Хоч їй було 47 років, її вогненна, її скифська краса не в’янула, Бенвенутті малював її в зловісно-романтичних порфірах, торочених важенним золотом. Хоч вона щодня ходила босоніж спозаранку до св. Петра й виснажувала себе постами та покутами, її прирівнювали до Ніоби, до мармуру, торкненого вечірньою зорею, до криги, огорненої полум’ям. У вугляних кучерях не було ні одного срібного волоса, обличчя її було напрочуд юне, з дикими, татарськими вилицями, з палаючими скіснуватими очима, з пристрасними устами "цариці муз і красоти".
"Свята, о Беата, подвижниця!" – шепотів Гоголь, переступаючи поріг палацу Полі. Лисячим, хижим стало його обличчя. Він втягнув голову в високий комір фрака, чортівськи зсутулився й загунявив особливо, сльозливо.
".. .Польща – дщер Христова! Польща – обраниця Божа! Польща за всіх терпить! За всі племена, за всі народи!.." (...Дим гармат під Гроховом, Остролен-кою й Варшавою розсіявся. Хмуро повертались із одчайдушної атаки шволежери генерала Скшинецького. Били барабани. Російський солдат, мовчазний скиф, бівакував на передмістях Варшави. Вже бовваніли на обріях шибениці. Дибич і Паскевич уже чіпляли собі стрічки Андрія Первозванного "за усмирение польского мятежа"). Мене відрекомендовано двом емігрантам, ченцям-полякам. Але їхню увагу (як і присутнього духівника княгині – абата Жерве) полонив Гоголь, лише Гоголь. Битви для них ще не скінчились, вони ще жили 1831 роком; розсіяний гарматний дим осів на їхніх рудих, волосястих монаших габітах. Отець П. Се-мененко був командиром батареї, отець Єронім Кайсевич відзначився в уланському ескадроні під Дубенкою. Нині вони належали до ордену Змартвихвстанців, заснованого о. Богданом Янським, другом Міцкевича.
"О, маестро!" – розгорнув руки патер Семененко й пригорнув Гоголя до власяниці: вдарили знов барабани, блиснули шаблі, битва тривала. Отці були емісарами еміграції, курсуючи між Парижем і Римом, серед метушні партій і таборів, у жаданні дії, в надіях на будь-чию допомогу. Глянувши на княгиню, я зрозумів, що вони – ці воїни Христової дщері, Польщі – їй смертельно надокучили. Вони вже два тижні чекали на її посильну, але й помітну лепту для еміграційного комітету, але княгинюшка водила їх за ніс і збиралась несподівано чкурнути з Риму, щоб таким чином визволитись від настирливих патріотів.
Сальон неофітки притьмарено завісами, що затуляли небо й вид на тераси, на акведуки цезарів, на пахучі сади Каракаллі; по кутах палахкотіли лямпади, що виділяли млосну кіптяву, чітко виступали із півтеміні розп'яття й статуї святих, а втім, були тут і світські прикраси: революційний Давид у важких рамах, гнівний Делакруа й мініатюри Ізабо; з ніші виглядав бюст Олександра І, на полицях, усуміш із реліквіями, виднілися етруські вази і поганські теракоти.
Я співчував сеньйору Ніколо: його застали кремезні ченці, вони насіли на нього, мов велетенські кажани, він між ними був маленький, нашошорений, він благально глядів за мною, як за порятунком, ченці чатували на його душу. Дебелий о. Семененко виглядав би до речі в кивері й з шаблюкою, що гриміла б по землі; уланський ротмістр Кайсевич обмірковував атаку, він був украдливіший, його мова була медова. Беата підозріливо глянула на мене:
– Микола Васильович уже про вас розповідав; ви ж земляк, а він так болісно кохає свою Україну, – вона чомусь посміхнулась, – та й мою. Хороніть його – в житті він дитина, а так – геній, геній... Він ще блукає, а через те страждає, доки не спасе його світло...
