У поемі йдеться про молодого батира Сатбека, який увірвався в намет до Єрмака Тимофійовича і, перемігши в сутичці, скинув його зі стрімкого берега річки, помстившись за ріки крові свого народу, за сотні вирізаних аулів у Приіртишші. (Як тут ще раз не процитувати академіка Д. С. Лихачова: "Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих просторах около двухсот народов..." Тебе вирізують на твоїй території, а потім ще й беруть на себе клопіт зберігати тебе на твоїй же території!..) Ім'я Сатбека було заборонене, як і поема "Жармак", а на казахській землі поставлено пам'ятник Єрмаку. Чи не безліч таких самих картин бачили ми донедавна по всій території імперії? О. Солженіцин, який нині побивається "как нам обустроить Россию", щоб не випустити з постімперських обіймів Україну, Білорусію та Казахстан, бо, мовляв, у Казахстані багато росіян, мабуть, знає, як цей край завойовувався генералами-карателями та розбійним козацтвом, як степ неодноразово повставав на завойовників, укотре захлинаючись у крові, і Чимкент переіменовано на честь кривавого генерала Черняєва і Черняєвку, Акмечеть — на Петровськ, Кереку — на Павлодар, Кзилжар — на Петропавловск, Алмати — на Вєрний; козаки полювали на казахів, як на степову дичину; за роки радянської влади було організовано геноцид-голодомор не менших масштабів, ніж в Україні. Як результат вікових боєнь — "большинство русскоязычного населения", як і в Криму, і історичні крики усіляких казахських чи кримських мєшкових про дотримання "прав людини", про ще одне приєднання цих чужих земель до Росії. Ось так в образі шовініста Мєшкова й ожив невмирущий Єрмак, повинен ожити, мабуть, і кримський Сатбек...
8. Розбій, розбійники — неспроста цими піснями захоплювався революціонер-демократ В. Бєлінський. Що правда, то правда: таки "русская удаль, отвага, молодечество". Звичайно, захоплювався й сам народ — творець фольклору, бо якби не захоплювався, то б не складав пісень і не беріг у своїй пам'яті, то й не кланявся б цим героям, мов іконі: за образом і подобою своєю.
Пісня "Ванька Каин" — це монолог розбійника, бродяги і хайла, який теж — "добрый молодец". У цій пісні мене до глибини душі вражає щире зізнання:
Мне сахарная-сладкая єства, братцы, на ум нейдет.
Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет.
Іронізувати можна тут донесхочу, але ж — не до іронії. Бо хайлу справді таки болить Московське сильне царство. Бо царство Московське — це й його рук справа, це й його турбот предмет, бо він, хайло, теж державник. Таки без іронії. Ех, нам би таких злодіїв та розбійників — що колись, що тепер, але інші в нас і злодії, і розбійники — далеко не державники, аж ніяк не державники!
Принагідно хочеться процитувати О. Герцена: "В песнях разбойнику отводится благородная роль... все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль". В одній з передмов до видання історичних пісень стверджується, що "декабристов привлекает "удалая" разбойничья и казачья песня"...
А справжній Ванька-Каїн, цей "добрый молодец" — герой реальний, що з лаштунків суто московського буття і своїм генієм, і боготворінням генія народного закономірно (бо хіба ж тут нема закономірності?!) перейшов до іконостасу російського поклоніння, до національно-фольклорного поминальника. Ото вже апофеоз відваги, молодецтва та розгулу! Справжній Ванька-Каїн (Іван Осипович Каїн) — це московський злодій, грабіжник і сищик, народився 1718 року.
Розбійницький послужний список дуже широкий і розмаїтий. На Волзі, примкнувши до понизової вольниці, грабував і розбійничав, проливаючи невинну кров. Потім у Москві став сищиком — і в білокамінну під його оруду почали стікатися авантюристи й заплічних справ майстри, майже вмить Москва стала розбійницькою столицею, де мирні москвичі не знаходили собі місця, повсюдно чинилися розбої і горіли пожежі, аж у далекому Петербурзі тремтіли від жаху! Ще за життя Ваньки-Каїна народ почав складати про нього пісні, після його смерті появилися його численні життєписи, до яких додавалося понад півсотні народних пісень про нього, поміж них — така перлина російського фольклору, як "Не шуми, мати, зеленая дубравушка" (для мого покоління була хрестоматійним зразком, вивчали в школі; не знаю, як тепер). У народному сприйнятті, у фольклорі Ванька-Каїн — "добрый молодец", тут лише можна повторити слова О. Герцена про інших розбійників: "...отводится благородная роль... все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль". Спроста це чи неспроста? Еге ж, спроста! Мабуть, у Ваньці-Каїні небезпричинно бачили себе самих, милувалися самі собою, звеличували себе самих — широку російську душу, широкий російський характер, який буйно та яскраво, спонтанно щиро виявляє себе й через грабежі, розбої, злочинства, і, будучи начебто характером християнським, нітрохи не задумується над християнською суттю свого вираження, бо в злочинному процесі вираження цього характеру ще начебто передчасно задумуватися над християнською мораллю, до неї ще не дійшло, а дійде пізніше (і чи дійде?!), як у того ж таки Васьки Буслаєва, котрий, згадаймо, зізнався: "А мое— то ведь гулянье неохотное". Тобто "гулянье неохотное" з покаянням до Гробу Господнього, а "гулянье охотное" було перед цим — розбій і кров. А взагалі, цікава це риса — ушкуйничати, злочинствувати, впиватися кров'ю, а потім — на прощу в Єрусалим, до "Єрдань"-ріки...
