виліз з клітки й, міцно затуливши залізну заслону, що була в скрині, почав лити дудочкою з пляшки якусь воду.
Коли я почав розпитуватись, що він робить, то він мені пояснив, що це так отруюють тих псів, яких за чотири дні ніхто не викупить. Отруюють їх хлороформом, що наливається в залізну міцно зачинену скриню. За чверть години там уже не було жодної живої собаки!
Яка тяжка сцена! Як я був радий що мій любий Самзнай не попавсь в цю буду! Нехай він краще не вернеться до нас, думав я,— аби тільки зостався живий.
Я ще ждав довго. І гицель розповів мені багато цікавого. Дуже смішно він оповідав, як одного разу був загруз з будкою, повною собак, за містом, в калюжі. Навпроти їхали дядьки з базару. Гицель почав їх просити, щоб вони йому допомогли витягти будку. Тоді дядьки пожаліли собак й зробили їм "маніфеста" тобто відчинили дверці й усіх полонених випустили, а вже тоді витягли й будку...
Але ж Самзнайчик знову зі мною!
Коли прийшов найстарший гицель, то він сказав мені, що Самзная купив адвокат Цюруля. А він — татин знайомий. Я швиденько побіг до нього й, коли він дізнався, що Самзная було впіймано на вулиці, радо мені його вернув, а Харитина віднесла йому десять карбованців, що Цюруля заплатив гицелеві. Усе-таки вона добра: хоч як вона жаліє гроші, одначе за Самзная враз згодилась віддати аж цілу десятку. Але ж дядя рішучо не хотів й довго на мене гнівався!
І от, Самзнайчик лежить тепер переді мною й не знає, що я пишу про нього! Я ніколи не забуду, що ти мало не стратив свого життя, шукаючи мене!
— — —
Слава тобі, Господи: дядя сьогодні виїхав! Я знаю, що не годиться недобре думати про дядю, але ж справді з ним було тяжко. Він незадоволений зо всього, все йому не так. Все ходить, бурчить та кусає свою чорну бороду. Та то ще нічого, що він гримав на мене, особливо за те, що я "розтринькую батькові гроші на собак", ще й те б я йому міг вибачити, що він ні за що, ні про що увесь час нападався на стару Харитину,— але ж мені дуже гірко, що він лаяв та докоряв татуся.