Про нього не писали нарисів у газетах (і не напишуть). Його не нагороджували орденами за звичайну людську вірність і порядність (за це не нагороджують). І щороку він долав свої Еверести сходів. Хай не п’ятдесят за цей час, а тільки двадцять, хай навіть десять, п’ять! Але який був галас про шерпа Тенсінга і новозеландського пасічника Хілларі, коли вони-тільки раз, один-єдиний раз вилізли на Джомолунгму. А скільки було приготувань! Спеціальна експедиція. Нейлонові штурмові костюми. Вітамінізована їжа. Гірське повітря, акліматизація. Щоправда, вище п’яти тисяч метрів повітря бідне киснем. Але хто сказав, що повітря сходових кліток у купецьких будинках, споруджених до революції для здирання з пожильців чиншу, багате на кисень? Проектували колись ці страшні шахти, артезіанські колодязі обивательського животіння, не дбаючи про консистенцію кисню в них.
І от він уперто долає свої Еверести. І про нього не пишуть реляцій у газетах (і не напишуть), і дружина лежить та лежить, читає в "Вечірньому Києві" оголошення про чиїсь розлучення, дивиться на Брайка з сумом і любов’ю, а він тільки супить свої світлі брови, стискує щелепи, від чого його безкровне худорляве обличчя стає таким розумним, таким нервово-прекрасним, що Медея готова заплакати від щастя.
Вона завжди знала все. Знала й про сьогоднішній день. Коли Брайко, напоївши дружину кавою, зібрав свої папери, поправив краватку, підійшов і поцілував Медею в чоло, вона сказала:
— Тільки прощу тебе: не нервуй.
— Хай нервують наші вороги.
— У тебе ж ніколи не було ворогів. Ти такий добрий.
— Не було — то будуть. Від сьогодні матиму їх повні жмені.
— Мені страшно, Даниле.
— Добре, хоч не назвала мене Даєю.
— Мені так страшно сьогодні за тебе, що я хотіла, щоб ти був не просто Данилом, а Данилякою, Данилярою, Данилищем.
— Буду всім.
— Власне, нічого нового в твоїй поведінці я не бачу. Ти завжди стояв на таких позиціях. Взяти хоча б Діжу. Як ти воював за те, щоб перевести його до Києва.
— Тоді це не було так помітно. Сьогоднішній день — грань між двома епохами в житті нашого інституту. Треба мати рішучість переступити цю грань — і тоді стане легше.
— Легше — це взагалі. А тобі буде трудніше.
— Ти ж знаєш моє ставлення до труднощів.
— Подзвониш мені, гаразд?
— Постараюся. Але не жди, що це буде швидко.
— Гадаєш, що засідання затягнеться?
— Може затягтися, і дуже.
— Але ти однаково подзвониш.
— Як завжди.
— Що б ти порадив мені почитати?
— Звичайно ж, "Доктора Фаустуса".
— Цей роман неквапний, як моє життя. А твоє життя коло мене — прісне, як проскура.
Медея розгорнула роман Томаса Манна на закладеній сторінці, прочитала: "Юність — це смілива готовність зануритись у стихійне".
Її Брайко вже не був юним. Мав під п’ятдесят. Але зберіг готовність зануритися в стихійне, якщо те стихійне було обіцянкою прекрасного.
ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ
Антон Кузьмич Кошарний, головний інженер Інституту житла, належав до найзапекліших київських болільників. Залежно від ставлення до футбола він поділяв людство на дві категорії: справжніх людей, так би мовити, еліту, і другорядних. Як для стародавнього грека найбільшою святинею був храм Зевса Олімпійського чи там Афіни Паллади, так для Кошарного (та іже з ним, можливо, навіть не виключаючи автора цієї іронічної розповіді!) святинею номер один стали тепер ворота київської футбольної команди "Динамо", а верховним жерцем, який вершив найвищі таїнства в тій святині, воротар-абориген, чи варяг, чи неофіт.
