Щоб заманути полякiв у ополонки, Богун з двома сотнями вийшов Ланцкоронському назустрiч за Буг i, наказавши козакам трохи пострiляти з мушкетiв, кинувся мовбито тiкати до монастиря, обережно обминаючи ополонки.
— А, проклятi хлопи!.. — гукав услiд козакам Ланцкоронський. — Злякалися? Буде й вам те, що було вашим братам у Красному!
I вiн з кiлькома хоругвами найкращого вiйська кинувся наздоганяти Богуна. Великою лавою бiгли польськi вояки льодом — простiсiнько на ополонки!.. Враз затрiщав тоненький лiд пiд вагою, пiд людьми та кiньми, i мало не всi польськi вояки опинилися разом з кiньми у водi. Багатьох з них пiдхопила бистрина, i вони враз пiшли пiд лiд; iншi ж билися у водi, топили коней своєю вагою i хапалися за кригу, намагаючись вилiзти; проте, дуже мало хто врятувався. Тiльки тi вояки польськi, що не встигли добiгти до ополонок, лишилися цiлi i, витягши з ополонки свого необачного гетьмана Ланцкоронського, подалися з ним назад до свого вiйська.
Почувши, що Богун вигубив найкращi хоругви польського вiйська, Калиновський запалився i приступив до Вiнницi всiм вiйськом. Зразу вiн обступив монастир i почав його штурмувати; але козаки дали йому добру одсiч.
Побачивши, що козаки стоять мiцно, Калиновський одiйшов трохи од монастиря, поробив окопи i почав бити монастир з гармат. Але Богун i сього сподiвався та заранi наготовив кiлька сот лантухiв з пiском, щоб гасити ворожi бомби та закидати у пробитих стiнах дiрки.
Так минув цiлий тиждень; Калиновський, побачивши, що козакам дiється мало шкоди вiд його гармат через те, що вони далеко, присунувся з тими гарматами ближче. Тодi Богун, щоб не дати польському вiйську зруйнувати монастиря, зробив серед ночi з двома сотнями козакiв несподiваний на ворогiв наскок. Польське вiйсько саме спало, i через те в йому зчинився великий шарварок. Поки Богун на чолi однiєї своєї сотнi рубався з поляками, друга його сотня попсувала ворожi гармати, а поки поляки прийшли до пам'ятi та впорядкувалися до оборони, то вже Богун зiбрав своїх козакiв i повернувся до монастиря.
Щоб помститись, Калиновський на другу нiч наказав вiйську несподiвано напасти на монастир. Вiн сподiвався, що пiсля вчорашньої перемоги козаки гулятимуть; одначе Богун з козаками сам щоночi пильнував на баштi. Отож вiн i побачив, що ляхи нишком обступають монастир... Тодi Богун навмисне звелiв вартовим не стрiляти i вдавати, неначе вони сплять, а сам тихо пiдняв увесь повк i поставив козакiв поза стiнами.
Зрадiвши, що козаки сплять i не стрiляють, поляки почали приставляти до стiн драбини i натовпом пiдiйшли до брами; але тiльки що вони полiзли по драбинах, як на їх враз полетiло з стiн камiння й цiлi колоди, i засвистiли кулi. Пiд стiнами монастиря зчинився страшенний шарварок — i, як морська хвиля вiдбiгає од мiцних скель берега, так i ляхи вiдшахнулися од монастирських стiн.
Та й це не минулося польському вiйськовi, бо зараз Богун з кiлькома сотнями вершникiв вибiг з-пiд брами, доганяв ворогiв i рубав їх.
Прогаявши пiд Вiнницею ще два тижнi i бачачи, що Богун нiчого не боїться та мало не щоночi робить на переднє польське вiйсько наскоки, Калиновський надумав згубити його тим, вiд чого загинув Нечай, i послав до його посланцiв, а через тих посланцiв вихваляв Богунове звитяжство i передав у дарунок козакам десять кухов горiлки, а самому полковниковi красуню Мельничку, бо ту Мельничку Калиновський забрав з Красного й возив з собою.
