я читала сьогодні про Карпатську Україну — mais, voyons, c'est ridicule, ce petit pays de montagnards... Але Галочка мусіла кінчити гімназію й, раз розпочала тут... a propos Галочки...
Її думки здоганяли, переплигували одна одну, а втім це була розумна жінка, я ніколи б не відмовився від приємности слухати її.
— Так що Галочка? ...
Ганна Олексіївна пильно поглянула на мене, поклала серветку й зідхнула.
— Elle est amoureuse... Вона безперечно закохана. Ви не кажіть, я знаю, я відчуваю. В ній величезна зміна й потім це — це... се sentiment national...
— У кому ж закохана Галочка, графине, як смію спитати? ... Я витримав довгий погляд, пронизливий погляд. Ганна Олексіївна зложила й знову розложила серветку, зідхнула й подивилась убік, у кут, де блищало фортепіяно.
— Та у вас, розуміється...
Я сміявся. Я сміявся, пирскнувши, до сліз, сміхом паяца, зрештою. Моє серце рвалось на дрібязки.
— Vous etes impertinent, mon cher, сухо промовила Ганна Олексіївна й вийшла, ви дуже погано виховані, смію сказати... Це вона додала з порога другої кімнати. Я підійшов до вікна й побачив Галочку. Вона йшла з саду в своїй грецькій сукні. Я чув здаля її блакитну пахіть. Вона йшла, нахмурившись. І, побачивши мене, виясніла.
— Ходіть сюди, мені треба вас бачити, Енею. Ми повернулись з нею знов садовою стежкою, між жоржинами й айстрами, вниз до хвіртки, на левади. Ми минули мовчки кущі жасмину, що осипався, бузкові зарості, цілий чагарник, де сокотала, теркотіла пташва. Я йшов за нею, виструнчений і надутий, мене шарпав незбагнений гнів, давило пересердя — навіщо — я?... За чагарником на лавочці сидів юнак. Він підвівся — це був атлет — дещо сутулуватий, ведмедюватий, він червонів, мов рожечка, але його очі світились так прозоро-ясно, що я подав без вагання йому руку.
— Я вас знаю, відкинув він русяву чуприну; я вас бачив безліч разів над Дунаєм, ви ходите в білій панамі, й я страшенно хотів бачити ваші етюди, але Галочка й таке інше...
Я підняв брови.
— Я — Ірин. Микола Ірин.
Я хотів не дати ознаки, що я його знаю. Я знав його — його вірші й його статті. Я знав, що це многонадійний учений, його праці друкували якісь чужинецькі видання, він їздив на конґреси, десь мигтіло його ім'я.
— Крім усього, сказала Галочка, він тут нелеґально, ви розумієте? .. Але ми боялись, що ви скажете мамі, а мама знов комусь ...
— А тепер не боїтесь? — сухо промовив я й відламав галузку. Юнак дивився на мене все так само, ясно, спокійно.
— Завтра він виїздить у Карпатську Україну, зашарілась Галочка, й я з ним... Я зламав ще одну галузку.
— А мама? ...
Я це промимрив, алеж мені зовсім не йшлося про маму. Галочка зідхнула.
— Що ж — це дуже важко, дуже важко, але я не можу... у неї своє, у мене своє ... Ви мусите її заспокоїти, cousin...
— Я? Чому я? Я зовсім не надаюсь до таких місій... Я хотів бути крижаним. Я дивився поверх бузкового куща, на смарагдову луку, де роїлось від великих, шарлатно-синіх метеликів.
— Ви такий добрий... І ви це розумієте, ніхто — тільки ви...
Я б доторкнувся до її брунатного плеча, з нього упав би пилок, як з крилець метелика. Ірин стояв непорушно, соколино впершись очима в далечінь, що яскріла. Його русявий кучер, як у гридня-нормана (як у Гаральда Сміливого — подумав я) ледве шелевів у вечірньому леготі. В високій траві підпадьомкала куропатва. І Галочка мовчала, її вії починали тремтіти, а ззаду, з-за чагарника, з-за живоплоту скрадався багряний, тривожний промінь.