Навіть сьогодні, в цей напружений до краю і відповідальний день, Кошарний, як тільки переступив поріг приймальні і забачив на дивані Діжу, ненависного хлопчиська Діжу, того самого Діжу, на якому в найчорніших проскрипціях Кошарного вже було поставлено хрест як на керівникові архітектурної майстерні, — отож повторюємо, як тільки він уздрів Івана, першими його словами було:
— Від сьогоднішньої гри залежатиме все: чемпіони наші хлопці чи ні.
— Абсолютно точно, — серйозно сказав Діжа.
— Нічиєї бути не може, — відмикаючи двері свого кабінету, вів далі Кошарний.
— Яка ж нічия? Тільки перемога!
— Заходь до мене, — сказав Кошарний. — Я, брат, сьогодні всю ніч не спав. Не можу — й усе.
— А я спав спокійно, — зупиняючись на порозі, так, щоб бути водночас у приймальні і в кабінеті, мовив Діжа.
— Ти віриш у перемогу?
— Завжди.
— Слухай, кинь! До чого тут завжди! Йдеться про сьогоднішнє змагання. Тут, брат, така історія: хто що сьогодні набере, з тим і козакуватиме далі. Кому очки, а кому нолики. А нолик круглий — на ньому ого-го як можна покотитись!
— Хтось сторонній міг би подумати, що тебе зовсім не обходить, будеш ти колись доктором архітектури чи ні.
— До чого тут доктор архітектури?
— Але щонайпалкішою твоєю мрією є — стати магістром футболістики, — казав, не слухаючи Кошарного, Діжа, і головний інженер тільки тепер збагнув, що той бере його на кпини.
— Без твоїх штучок, — застережливо підняв руку Кошарний. — Я тебе вже знаю.
— Кажуть, Турянчик хворий, і в захисті сьогодні гратиме Онуфрієнко.
— Давай, давай, коти до своєї Тані, я повинен підготуватися до засідання. Понаписували тут чортзна-що. Ти ж перший понаписував. Розбирай тепер.
— А ти не розбирай. Жюрі розбереться.
— Я теж — жюрі. Відповідальний секретар.
— Так не хочеш стати магістром футболістики?
— Товаришу Діжа, зачиніть з того боку двері! Наказую вам як головний інженер.
— Ще не настав службовий час, отже, я маю право трактувати вас просто як рядового громадянина, товаришу Кошарний.
— Іди, іди, не заважай, — перейшов знов на мирний тон Кошарний. — Ти тільки глянь на оці папки. Все це треба доповісти жюрі і так далі.
Діжа ніяк не сходив з порога.
— Дивлюся на твій кабінет і думаю, — сказав він, — думаю, що треба б у нашому інституті ще один відділ відкрити. Відділ архітектури меблів, чи що.
— Архітектури інтер’єра? — підказав Кошарний.
— Інтер’єр у нас означає тільки стіни та двері, а тут ідеться про обладнання. Навіть кабінет у тебе. Ну що це за кабінет. Ти тільки глянь.
— Слухай, ти навмисне мене вирішив дратувати?
— Коли дратують, то завжди навмисне.
— Ну, то витрушуйся з кабінету, а то я почну з тобою говорити серйозно.
— Ох, важко нашим буде грати без Турянчика, — вдавано позіхнув Діжа.
— Виграють і без Турянчика, коти, коти звідси! Анархіст чортів! — додав Кошарний, коли Діжа, нарешті, зачинив за собою двері. — Витягли ми його на свою голову з того Запоріжжя.
День псувався з самого початку. Не було вже урочистості, не було відповідного настрою. Розмови про футбол доречні в звичайні дні, але сьогодні... Квіти! — раптом сполошився Кошарний. Він визирнув з кабінету, спитав Таню: "Квіти в кабінеті Василя Васильовича є?"
— Які квіти? — не зрозуміла Таня.
— Які, які! Звичайні, київські, з торговельної мережі.
— В торговельній мережі тільки горщечки з примулами, — втрутився Діжа.
