Кількох вершників чвалує на нас. Тікаймо, щоб чимдуж минути це царство...
Стаха нараз покинула втома.
— А що ж ми зробимо, Максиме, як вони з собаками за нами гонять?
Максим не відповів. Йому самому стало страшно від такої думки.
Стрінули мужика, що косив на полі.
— Чоловіче добрий, скажи, будь ласка, чиє це село буде? — спитав Максим.
— Нашого пана, Пшилуцького.
— А його двір ще далеко?
— Зараз за цими високими тополями.
Дудіння було чути щораз ближче. Нарешті обидва побачили кількох вершників. Видко, що їх помітили, бо зараз повернули в їх бік і почали вигукувати. Втікачі бігли просто до двора. Погоня щораз наближалася. Нарешті обидва перескочили ворота двору й попадали на землю, мов неживі.
На подвір'ї сидів на ґанку старий шляхтич у по-лотнянику з домашнього полотна, з люлькою в зубах, а побіч нього стояв молодий парубок. Обидва між собою щось розмовляли. Можна було догадатися, що це батько та син.
Молодий підбіг як стій до хлопців. Та не встиг Стах іще слова промовити, як уже через ворота на подвір'я вскочили вершники і обступили втікачів із усіх боків. Було їх осьмеро.
— Маємо вас, голубчики,— вже нам не втечете тепер! — кричав отаман погоні.
На крик парким кроком наблизився до громади старший пан.
— Що це за комедія? Хто ви?
Ми з наказу пана Крушвіцького маємо спіймати цих молодиків — панича Станислава Кричев-ського й його чуру Максима — та привести пов'язаних до Вибранівки.
Молодий Пшилуцький, почувши ім'я Кричевського, підійшов до Стаха.
— Це ти, Стаху?
— Михасю Пшилуцький! — крикнув Кричевський.— Рятуй мене від напасті...
— Тату! Це мій товариш із єзуїтського ліцею. Його батько — пан на Кричеві, десь тут недалеко...
— Гаразд! — сказав старий пан.— Ти знаєш сина, а я — батька...
Сплеснув у долоні — і вмить із стайні прибігло кілька кремезних парубків.
— Замкнути ворота й нікого не випускати! Наказ виконано вмить. У воротях заскрипів ключ.
— За що ви гоните молодців! Вони що вкрали панові К рушвіцькому?
— Нічого не вкрали, та пан казали їх зловити, бо без його дозволу вночі втекли з двора.
— Мені смерть грозила,— гукнув Стах, підводячися з землі.
Старий пан промовив до гайдуків.
— Хвалю вас за те, що ви слухаєте свого пана. За те вам нічого не буде. Але за те, що ви без мого дозволу татарським способом на мій двір напали й хотіли допуститися на шляхтичеві гвалту, присуджую кожному з вас учистити по двадцять п'ять бізунів, а отаманові п'ятдесят. Коні арештую. Підете додому пішки.
Наказ пана як стій виповнено. Стах був такий знеможений, що ледве тримався на ногах.
— Будеш моїм любим гостем! — сказав старий пан до Стаха.— Просимо в хату. Там мені розкажеш, чого той фарбований шляхтич від тебе хотів та чим ти прогрішився...
У Будилові в пана Пшилуцького Кричевський пробув три дні, поки ноги не погоїлися. Він розповів старому панові все по правді, мов рідному батькові. Старий відіслав обох до Кричева своїм повозом.
* * *
— Слухай, Стаху,— сказав старий Кричевський до сина.— Тобі захотілося служити при королівській гусарії. Подумай, чи це буде в моїй силі. Там служать самі багачі, магнати. Сам модерунок буде коштувати великі гроші. Та не лише це — і твій комунік треба відповідно виеквіпувати. Ну, а удержання? З того, що тобі платитимуть, ти не виживеш. Мусиш відповідно поставитися, показати, що й ти шляхтич, не гірший за інших!
