Ми йому: "Пане, ви ж обіцяли нам десять літ…" Не дав і доказати. Як гримне: "Ах ви ж негідники! Збіжжя рятувати лінуєтесь? Так знайте: кінець вашим слободам!" Він кричить, а ми теж — гопки. Пахолки з киями до нас, а ми — за коси. Пан утік. А на завтра — Тиша-Биковський з надвірними козаками(36) в село примчав. Одгамселили нас киями — і в льох. Поки ми дрижаки хватали в кам'яному підземеллі, все нате жито висипалося…
Розповідь продовжив Іванів сусід:
— Змовилися ми тікати. Подумали: зберемося тайкома — та й махнемо на той бік. Готувалися начебто й скритно, та хіба від Мандрики сховаєшся? Винюхав пес шолудивий і пану доніс. Тільки ми серед ночі до Унави дісталися, аж тут фастівські надвірняки… Злапали нас, мов курей на сідалі. Що було потому — не питайте.
— А Гринь Олійник таки втік, — несміло докинув дебелий парубок.
— Що Гриню? — розвів руками літній селянин. — Те, що й тобі. Він молодий, дітей ще не мав. Жінку за руку — та й до лісу.
— Таж так, — згодився Швачка. — Одначе й сидіти гріх. Панство почує свою силу і так запряже нас, що ніколи волі не спізнаємо.
— А що ж його робити, чоловіче добрий? — прошепелявив маленький сухенький дідок.
— Якщо не можете вирватися, то не коріться, — хвилювався Микита. — Шляхти — пучка, а вас же — пригорща. То хто кого?
— Не здолаємо, — зітхнув дідок. — За Палія — зовсім їх було вигнали, аж на тобі — знову повернулися.
— А за батька Хмеля? Пів-України визволилося.
— Твоя правда, парубче, — підтримав його Швачка. — Били шляхту колись і ще будемо бити. І новий Хмель знайдеться.
— Коли то буде? — зітхнув дідок.
— Буде. І скоро. Пом'янете моє слово! — запально мовив Швачка. — Тільки ж і ви не сидіть склавши руки.
— Коли інші почнуть, то й ми не відстанемо.
Ледве договорив підстаркуватий селянин, як нагодився осавула Мусій Мандрика.
— Що за збіговисько? — гукнув здаля, — Ану за роботу! Погожа днина, а вони ляси точать.
— Щоб тебе черви точили, — буркнув дідок і взявся за лопату. Замелькали лопати і в руках інших селян.
Мандрика підійшов до Швачки і його товаришів.
— Хто ви і звідкіля? Навіщо людям голови морочите? — Потім повернувся до Яна: — А вам, пане Байрацький, зовсім не личить із хлопами водитися. Ми з вами люди іншого коліна.
Швачка дивився на осавулу й очам своїм не вірив: перед ним стояв колишній гайдамака Мусій Черевик. Така ж сутулувата постать, та ж сама волова шия і той же крижаний погляд. Він!
Микита наблизився до осавули, взяв його за плече, різко повернув до себе, примруживши повіки, спроквола запитав:
— Ти не пізнав мене, Мусію?
Мандрика сіпнувся вбік, закричав:
— Ей, хто там? Грицько, Терешко!
Швачка стиснув кулаки:
— Ану… замовкни… лакузо…(37) Знаєш, який тобі вирок за Таранця винесли?
Мандрика вирвався, повернувся й поспішив на протилежний кінець греблі.
— А Таранець знову об'явився, — обізвався дідок. — Учора хлопці на Унаві бачили.
— Таранець? — перепитав Микита.
— Об'явився наш заступник, — заблищали вицвілі очі старого.
Шарварок закінчився пізно ввечері. Оглянувши греблю й лотоки, Стефан Зубрицький задоволено усміхнувся:
— Отак би й завжди: сказано — зроблено, а то… рокош(38) підняли.
— На добро, пане, завжди добром віддячують, — промовив дідок. — Як ви, так і ми.
— Ну й гаразд, — скривився Зубрицький. — Ідіть… А завтра збіжжя молоти будемо.
