Наклали податки— прийде час, повернуть удвоє. Навіть склад комнезаму його задовольняв. Він сам, правда, був позбавлений голосу, зате Тиндик робив за чотирьох.
І раптом Тиндик, постійний радник, агент і адвокат, своєю останньою витівкою з дописом всю його, Волосову, систему поставив під удар. Він бачив уже, що Максим тепер хоч з-під землі, а викопає автора допису, і Тиндик, звичайно, не задумається тоді перекласти все це на плечі "куркуля".
Враз у голові Волоса вродилася несподівана і в той же час така рятівна думка, що він навіть бороду розтяг у руках.
Цей план, безперечно, мусив удатися і за одним разом побивав дві карти. Волос буде збоку: "При чім тут він, коли там хтось зводить рахунки",— а Тиндик тоді буде в кул.аці, тоді хоч перевесла з нього крути.
Волос ще раз просіяв крізь пальці руду бороду і з задоволенням вийшов із-за столу. Кінчик блискучої сталі, що стирчав,з-під скатерки,.знову прикував був його увагу, але в цей час білява голівка виткнулась з-під канапи і її блакитні цяточки запитливо вставилися на нього. Під волохатими грудьми Волос знову відчув так мало відоме йому почуття. На потрісканих губах з'явилась упоперек ще одна тріщина, схожа на посмішку. Але це було одну лише хвилину. Незвиклий до сміху, він і усмішку виявляв теж як гримасу, може, тому вогники очей хутко сховалися між густими кущами брів і рука, мов пожежний багор, простяг-лась до дитини. Блакитні цяточки, що запитливо дивилися на цю широку руку, інстинктивно відсахнулися назад і потягли за собою чорні лапки, але рука вже схопила за голову кішку і шпурнула її до дверей.
— Вона коростява, не чіпай її,— сказав Волос і щось на пальцях показав німій наймичці.
Наймичка замукала, заплямкала губами і лише повернулася до дитини, як та вже від страху кричала не своїм голосом.
Волос з цього знову розчулився. Він підійшов до онуки і незграбно почав гладити її по лляному волоссячку. Під його рукою голівка хилилась, мов біла жоржина, на всі боки, дитина вже тільки хлипала. В такому стані їх і застав Артем, що тільки-но повернувся від Кліща.
Артем нарешті вирішив одружитися і вийти на власне господарство, бо на старому подвір'ї все одно мав залишитися молодший брат Левко. Старий Кліщ об'явив у.продаж свій хутір, і Волос, що давно уже зазіхав па цей клаптик землі, .тепер вирішив скористатися з нагоди й не пропустити його.
— Що ж він хоче? — звернувся Волос до сина,
— Та хоче він немало — аж п'ять тисяч і половину щоб зараз на стіл.
— А він не здурів? Може ж, хоч чотири візьме?
— Якби не Зубківський, то, може, і тисячу взяв би, а чого ж не брати, коли той уже без трьох сот надавав п'ять.
— Зубківський?
Для Власа Волоса ця звістка була не з зовсім приємних. Він був певний, що ніхто із селян не насмілиться перебивати йому торг, але Зубківський може зробити це навіть навмисне, аби зайвий раз поглузувати з нього. І тому він тепер остаточно вирішив придбати подвір'я за всяку Ціну.
— Тут треба Тиндика нацькувати.
При слові "Тиндик" у нього зринула на поверхню вся сьогоднішня подія, і він уже викрикнув:
— Ти бачив цього харциза?
Для Артема цей тон був незрозумілий, і тому він запитав тільки піднятими, такими ж кошлатими, як і в батька, бровами. Тоді Волос, усівшись за стіл і виявляючи свій настрій частим дробом пальців по дубових дошках, виклав перед Артемом Домчині заходи і свій план, що його він надумав отут за столом.
— Аби тільки Тиндикові сказати — і тоді сиди спокійно.