Богун подарунки прийняв i з своєї руки просив передати вiд його Калиновському сто коней, тих самих, що козаки повитягали з ополонок.
— Вклонiться вiд мене його ясновельможностi, — сказав Богун наприкiнцi посланцям, нишком смiючись, — та перекажiть, що подаровану горiлку мої козаки питимуть тодi, як польського вiйська вже не буде на Вкраїнi.
Посланцям не дуже-то сподобалась така подяка, однак треба було з тим вертатись до свого табору.
Тiльки посланцi вийшли, як Прiся, що ввесь час стояла бiля дверей, зап'ята чорним запиналом, впала до нiг Богуновi, ридаючи:
— Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею або звели скарати на шибеницi! То ж через мене загинув твiй побратим Данило, бо загостювався в мене! Несила менi тепер жити на свiтi!.. Лихо менi — я кохала його з малих лiт!
— Устань, удово! — спокiйно сказав Богун. — Якщо ти любила Данила, то Бог тобi й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачнiстю. Живи тут у монастирi, поки скiнчиться вiйна, а тим часом обмiркуєш, як тобi жити далi. Хоч ти й "подарована" менi, як бранка, та звiсно ж — я вертаю тобi волю!
Мельничка вклонилася Богуновi й одказала:
— Не буду я думати довго, пане полковнику, як менi жити далi: я пiду до старої Нечаїхи; бiля неї я росла з дитячих лiт, тепер доглядатиму її до самої смертi.
Богун на те сказав:
— I добре ти надумала, чесна вдово! Се твоїй душi буде найлiпша спокута; Нечаєву ж матiр, вже заради її славного сина, годиться шанувати й доглянути при старостi. Іди з Богом!
Щоб вiддячити Калиновському за його лукавi подарунки, Богун тiєї ж ночi перейшов з трьома сотнями козакiв за Буг i вскочив у табiр самого Калиновського. Як Божа кара, крутився вiн по ворожому стану, рубаючи й з правого, й з лiвого плеча та шукаючи самого Калиновського, щоб стятися з ним у почесному герцi. Тим часом польськi вояки потроху впорядкувалися i, роздивившись, що козакiв обмаль, почали оточати їх колом.
Усiявши ворожий табiр трупом, Богун гукнув козакам повертати до Бугу. Всi повернули назад, але помiж возами й наметами ворожого табору козаки розпорошилися, i незабаром Богун помiтив, що лишився сам. Се помiтили й поляки i, пiзнавши Богуна, кинулися натовпом доганяти його.
Одбиваючись од ляхiв шаблею з усiх бокiв, Богун через хвилину був уже бiля берега, коло Бугу, аж тут навперейми йому забiг польський хорунжий Рогальський з десятком жовнiрiв, i один з них вдарив своїм конем прямо у груди Богуновому коневi, навiть вже пiдняв над козаком свою шаблю...
Та не такий був Богун, щоб його вбити простому жовнiровi! Голова самого жовнiра покотилася вiд Богунової шаблi ранiше, нiж шабля ворожа доторкнулася до голови полковника. Проте ця перешкода трохи затримала Богуна, бо Рогальський, падаючи, вдарив його держалном вiд корогви по головi, а два польськi вояки з радiсним криком схопили його ззаду за руки, щоб стягти з коня та живцем притягти до Калиновського на муки та на ганебну страту, — i загинув би другий славний козацький ватаг, — та не стерявся Богун, i не схибла його мiць: метнув вiн могутнiми плечима, i обидва вороги, як грушi з дерева, попадали з коней; сам же полковник, здавивши коня острогами, вихопився з ворожого натовпу й вибiг на лiд.