– Яке світло? – сторожко, півшептом спитав я.
– Якщо ви не читали ще "Наслідування Христа" Хоми Кемпійського... Микола Васильович здолав вирватись із брану ченців: "Найсолодша, ви обіцяли мені поезії Франціска з Асижу...".
Він намагався не дивитись на мене; я взагалі не розумів, навіщо він узяв мене сюди з собою; коли б у інший час я бачив оце його личко, оці хитрущі оченята, оцю чортячу скорченість його...
–Чи маються серед письменників східньої Церкви, які, задля їх безцінної ваги релігійного почуття, наближаються до творів святого Франціска? – промовив стиха отець Кайсевич, уланський ротмістр, немов брязнув острогами.
–Нема, – задумався Гоголь, – ніде правди діти – нема. Ми маємо проповідників, золотоустих, натхненних, як от Туптало-Ростовський, Степан Яворський, ми маємо подвижників наших, як от Антоній та Феодосій... Стривайте, — він радісно глиняув на мене, – а прекрасний філософ-поет, чи не так, земляче? Наш незабутній, наш дорогий, наш любомудрий, наш ціломудренний Григорій Савич Сковорода!.. Тільки він не святий...
– Схизма ніколи не дала нічого глибокого, – озвалась княгиня Зінаїда, й її татарські вилиці взялися сяйвом лямпад, – схизма позбавлена ласки, і через те в ній не може бути нічого, що могло б зрівнятися з красою й глибиною палаючого католицтва. Схизма – це чад єресей, пристрасти й гріха. Хіба існують у схизиатицькому світі такі постаті, як хоч би свята Женев'єва, свята Єлисавета, святіш Франціск Салійський?.. .
– Або Ігнатій Лойола, – тихо проказав я.
Отці Семененко й Кайсевич пильніше приглянулися до мене. Брязнули шаблюки. Сеньйор Ніколо сполошився. Княгиня з докором глянула на нього. Каюсь, я був грубіяном. Але чорт мене підбурював, і я майже крикнув:
– А Іван Гус, а наш Мельхиседек Значко-Яворський – гайдамацький натхненник, це не постаті?
Ченці сахнулись від мене, мов від гадюки. Гоголь завертівся в своєму кріслі, але по веселих спалахах в його очах я бачив, що чортик і його потішив. Мені було непереливки – що за комедія?
– Дозволю собі звернути увагу нашого молодого друга, – заскрипів отець Кайсевич, ротмістр уланів, і я збагнув, що він волів би в цю ж мить мене покришити на шматки своїм важким палашем, – жодне віровизнання не може служити з такою безоглядною цілеспрямованістю, як католицизм, справі Христовій... Зокрема, православ'я, цілковито залежне від світської держави, зокрема на Сході, де володіє російський монструм...
– Дуже влучно, – озвався Гоголь, – наше духовенство – це чиновники імперії, а не Бога...
Ченці, разом із абатом Жерве, котрий прислухався здаля до цієї розмови, веденій по-французькому, італійському й по-польському, зірвались. Вони вже йшли незламною стіною – на багнети... Рокіт барабанів звістував наступ піхоти. Улани й шволежери атакували бородатих козаків. Сам генерал Зайончек подавав резерви. Отець Семененко швидко зробив знак хреста над потилицею сеньйора Ніколо. Княгиня задумано мовчала. А Микола Васильович, біс, рудий Панько, зиркнув лукаво на мене і продовжував:
– І ми мали наших святих і подвижників. І наша церква була войовнича. Але потім наступив занепад: скажіть, за що вели боротьбу оті Авакуми й Никони? Щонам справи зовнішні, справи обряду – посолоні, двох чи трьох перстів? Духа нам давайте! Силу духа. Боротьбу ідей! Дайте нам постаті, як от хоч би Лева X, Григорія VII! Залізну силу характеру, дико-жорстоку пристрасть нам дайте! Ні, полум'я віри, отієї, справжньої – з мучеництвом, подвигом, посвятою –зродилося тільки з лона католицтва!..