— Так Тиндика ж немає у Левендарівці,— відповів, теж збентежений, Артем,— немає і, мабуть, скоро не буде: мабуть, до весілля готується.
— Ну, а як Максима за цей час відпустять?
— Не відпустять. Треба, щоб не відпустили.
— А*як на поруки?
Артем замислився. Поява Максима Молочая, в якому вони ототожнювали всю Радянську владу, знову па їхньому обрії, особливо тепер, коли заходилися з купівлею хутора, була б зовсім не бажана.
— А як відпустять...— Артем повів очима на вікна.— Трапляється ж, що людина ненароком в ополонку попада... Хутором я не поступлюсь, хоч би й десять комісарів стало на дорозі... З міста ставка не мине... А до весни і раки з'їдять.
— Треба ще подумати,— застережливо сказав Волос На другий день у них був ясний план, тоді як у Домки
становище ще більш ускладнилось. Щоб поїхати до міста, потрібні були гроші, а позичити було ні в кого, і вона продала корову.
— Сто карбованців нашкрябала вже,— говорила вона батькові, пірнувши в свої розрахунки..—— Може, вистачить.
У Волоса від цієї звістки підскочила під бородою одна вилиця, а шапка ніби зіп'ялась на волоссі. Не приховуючи свого настрою, він буркнув:
— Ухекай, дурна, гроші. Подумаєш, яка спішка!. За сопливого — сто карбованців. Не вхопить чортяка, як і посидить.
Домка не могла зрозуміти цього тону і, ніби в жарт, сказала:
— От батьки, інші б ще допомогли.
Волос крякнув, ніби дійсно збираючись піддати комусь на плечі мішок. Дитина, що тепер з новою забавкою весь час трималася спідниці матері, помітила дідів сердитий тон і з дитячою щирістю сказала:
— Мамо, мамо, а дядько Артем не давав з кицькою гратися. Ти його не люби. Він казав, що й татка наб'є.
Артем стривожено зирнув на батька.
— Ах ти, яка язиката,— проговорив він, скривившись,— як оратор.
Домка спалахнула і мимохіть сказала до дитини:
— Руки короткі до татка.
На цьому скінчилась її остання спроба порозумітися з батьками.
— Більше я тебе ніколи не оставлю у цих людожерів,— говорила вона, ведучи дитину на кінець слободи до своєї вистудженої хати,— краще до дяді Архипа.
Дитинча, човгаючи чоботями по кризі, цвірінчало збоку, а Домка в той час перебирала одну за одною думки: до батьків вона вже більше не піде, а Максимові треба стерегтися. "Справді,— подумала вона вже роздосадувано,— чому я не залишила дитини в Архипа, це — дійсно товариш, рідніший за рідних,— але тут же пригадала, що потрібний же був ще й Левко.— Ну, тепер годі з коровами: продала — і капут. Вийде Максим з-під слідства, не може бути, щоб він у чому провинився, нехай просить командировки чи переводу до' міста. Треба ж і дитині вже раду давати, і сама ж вона хоче вчитися". При цій думці серце в Домки лоскотно затремтіло, і вона підхопила Ольгу на руки.
— Ти будеш ходити в школу з книжками, і мама буде вчитися на агронома, і татко,— і вкрила її поміж словами мокрими від пари поцілунками...
Максим Молочай жив у найнятій хаті на кінці слободи. Униз, до річки, збігали городи і там упиралися у смужку лози, а на подвір'ї, на білому снігу, сиділа хатка з одним деревом і дубіла від голих вітрів.
Біля самих воріт Домка несподівано зустрілася з Шубкою.
— Здрастуй, Домко,— кинув він,— що це твоєї корови не видно?