Вранці зашуміли лотоки, завертілися колеса, загуркотів млин. Від млина до панського двору потягнулися вози… Через день валка з двадцяти підвід, ущерть навантажених лантухами з борошном, вирушила з Чорногородки на Бердичів. Мандрика вирядив у дорогу всіх парубків і наймолодших, найдужчих чоловіків, насамперед тих, хто був у панському дворі в неділю.
А через півгодини до Іванової хати вдерлися панські пахолки.
Іван саме пішов на леваду по воду, мати розводила вогонь у печі, а Микита з Яном ще спали. Мусій з найвірнішими помічниками зразу ж метнувся в другу половину хати й накинувся на сонних. Микита з Яном не встигли й прочуматися, як їх пов'язали мотуззям.
Іван тим часом набрав води і спинився під калиною: задивився на рідні місця, задумався.
Вивів його з задуми підозрілий тупіт на подвір ї. Він Підхопив дерев'яні відерця і поспішив до двору. Був уже коло клуні, як пахолки витягнули з сіней пов'язаних. Іван рвонувся вперед, але тут же й зупинився: чи він міг один допомогти своїм товаришам, коли все подвір'я було виповнене панськими лакузами? Скрутять і йому руки — тоді вже ніхто не виручить. Що ж робити? Куди кинутися?
Хлопців ні одного в селі нема. Старі чоловіки нічого не вдіють. До Таранця податися? Але де він? Як розшукати його? Казали колись: під Мотовилівкою, на пасіці отця Дем'яна має пристановище. Може, й зараз він там? А якщо не там, то, може, хтось наведе на слід?
І, довго не роздумуючи, Іван пробрався городами до річки, перескочив греблю й, обминаючи слободу, попрямував до лісу.
Біля крайньої хати помітив з десяток якихось надвірних козаків. Попереду на вороному коні їхав ще не старий шляхтич. Від козаків він відрізнявся дорогим кунтушем(39), соболиною шапкою з пером і хвацько закрученими вусами. Іван збагнув: за кілька кроків від нього поручик Копиткевич. Це ж його чекає з Бишева Ян Байрацький.
То був справді поручик білоцерківської залоги Станіслав Копиткевич. Він повертався додому з Підгаю. Сподівався відпочити кілька днів у Генріха Рожнятовського, а вийшло зовсім інше. Замість веселого хутірця, де хазяйнували Генріх Рожнятовський і його друг козак Демид Сніжко, застав одне згарище. Дізнався від Сніжкової дружини, що Рожнятовський поїхав до Варшави подавати скаргу на бишівського володаря Антона Харлінського, який учинив цей жахливий наїзд на свого збіднілого сусіда. Щоб довідатися про подробиці свавілля, Копиткевич з'їздив у Соболівку, де проживав їхній земляк із Краківщини. Якщо Рожнятовський і справді попрямував до Варшави, гадав Копиткевич, то Соболівки йому не минути. Приїхавши в село, поручик переконався в цьому. Земляк підтвердив слова Сніжкової дружини, розповів, як лютували пахолки. Харлінського на хуторі. Ця подія подвійно вразила пана Станіслава, бо водночас нагадала йому давній наїзд шляхтича Ігнація Новицького на його маєток.
Гірко було Копиткевичу за Річ Посполиту: шляхтичі не тільки збиткуються над хлопами, а й не шанують один одного. Прикриваючись розмовами про шляхетську вольність і про кохану вітчизну, вони тільки дбають про свій гонор та гаманець.
Генріх Рожнятовський для Станіслава Копиткевича був найближчою людиною, найщирішим другом. Вони товаришували ще з дитячих літ, разом училися в школі, а потім у Краківському університеті, обидва поділяли погляди просвітителя Станіслава Конарського, зачитувались книгами Стефана Гарчинського й Францішека Богомольця(40) а найбільше — творами Яна Щасного Гербурта(41). Обидва одружилися на простих міщанках, скромне своє життя протиставили шляхетській писі й розкоші. Обидва однаково й поплатилися за свої погляди…
Доля товариша третій день терзала душу Станіслава. Всю дорогу думав над тим, як би допомогти Генріхові, як би покарати знахабнілого Харлінського. Окрик Письменного вивів його з задуми. Він підвів голову, зупинив коня. Стали й козаки.