– Історик говорить, слухайте, панове!..
(...Дрібно вибивали барабанщики. Віяли стяги: "За нашу і вашу свободу!..").
– Яка ваша думка про Росію, маестро? – запитав із мороку абат Жерве. (...Рівним кроком ішла Христова піхота в щоразу ближчий бій барабанів. Трата-тата-тата-та. Бляхи киверів палали в сонці, чітко біліли перехрещені ремені з ладівницями. Фельдмаршал Дибич-Забайкальський виїхав на узгір'я – проти нього грав на коні генерал Зайончек. Тра-та-та-тата-та).
На лебединій груді княгині Зінаїди, на тій груді, що зводила з ума міністрів, імператорів і поетів, велично лежав суворий хрест. Патер Кайсевич примкнув очі й шепотів молитву. Олива капала з лямпади. А сеньйор Ніколо висякав голосно носа в хустку, сховав її дбайливо в кишеню фрака і сказав:
– Росія – це різка, яку дав господар наш, тобто Господь, на те, щоб покарати неслухняну дитину. Він і зламає цю різку...
Семененко розплющив очі, Кайсевич безшелесно, мов у театрі, заплескав у долоні.
– Ми, слов'яни, – продовжував сеньйор Ніколо, – і є тією неслухняною дитиною, панове. Вас – поляків – позбавлено свободи, нас – малоросіян – віддано під ярмо темних московських царів, Росія – це Боже знаряддя, що вчить нас смирення, об'єднання, любови до свого ближнього – брата слов'янина,всепрощення...
– Як дотепно, як влучно!
–Яке небувале окреслення!
– Росія, мої панове, це — груба сила, це громаддя, яке давить нас зверху. Всередині в неї нічого нема – пустка. Немає цементу, щоб зв'язав це громаддя. Прийде час, це я вам кажу, й ця сила розпадеться...
– Пророк! – вигукнув палко патер Кайсевич й молитовно зложив руки. Патер Семененко, крякнувши, нахилився до Гоголя та поцілував його в чуба.
– Так, він пророк, або може ним бути, – промовила княгиня. – Я знаю, що він прийде до світла правди. Пам'ятаєте, як прекрасно описано у нього, в "Тарасі Бульбі", католицьке богослуження? Росію й росіян може спасти тільки поворот до прадавньої віри! Нехай припаде Росія до стіп апостольського престолу, до сяйва вічного Риму! Нехай скине полуду з очей! Нехай доступить ласки!..
– Ласку й прощення народами всіх гріхів її Росія здобуде не тільки очистившись від схизми, – докинув отець Кайсевич, – але й зреченням всіх своїх кривавих завоювань, поворотом у кордони великого князівства Московського!..
Зінаїда Олександрівна раптом спохмурніла. Я б сказав, що в її скісних очах навіть спалахнув гнів. Вона, піднявши брови, звернулася до Гоголя, який сидів –ні шиширхнув, погладжуючи вусики, роздивлявся всіх присутніх з тихеньким глумом.
– Стривайте, Миколо Васильовичу, – обурено заговорила вона, – я не все зрозуміла. Спасення Росії в католицизмі, це так. Це велика справа. Я росіянка, але я ненавиджу Росію, оту Росію схизми. Хто раз скоштував солодкого, той ніколи не схоче прокислого. Завважте, в цілій Росії панує один запах: прокислого борщу. Брат Чаадаєв! Вони його зробили божевільним за те, що він, як і ми, побачив спасення Росії в повороті до Риму. Спасення, панове, але не розподіл Росії! Ви ж самі кажете – відділімо духа від матерії, справи віри й церкви від
держави. Безумовно, Польщі треба дати повну свободу, але навіщо ж нищити велич Росії? Триєдина Русь, мудрий уряд, цар і світло вселенської церкви – ось що треба Росії.