Домка здригнулася. Шубка жив на другому кутку Ле-вендарівки і ще нема й тижня, як вийшов із бупру * за пограбування церкви. Було враження, що він зустрівся з нею зовсім не випадково, а мабуть, просто чекав. На вулиці починало темніти, і тільки біля криниці та внизу на луках ще маячили постаті. Домка хотіла пройти мовчки, але Шубка заступив вузеньку стежечку в снігу і знову сказав хрипким від невигойної простуди голосом:
— Та не бійся, не бійся. Продала, чи що?
— А хоч би й продала, так що?
— Максима ж не спитала? Ще розгнівається.
Ім'я, сказане Шубкою, впало на Домчине серце, мов окріп на льодину. Весь страх перед цією кривоногою окоренкуватою постаттю, що дивилась на неї світлими очима, розтанув так же, як і зріс.
* Будинок примусової праці.
— Чого ж він буде гніватися? — відповіла вона вже тоном, повної інтимності.— Йому ж хочу допомогти.
— Не турбуйся. Переказував, що це якась ошибка,— помилились, мабуть... А за скільки?
— Так ти бачив його? — Тепер для Домки, здавалось, більш рідного під цим небом нікого не було.— Корову — за дев'яносто, та хустку за десять. Хочу на поруки.
— Та він і так скоро буде, з слідством затримали. І по-руків тепер не полагається. А гроші при собі держиш?
Це запитання знову .насторожило Домку. "Навіщо це йому знати?"
— Він так і казав тобі?
— Та вже ж не приснилося,— і Шубка якось двозначно посміхнувся.— Не побивайся даремно та дитини пильнуй, доглядай, значить, плод.
Домка озирнулася на сіренький клубок, що двома круглими обрубками копирсався в снігу.
— Олюню, дитинко, ось дядько татка бачив.
— Татко поїхав санки купувати далеко-далеко,— зайнята своїми справами, відповіла дитина.
— І переказував, щоб ти снігу в ручки не брала,—сказав Шубка, заглядаючи їй у вічі,— тоді й санки привезе. Ну, ідіть до хати, а то ще померзнете. А корову добре продала: за таку ціну можна ще й кращу придбати.
Домка знову насторожилась і попрощалась якось поспішно й розгублено.
—'Ж хаті у мене, мабуть, холодно, вибачте, що так.
— А як у тебе з засувами? — і він затіпався у густо-хриплому кашлі.— А то що — Зубківського волочать?
На городах позаду дворів три постаті вовтузились у снігу.
— Зрадів, що, дурний, Тиидиківну бере. Ач, на ногах уже не встоїть. А корову добре продала, добре.
І, не помітивши, як знову зблідло Домчине обличчя, Шубка повернув назад, у село.
Вступивши до хати, Домка похапцем, ніби за нею гнався Шубка, засунула двері. Але цього видалося замало, і вона під дверима спорудила цілі барикади. Так само щільно позатуляла вона й вікна. І все-таки зустріч із Шубкою не давала— їй спокою. Вона лише зараз зрозуміла, як опросто-волосилася, розказавши Шубці про гроші.
У грубі вже з тріском у золотому полум'ї полоскалися дрова, і рожевий сніп теплом ласкав її коліна.. Домка починала вже втретє лічити засмальцьовані, пожмакані папірці, але кожного разу в голову заскакувала думка: "Для чого він питав про засуви?" Вона злякано озиралась на вікна, напружено прислухалась, бо в кожному рипі їй вчувалися Шубчині кроки, і збивалась з рахунку; треба було починати спочатку.
Останній раз вона полічила гроші на,колінах під столом. Тепер постало нове, ще клопітніше питання: куди їх заховати? Біля шухлядки в столі був замок, але він, звичайно ж, не міг би урятувати від злодія. Стояла ще окована скриня в коморі. На гіій нарешті і зупинився вибір. Домка загорнула гроші в хустку і вийшла через сіни до комори.
Скриня стояла в самому кутку і при світлі лампи виблискувала залізними обручами. Домка відперла замок з трьома дзвонами, підняла важке віко і озирнулась назад.