— Добре, зідхнув я; я всовіщу графіню. Але що ви будете робити на Закарпатті? ...
— Те, що й всі, загорілась Галочка. Ви знаєте, що там діється? ... Ви ж знаєте, любий? .. Вона схопила мене за руку і ніжно-лілейно погладила її. Ірин прижмурив очі, дещо короткозорі-сірі, як скравки весінніх хмар. Я прожогом узяв свою руку. Я хотів ще щось сказати — може й прикре, чорно-песимістичне — але я не міг. Я кивнув їм, обернувся й пішов лукою геть від цього білого дому, від зеленої гущавини, де стрекотала, вовтузилась пташва, пішов через пустків'я по зеленому килимі, до синього-синього викрою неба, що починалось там, вдалені, за рожевими домами Топчідеру. Ішов вечір, срібліла роса. Я оглянувся ще — за мною простяглась самотня стежка, синяста смуга.
VIII
— Неперечно, романтична музика відмирає, відірвалась Галочка від фортепіяна; ця надмірна вразливість, ця суперчуттєвість видається солодкаво-млявою, нещирою, ненатуральною. Гіндеміт, а особливо Шестакович, це прозора холоднеча, речевість ...
— Але все ж таки — Шуберт.. .
— Любий друже — в романтиків це виглядає, ніби їх вела за руку Беатріче лише по рахманному Paradiso, не показуючи їм Inferno й Purgatorio — алеж нони існують, вони реальні. Дисонансова яскравість, контрапуант, енгармонійність і напруження — неодмінні первні епохи, нехай вони й вражають аматорів солодкої, цукрованої води, алеж вони реальні, вони в нас.
Я підійшов до неї — крізь вікно пролинув легіт з-над Ізару, — я поклав свою руку на неї, вона крихту здригнулась, я завважив надмірну нервовість, приховану нервовість.
— Алеж ви колись любили ніжний, весінній романтизм, Галочко — Беоґрад, Пачетіна, пам'ятаєте? ...
Вона поглянула на свої нігті. Промінь лоскотав її кучер над чолом.
— Це було, Monsieur Енею, це був тотальний дилетантизм, що так наближує до всякої романтики. А тепер, що ближче я підходжу до мистецтва, тим холоднішаю. Мистецтво — це така трудна, така високогірська справа. Треба зовсім знищити себе...
— Ось тому ви не будете ніколи мистцем, excuse me. Жінка не може бути мистцем, бо вона не здібна об'єктивізувати. Ви ж починали — й театр, і балет, і музика, й поезія...
— І все це був дилетантизм, — вона зідхнула — може ви праві, жінка не може бути мистцем, особливо така, як я, що змагаюсь із прокляттям романтизму. Це атавізм, зважте, це сливе расова прикмета нашої спільноти ...
Вона замкнула фортепіяно й встала. Я зіпсував їй настрій — вона не гратиме більше сьогодні. Але я ще був у хвилях спогадів, я все ще перебирав у долонях мотлох коштовних камінців.
— Як сталось, що ви тоді так наважились, Галочко? ...
Вона стояла біля вікна, тополі над Ізаром кидали довші тіні, вона дивилась у подвір'я свого дому — якась доля добирала їм ці подвір'я, оце, над Ізаром, все в зелених кучерях, крапчасте од просвітів у листві, м'який килимок моріжку у сплети винограду — це нагадувало Пачетіну в Београді, віллу 1938-ого.
— Що таке? ...
— Ця втеча з Іриним, ця романтична вилазка в Хуст? ...
— Нічого романтичного — це була реальність.
— Ви любили його? ...
— Може. Але я могла тоді любити так само й вас ... Вона впрост поглянула на мене. Але її зіниці жагтіли спокоєм іскристої криги. Сливе глумом.
— Мене? ...