— Послухайте, тату, й моїх резонів — що скажу я... Ви, пане-отче, спроможетесь на мене тільки цей раз. Удержання моє довго вас муляти не буде. Тепер Польща на всі боки веде війну. Я мушу визначитись. Мушу або головою накладу. Мене зроблять офіцером, а тоді я сам дам собі раду. То лише початок буде такий тяжкий для вас. Зате я зрікаюся зараз усіх претензій до вашого й маминого майна на річ рідні. Я вже з військового мундиру не вийду. Він приросте мені на все до тіла...
Старий Кричевський запросив свою рідню на нараду — що вони всі скажуть.
На диво старому й на велику втіху Стахові на нараді вирішили, що всі по змозі причиняться, щоб молодий Кричевський пішов до королівської гусарії, бо з того спаде "splendor" на ввесь рід Кричев-ських, коли Стах у службі визначиться.
Приготови тривали доволі довго. Той ч.*с Стах старався вихіснувати для себе і від старих ветеранів, що проживали на батьковім хуторі, привчитися того, що йому буде в новому житті потрібне.
Нарешті молодого гусарина виправили в Варшаву, де саме польський гетьман Станіслав Конєцпольсь-кий приготовлявся до війни зі шведами за шведську корону для польського короля Жигмонта III.
Якось незабаром випала битва зі шведами. їм поталанило прорвати польський фронт, і поляки почали відступати. Тоді Кричевський палкою промовою потяг за собою частину своєї коругви, повернувся назад, об'їхав великим колесом шведську лінію і з усієї сили, мов тараном, ударив на шведське ліве крило. Чарнецький, що командував тою частиною, як побачив маневр Кричевського, подумав, що ця частина втікає; страшно розсердився, погрожував, що всім скаже голови постинати. Таж це найбільша ганьба для польської гусарії, що складалася зі самих шляхтичів! Довго за ними дивився, аж заховалися за горою. А щоб не дати себе окрилити ворогові, наказав уступатися. Та ось із правого боку почув могутній воєнний оклик польської гусарії під проводом молодого Кричевського. Вдаривши на крило шведської важкої райтарії, він помішав шведам увесь лад і відразу змінив ситуацію. Райтарія змішалася, склубилася з гусарами. Чарнецький напер тепер від чола. Знову метушня. Інші частини йдуть уперед і до-конують решти. Конєцпольський висилає щораз нові частини в бій. Шведи в паніці уступають на цілій лінії. їх здоганяють козацькі полки. На цілій лінії — польська перемога, бо шведів уже ніщо не врятує, хіба втеча...
Конєцпольський під'їжджає до Чарнецького:
— Вашій милості складаю іменем усього війська щиру подяку. Сьогоднішню перемогу лише вам маємо завдячити.
— Ця подяка не мені належиться, бо не моя це заслуга, а одного з моїх молодих панцирних товаришів, Станислава Кричевського. Він у вирішну хвилину, коли вже наш фронт був переломаний і я дав наказ відступати, на власну руку забрав частину гу-сарії, об'їхав шведів, сконфузив їх несподівано й опісля розбив. То Кричевський урятував славу нашого війська...
— І мою сиву голову вирятував від сорому програної битви,— додав гетьман.— Де той молодий лицар?
Прикликали Кричевського. На спіненому коні станув він перед гетьманом.
— Цьому лицареві належиться подяка,— сказав Чарнецький.
Гетьман під'їхав до Стаха й подав йому руку, котру він із пошанок) поцілував.
Спасибі тобі, юначе, від усього польського війська й від мене зокрема. Будь певен моєї ласки. Від сьогодні будеш під моєю особливою опікою, мов мій рідний син. Сьогодні ввечір приходь на мою кватирю...
У цілому таборі було тілько й мови того дня, що про відзначення молодого панцирного товариша Кричевського.