— Нехай пан вибачить мені, — ледве переводив подих Іван, — але в мене дуже пильна справа. Мені здалося, що ви поручик Копиткевич. Не помилився я?
"Що за оказія? — подумав поручик. — Відкіля знає мене цей спудей і що за справа в нього до мене?" І тут же відповів Іванові:
— Так. Я Станіслав Копиткевич. Але звідки пан спудей знає мене? І яку він має справу до мене?
— Даруйте, пане Станіславе, але я хотів би розповісти вам про це наодинці, сам на сам.
Копиткевич махнув козакам нагайкою — рушайте далі. Затим повернувся до Письменного:
— Я слухаю вас, пане спудею.
— Пан Копиткевич має родича Яна Байрацького?
— Так, маю. А звідкіля спудею відоме це прізвище?
— Ян Байрацький, пане поручику, сидить разом із моїм приятелем Микитою Швачкою в склепі чорногородського посесора Стефана Зубрицького.
Як? Пану Яну загрожує небезпека? — Копиткевич загорівся. Його рука потягнулася до шаблі. Іванові здалося, що він тут же готовий пустити її в хід. Але поручик опустив руку й гукнув козакам:
— За мною, панове! Спудеєві коня! Літній козак, що вів на поводі коня, підлетів до Письменного, подав йому повід і допоміг зручніше сісти. Кавалькада клусом(42) пустилася до села.
Розділ VII
РОЗПРАВА
Стефан Зубрицький від задоволення посміхався, проходжуючись по рундуку(43) й чекаючи пахолків, що ось-ось мали привести тих клятих ребелізантів. Усе вийшло так, як він і розраховував. Хай хлопи запам'ятають: із Стефаном Зубрицьким жартувати не годиться.
Побачивши Байрацького й Швачку зв'язаними, Зубрицький аж затрусився від нестримного бажання тут же розправитися з ними. Тільки пахолки проминули браму, Стефан зіскочив з рундука і, незважаючи на свої немолоді літа, підбіг до затриманих:
— Ага! Попалися, лотри(44) Я покажу, як бунтувати хлопів і шляхтича безчестити! Я навчу, як шанувати Стефана Зубрицького!
Розмахнувшись, він навідліг ударив Швачку, потім Яна. Микита рвонувся вперед, але Мандрика так смиконув за мотузку, що він замало не впав. Стефан розмахнувся вдруге, та вдарити не встиг: на рундуку появилися його сорокалітній син Петро і двадцятилітній внук Тоник.
— Зачекай, тату! — гукнув син. — Хіба не ліпше віддати їх пану Тиші-Биковському, ніж самим бруднити руки? Шляхтичеві бридко й торкатися до них. А хлопів — на стайню!
— Я й без Тиші знайду на них управу! — крикнув Стефан, проте волі рукам уже не давав. — Але перше нехай подивляться, що я з хлопами чинитиму.
Біля стайні на двох сторчах лежала колода, схожа на конов'язь. Пахолки підігнали до неї селян, яких привели до замку разом з Микитою і Байрацьким, схопили найстаршого за плечі, звалили на колоду, всілися на голові й ногах і почали шмагати канчуками. Сорочка катованого потемніла від крові.
Решта селян покірно мовчала. Та Микита Швачка і Ян Байрацький не стерпіли. Перший рвонувся до найближчого пахолка, виважив його ногою під ребра. Той несамовито закричав, схопився руками за живіт, упав на землю й почав корчитися. Микита й сам поточився, мало не впав. Інші слуги скопом накинулися на нього. Ян заступив дорогу Зубрицькому:
— Пан Зубрицький не шляхтич, а бидло!
Посесор позеленів, розмахнувся і вдарив кулаком Яна в зуби.
Байрацький вигукнув знову:
— Пан Зубрицький — негідник!
Тим часом на допомогу Швачці метнувся дебелий парубок.