Здавалося, що славний козацький ватаг уже вирятувався, але смерть ще раз махнула своєю косою у його над головою: розпалений сiчею, Богун забув про свої ополонки, а вони й досi не замерзли, бо вже починалася весна. Згадав вiн про них тiльки тодi, коли кiнь його вже завалився. Проте й у цiй пригодi не стерявся Богун, а, покинувши стремена, щоб не заважати коневi, почав вiн плавати бiля нього, держачись тiльки за гриву.
Радiснi гуки та глузування залунали з польського боку, i вороги знов уже бiгли до ополонки, щоб захопити Богуна бранцем. Та, на щастя, добрий кiнь його, почувши, що на йому немає ваги, враз вихопився на кригу, а разом з ним, держачись за гриву, вилiз i полковник. Тим часом Богуновi козаки, роздивившись, що мiж ними немає полковника, вже бiгли вiд монастиря назад i, радо вiтаючи свого славного ватага, підхопили його и помчали з ним до козацького пристановища, до монастиря.
Другого дня, коли до Богуна зiбралися сотники, вiн весело жартував:
— Добре вчора скупали мене ляхи в ополонцi! Отже, щоб часом не хвалилися вони та не гадали, що я їх налякався, треба сеї ночi знову дати їм себе взнаки!
I вiн таки й справдi знову показав себе ворогам: знову зробив несподiваний наскок i вигубив скiлька сот ворожого вiйська.
Мiсяць минав, як Богун був в облозi. За цей мiсяць чимало вигубив вiн польського вiйська i дуже втомив ворогiв своїми наскоками. Хоч для Калиновського втрата в вiйську й не дуже була помiтна, бо до його все пiдходила свiжа помiч — то з-пiд Кам янця, то з-пiд Станiславова i навiть з Варшави, — та все ж таки давнiшого войовничого запалу у польському вiйську не було.
Одначе довiдавшись, що до Богуна йде пiдмога, Калиновський, щоб не покинути Вiнницi, не здобувши завзятого полковника, знову кинувся штурмувати монастир; та тiльки й сей раз витримали козаки i дали таку одсiч, що навкруг монастиря лишилися купи ворожого трупу.
Ще не скiнчилося це бойовище, як з монастирської дзвiницi побачили козаки, що йде до їх помiч. То йшов з своїм повком уманський полковник Глух.
Незабаром Богун почув пальбу з рушниць i козацьке вигукування. Козаки, уманцi, увiйшли у ту частину Вiнницi, що звалася Нове Мiсто; однак, прилучитися до Богуна вони не мали змоги, бо помiж Новим Мiстом i монастирем стояв з вiйськом Ланцкоронський; вибити ж Ланцкоронського звiдти Глуховi було трудно, бо треба було переходити рiчку, а лiд уже завалювався.
Прождавши ще день i не дiставши вiд уманцiв помочi, Богун вийшов з монастиря i вдарив на ворогiв усiм своїм повком. Молодецький був той наскок, i вороги не встояли: переднi їх хоругви почали тiкати шляхом до Бара, Калиновський та Ланцкоронський кинулися слiдом, неначеб на те, щоб завернути втiкачiв, але й самi вже не верталися; вiйсько ж, довiдавшись, що проводарi втекли, подалося й собi геть з мiста.
Богун захопив усi польськi гармати, всi вози з награбованим добром i як шулiка полетiв за поляками.
— Вiддячимо, пани-брати, за славного Нечая! — радо гукали козаки i чимдуж гнали ворогiв.
Два днi гнав Богун полякiв, лишивши на шляху мертвими бiльше двох тисяч їхнього вiйська, i тiльки на третiй день, коли потомленi козацькi конi не мали вже сили бiгти, вiн повернув до Вiнницi.
V
Тихо пiд'їздив Богун до Вiнницi на чолi свого повка, втомленого завзятою, щоденною боротьбою з ворогами. Вiн знав, що на тому, що сталося, боротьба не скiнчиться... Знав, що поляки не зречуться України, бо Україна була дуже дорогою частиною польського королiвства i з неї поляки мали багато пожитку.