Відтоді гетьман виказував при кожній нагоді молодому Кричевському свою увагу й запрошував його до себе.
Кричевський постановив скористатися з прихильності гетьмана й відкрити перед ним своє серце.
Може, гетьман поможе йому, може, сам напише листа до Крушвіцького,— а такого листа Крушвіцький не зможе знехтувати...
Він чекав тільки нагоди.
Одного разу, коли помітив, що гетьман у доброму настрою, висповідався з молодечою наївністю перед старшим чоловіком та прохав його стати за нього перед старим Крушвіцьким. При тому просив відпустки — йому хотілося показатися і своїй рідні, й поїхати до Вибранівки...
Гетьман вислухав молодечого щебетання й сказав:
— От чого я дослухався! Мій молодий лицар уже вибрав панну свого серця, а мені досі про те нічого не сказав... Скажи мені, мій любий, чи й тоді, як ти атакував шведів, мав ти перед собою образ своєї дівчини? Ти ж був тоді в такій небезпеці, що міг із тої забави й не вернутися...
— Нехай ваша милість мені вірять, що й тоді я про неї думав, і вона мені заєдно стояла перед очима. Це для неї була ця імпреза...
— Не знаю, яка твоя панна, але тестя не дуже гарного собі ти вибрав.
Кричевський зітхнув:
— І я мав із ним немилі справи, та тоді я був іще ніщо. Тепер інша річ. Я визначився в гусарії його королівської милості, то не повинен мені відмовити, та ще як буде знати, що я ходжу в тіні ласки вашої милості.
Гетьман усміхнувся.
— Я тішуся, що ти високо ціниш свою лицарську честь і своє становище. Та пан Крушвіцький із таких людей, що на першому місці ставить золотого тельця, а потім уже Господа Бога. Та ти цим не турбуйся — ти добивайся панни, а я тобі якось допоможу. Тільки не жадай від мене, щоб я до такого доробчука й нешляхтича листи писав. Він мені не рівня, а я йому наказувати права не маю. Він умисне мого листа зігнорував би. І що ж мені? Хіба з ним на двобій іти? Подумай сам, що це не мало би глузду. Та я тобі не так пораджу... Тобі треба туди поїхати, запре-зентуватися, і то неабияк, і просити формально руки панни. Н# це потрібні гроші, а ти їх не маєш. Я тобі дам на гарний модерунок і виеквіпування пристойного комуніку. Може, таким чином заімпонуєш тому доробчукові. У Варшаві знайдеш здорових хлопців, що з тобою поїдуть, і ти покажешся так, як пристало на панцирного товариша королівської гусарії.
Кричевський був дуже радий. Справді, не личило ж виступати в Вибранівку в тому, що мав на собі, та з кількома людьми зі свого воєнного комуніку.
Гетьман вийняв гаманець із дукатами й поклав його перед Кричевським. Кричевському аж голова закрутилася. Він іще зроду тілько золота разом не бачив.
— Коли я вашій милості відслужуся за вашу ласкавість?
— Ти вже відслужився, вирятував честь мого війська й мою. Тепер іди, бо тобі пильно; пошукай собі когось меткого, щоб тобі гідне товариство навербував...
— Я вже такого маю... Кричевський мав на думці Максима.
І не помилився. Максим скочив між козаків, які тепер по Варшаві вешталися, зібрав двадцять хлопців, прибрав їх у "барву" свого пана, а себе зробив осавулом.
Кричевський, не гаючися довго, подався в дорогу. Незабаром виїздив за міські ворота Варшави, мов той казковий середньовічний лицар на чолі двадцятьох козаків — просто до Вибранівки. Аж горів із нетерплячки побачити, що він там застане по трьох роках.
Уявляв собі Оленку вже дозрілою дівчиною, гарною, мов янгол.
У Вибранівці всі дуже здивувалися, побачивши молодого поставного гусарина на чолі гарно повдяганих козаків із панською барвою.