Славнозвісний Кудеяр-розбійник, як відомо, пролив ріки крові чесних християн, потім Господь вділив йому іскру розуму й покаяння. Як на кого, а в мені ці розбійницькі запізнілі каяття й покаяння пробуджують не менший жах (а в любителів такого фольклору й такої історії, як бачимо, ще й дар братерського християнського співпереживання), ніж ріки невинної християнської крові. Як відомо, розбійники, замолюючи та спокутуючи гріхи, й храми закладали на розбоєм здобуті багатства... І храми-на— Крові, й Росія-на-Крові...
9. Сигізмунд Герберштейн, дипломатичний і політичний представник династії Габсбургів у Московії, в 1549 році надрукував книгу "Записки про московитські справи", заживши, дякуючи цій праці, всесвітньої слави. Це книга об'єктивних вражень, її вивчали — й вивчають по нинішній день. Книга справді дуже повчальна і на диво актуальна, тут багато що можна цитувати на злобу нинішнього дня. Наведу хоча б дві цитати у плані розвитку порушеної теми. Перша — про російський народ: "Невідомо, чи народ за своєю загрубілістю потребує собі в государі тирана, чи від тиранії государя сам народ стає таким бездушним і жорстоким". Друга — про Василя III Івановича, великого князя московського, який завершив об'єднання Русі довкола Москви: "...хоча після смерті Олександра, короля польського, у Василя не було ніякого приводу до війни з Сигізмундом, королем польським і великим князем литовським, усе ж він знайшов випадок для війни, бачачи, що король схильний більше до миру, ніж до війни, і що литовці теж ненавидять війну". Можна було б наводити безліч інших подібних суджень спостережливих іноземців, які начебто в такий спосіб уже тоді провіщали, скажімо, агресії царя Петра І, чи агресії сталінського часу — на Монголію, на Фінляндію, на країни Прибалтики. В цьому ж ряду прагнення виходу до "теплих морів" — хай то майже століття тому похід на Індію, хай то зовсім недавній "наїзд" на Афганістан... До речі, француз де Ля Невіль ось як змальовував майбутнього реформатора Росії Петра І: "...йому тільки 20 років, голова в нього постійно труситься. Улюблена його забава полягає в нацьковуванні своїх улюбленців один на одного, і досить часто один убиває другого з бажання запобігти царської ласки. Любить він також дзвонити у великий дзвін, але найголовніша пристрасть його — милуватися пожежами, які досить часто трапляються в Москві. Московитяни не завдають собі клопоту гасити їх, поки вогонь знищить 400 чи 500 будинків. Правда, що й збитків тут буває переважно небагато, тому що будинки московитян не кращі за свинарники у Франції чи в Німеччині... Пожежі найчастіше трапляються від п'янства і необережного поводження з вогнем..."
Саме про таку свою батьківщину з болем говорив російський поет: "Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые..." Хоч би й що казали, проте ленінщина — це не жидомасони, а ті ж самі "добры молодцы", ті ж самі, оперті на філософію марксизму, у загальнодержавних масштабах російсько-злодійські "удаль, отвага, молодечество и разгулье". Інші народи на так званому нашому "євразійському просторі" колонізовано не просто російською військовою силою, а ще й віддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифікацію саме російським національним характером, саме оцими розбійно-злодійськими "удалью, отвагою, молодечеством и разгульем", а ще ж і тим способом господарювання, яке гірше від всякої безгосподарності, а ще ж і тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим відрізняється від казармено-тю— ремного. Тепер от маємо жириновіцину. А що після жириновщини? Чи ленінщина-жириновщина фатально неминучі, безсмертні, бо закодовані в національному характері, в самій вдачі народній, бо, власне, це є буслаєвщина — від Васьки Буслаєва — на часи минущі, йдучі й грядущі?
Знову повернімося до билини про Ваську Буслаєва. Ось як Амелфа Тимофіївна благословляла своє чадо в Єрусалим:
То коли пойдешь на добрые дела,
Тебе дам благословение великое;
То коли ты, дитя, на розбой пойдешь,
И не дам благословения великого,
А и не носи Василя сыра земля.
У тій одіссеї до "чужих палестин" на морі Каспійському, на острові Куминському, на горі Сорочинській Васька Буслаєв побачив порожню людську голову, знічев'я — гуляє ж душа! — копнув її з дороги ногою. Обізвалася голова ображено. Колись це також був "молодец... не хуже тебя". Й провістила голова: тут колись лежатиме й голова Буслаєва. Той розсердився: "Али, голова, в тебе враг говорит, или нечистый дух". А ще ж він разом зі своею дружиною забавлявся на горі Сорочинській — стрибали не впоперек "каменя спотикання", а вздовж, хоч на камені було написано застереження для всіх, щоб не стрибали впоперек а тільки вздовж.
Здавалося б, очистили свої душі в Єрусалимі, скупалися в "Єрдані", по дорозі "во Россиюшку" знову опиняються на тій горі Сорочинській, де мертва голова-провісниця, де отой камінь.
Стал с дружиною тешиться и забавлятися.
Поперек каменю поскакивати;
Захотелось Василю вдоль скакати:
Разбежался, скочил вдоль по каменю,
И не доскочил только четверти,
Тут убился под каменем.
Где лежит пуста голова,
Там Василя схоронили.
Виявляється, мудра була та чужа голова-провісниця на Сорочинській горі, послухатися б її — і горя б не знав Васька Буслаєв.