— А чому ж? І ви ввірвались у беоґрадський затон хуртовиною, як той ґумільовський корсар, що "зіскакує на берег з байдака", пам'ятаєте? Ви смієтесь? ... Але, ні — у вас непокоїв той вогник скептицизму, мені ж хотілось вірности, вірности без меж. І тоді з'явився Ірин — справжній варяг ...
— З сірими очима, русявим кучером...
— Ні, це не важливе. З прозорістю віри. З вогнем, що ніколи не добувався назверх, але й ніколи не потахав. Фрагментарне втілення нашої героїки, а втім — ми всі — фраґментаричність ...
— Мистецтво — це фраґментаричність ...
— Це єдине, що мене спокушає до віри в моє мистецтво. Ви знаєте, що іноді мистецька невдача буває глибшою й діяльнішою в мисетцькому розумінні, ніж удача ...
— Це правильно.
— Отже, леліймо фрагменти. Може це зеренця вічного.
Я стежив за її рухами, за дрижанням її вій. Я міг спалахнути наново, — але я гасив кожну скалку, що пробувала яскріти. Залишалось нотувати, чітко, без пристрасти. Сім — вісім років це великий час, це сливе вічність, але вона, в цій кімнаті, в цьому безшелесному закапелку, магійно, минала іноді, як мить. Я безпересталі пробував у кришталево-гранчастому чертозі що його стіни променювали, ґрані зрізувались, на площинах-екранах пробігали скороти візій — я заплющував очі — одна музична фраза й доторк Галоччиних пальців — нестримне мигтіння видив, як краєвид у моїх снах: спіралі, тремтливі еліпси, й в них, моя на експериментальному коні іноді почварний, іноді ніжно-красивий, зовсім неправдоподібний ґротеск. Це була моя перемога над умовністю часу, моя нарешті осягнена мета боротьби за координування не предметів — уявлень про предмети.
— А скажіть, вона тихо сперлась об вікно, я бачив лиш її плечі й спокійний вичерк зачіски; я вас ніколи не питалась про це, як реаґувала мама? ...
— Ви мені дали тоді почесну, але важку місію, й я був у клопоті. Але, ви здивуєтесь як і я дивувався: comtesse не сказала ні слова. Вона зачинилась у своїй кімнаті й не виходила кілька днів. Щоб оминути шокінґу, а про це передусім ішлося, ми сказали всім, що ви виїхали в Льозанну. Я скажу вам — нехай дещо патетично — це була антична постава ...
— Eh bien, позіхнула Галочка, доволі про минуле. Сьогодні збирався бути професор Кравчук. Ви не знаходите, що це ім'я зовсім йому не підходить? ...
— Аж ніяк. Так і він тут?...
— Чому це "і він"? Хтож ще є тут?...
— Нікого нема.
Вона ще пильніше приглянулась мені. Але я байдуже дивився в вікно. Небо горіло. Листочки на тополях, зі сторони Ізару, побагряніли; та сама кривава крапчастість у всьому подвір'ї. Дітвора возилася візком. Катя, колихаючи боками, безцеремонне погляділа на мене глузливими, бездонними очима й пройшла далі, в глиб подвір'я. Там цвіла мальва, червоно-гаряча, настирлива, мабуть, як Катина любов. Але я обернувся плечима — цей тип жінок мене віддавна не надив. Ця вульгарність вражала, як розляпистість кіноплякатів.
Ганна Олексіївна увійшла з другої кімнати. Вона добре відпочила й рум'янці скрашали її й так ще гарне, ще не зів'яле обличчя. І вона, приклавши льорнета, поглянула з вікна — коли б не було грози.
— Такий дивний сон; вона обійняла Галочку, так начеб давно не бачилась з нею, наче боялась її втратити; такий чудернацький сон.
Галочка сонно:
— Racontez, si vous voulez, maman.
— Цього не можна розповісти; — Ганна Олексіївна позіхнула; це загальний сумбур, без усякої ідеї.