— Вас не питають! Таню, ви приготували квіти?
— Ніхто мені не сказав.
— Можна було б догадатися.
— Не при моїй зарплаті.
— Ах, вічно ця зарплата! Ось гроші, пошліть негайно шофера на ринок, хай купить у квітникарок.
— Що ж купувати?
— Троянди! Червоні троянди. Не рожеві, а червоні.
— Символ перемоги, — втрутився Діжа, який знов осідлав диван і простяг свої ноги мало не на половину приймальні.
— Так, сьогодні в нас велика перемога! — не здавався Кошарний.
— Ще нема.
— Буде! Вас це задовольняє?
— Цілком.
— Радий за вас.
— Дякую, — галантно вклонився Діжа.
Таня подріботіла вниз по сходах.
РОЗМОВА, ЯКОЇ НЕ ВДАЛОСЯ ПІДСЛУХАТИ
Їй часто снився той самий сон. Клепають коси. Косарі клепають коси. Дзвінко, з пристуком, з протягом. Пахне сіном, десь у не скошених ще травах пиляє свою одвічну дошку (пиляти тобі — не перепиляти!) деркач, а косарі, молоді, жилаві, потемнілими від зосередженості очима вп’ялися у вузькі смужки сизо-білої сталі, що лежать на бабках, і вибивають молотками, як праниками: "Тук-стук-стук", "цок-цок-цок". А потім мантачать: "С-с-с", "ш-ш-ш". І в неї в суглобах рук — такий біль, як звук від мантачки. Напливає і відпливає. І мовби перетинає серце навпіл, а потім стуляє його... І знов ріже тонким, довгим, гострим-прегострим "с-с-с"...
Ревматизм. Задавнений, невиліковний, найстаріша з людських хвороб, найпростіша і найскладніша водночас хвороба — супутниця тяжкої праці.
Все життя Ганна Сергіївна працювала в пральні на вулиці Артема. Починала ще тоді, коли все робили руками, коли кружляли в тридцятивідерних баліях цілі центнери мокрої білизни. Бачила прихід машин, розумних, дотепних, машин пральних, прасувальних, сушильних, вдома вже мала пральну машину ризького заводу, але однаково боліли їй руки, і часто вночі прокидалася від нестачі повітря в грудях, все здавалося, що давить її важка сіра пара, бурхає їй просто в легені, палить і отруює там геть усе. Могутні вентилятори гули під стелею в низькому приміщенні старенької пральні, в закритих наглухо сушильних камерах відбувався таємничий процес перетворення куп мокрих, знеформлених ганчірок на білосніжні сухі, аж лопотять, простирадла, пошивки, сорочки, рушники. З-під прасувальної машини цілими пакетами вилітали виглянцьовані до рипу скатертини й чоловічі сорочки (наймодніші білі, завжди модні, а останнім часом особливо), у велетенських чанах механічні руки вміло робили велику справу очищення від бруду всього, що поступило до пральні. Прачки, в білих халатах, у білих косиночках, неквапні й спокійні, походжали-поміж машин і тільки скеровували їхні дії, та однаково це маленьке міське чистилище все-таки нагадувало й досі своєрідне штучне пекло, бо з чанів клекотіло й розвіювало по пральні міазми їдких лугів, з сушильних камер коли їх відкривали, било пругкими струменями неймовірно гарячого повітря, з-під прасів отруйними цівками виприскували перетворені на невидимі субстанції залишки усіх тих відбілювачів, знежирювальників, пом’якшувачів води і інших штучних творив, які закладаються в чани разом з білизною і мандрують разом з нею до праса, по дорозі поступово зникаючи, вивітрюючись, абсорбуючись всезмиваючою водою, пожадливими вентиляторами і... людськими легенями. І хоч які повноводні ріки протікали крізь пральню щодоби, хоч як гуркотіли вентилятори, на долю тих, хто там перебував, ще лишалося чимало.
Володі було шкода матері.