Правда, він купив собі нового хворменого картуза з бархатним околушком, які носять семінаристи. Але це була вже форма, так мусить бути. Купив також новий піджак, — недобре при чистій роботі сидіти в якомусь лахмітті.
І очам, справді, стало зразу легше. Крім того, поїхав якось з писарем в Гуляйполе, і там земський лікар дав йому окуляри й лікарства. Через окуляри світ не так різав, а лікарство жар з очей забирало.
Але Терень ходив собі на вулицю так само, як і перед цим. Хлопців у його гурті тепер стало більше. Дівчата перестали ховатись і вступали до сміхів, танців та співів. Співали ж зовсім не лагідних пісень, а тих самих, не виключаючи й "Ой, чук, писарчук!". Словом, стало зовсім не гірше, а далеко краще.
Чим, зрештою, рискував Терень? Окулярами? А, їдять його мухи з комарями, що таке окуляри? Шкло, пустяк! Що таке навіть хвормена фуражка? Ганчірка, і більш нічого!
Діло не в окулярах і не фуражках.
Тепер усім ясно було, що Терень переміг. Правда, перемога була непевна, хистка, але все ж таки перемога. З голотою, значить, рахувалися. А її представника он як угору піднесли.
Терень став фігурою в селі.
Коли приходили до розправи, то вже насамперед звертались до Тереня. А називали вже не інакше, як Терентієм Софроновичем. Терентій же Софронович добродушно собі сміявся з того і охоче робив усе, про що його просили.
Писар, староста, урядник були з ним смирні, делікатні і також називали Терентієм Софроновичем. А моно-польщик — маєте собі! — звернувся до Тереня, щоб той склав йому пісеньку на іменини його жінки. Сама монопольщиця приходила до розправи з зеленою парасолькою і мережаною хусточкою в руках! Бідний Терень аж упрів, але пісню таки склав. Ловка пісня була. Кендюх її проказував, захлипуючись.
Всі навіть думали, що Тереня на іменини покличуть, але не покликали. Ну, певно, що він не пішов би, того й не покликали.
Минув тиждень, два, місяць. Справа стояла на місці — ні туди, ні сюди. Урядник не чіпав, староста не гримав, навіть піп у казаннях не соромив хлопців. А Терень і хлопці які були, такі й зосталися, хіба що не було такого напруження й гостроти, як раніше. Кендюх же, бережучи Тереня, старався поменше чіпати писаря. Ану його, к лихій годині: тільки клопіт Тереньові буде. Та й Копанків дратувати не варто: могло статися, що Одарка таки піде за Тереня, на те щось скидалося. Раніше вона сміялася з очей Тереня, а тепер очі видужували, сміятися вже нема чого. А до того — Терень уже не Терень, а Терентій Софронович, ніби, як-не-як, сам начальство, служба, управленіє. Це вже неабищо, не репана мазепня, писар з розправи. В окулярах, в картузі з бархатним околушком.
Погано тільки, що Терень не покидав пити. Мало того, став частіше прикладатися до чарки. Тоді він робився злий, дурний, бив себе в груди, грозився порвати на шматки хвормений картуз, кидався когось бити — чи Копанку, чи писаря. Баба Секлета, а часто і Одарка мусили його в'язати, щоб стримати від дурниць. Де бралася в таких випадках Одарка, ніхто не знав: Кендюх, здається, міг би що-небудь про це сказати, але він мовчав. На другий день Тереньові дуже боліли очі і він мовчки й похмуро робив на їх примочки. Мене він у цей час почав чогось дуже уникати.
Знов ми поїхали в повіт, і я несподівано дістав листа від своїх, — треба було якнайшвидше їхати. В той же вечір, приїхавши додому, я заявив попові, що беру рощот. Він дуже здивувався, схвилювався, думав, що я чимсь образився (він несправедливо вилаяв мене в дорозі), але я заспокоїв його, сказавши, що мушу іти додому, там — казав чоловік на базарі — щось лихе удома в мене діється.
Пішов і до Тереня та хлопців попрощатися. Останній час я мало з ними бачився. Цілий день Терень у розправі, ввечері часом дома, часом десь з Одаркою. Хлопці, стомлені жнивами, рано розходились спати.
Всі також здивувались, що я так раптово відходжу. Терень же невідомо чого змішався, як я подав йому руку, хотів, здається, обняти, але не зробив того. Потім, як я вже пішов, догнав і провів мене аж до хати Копанки. Одначе нічого особливого ми й тепер не говорили.
— Ну, дай боже... — сказав я, бачачи, що він далі не хоче йти.
— Дай боже... Може, колись стрінемось... І тут не обнялись. Думав я, що він хлопців соромився, при них не хотів попрощатись як слід.
Я пішов у один бік, а він у другий. Озирнувшись, я помітив, що він звернув у перевулок до Одарчиної хати.
Років через півтора я їхав на поштових конях через село Уласівку, того самого повіту, що й Грузьке.Сани весело, неначе бавлячись, забігали то в один бік, то в другий. На дахах, деревах, на телеграфних стовпах лежав м'який пухастий сніг, який від вітру розлітався злотисто-радісно. Сонце стояло на південь, зимове, блискуче, але холодне.
Була неділя. Селяни в жовтявих кожухах і рудих свитках поважно ходили по вулицях, залізаючи перед нами з дороги в глибокий сніг. У дівчат з намотаних на голові хусток визирали червоні від морозу щоки, ніс і кінчик підборіддя. Вони також легко й пухасто сміялись.
Біля одної хати, просторої, з віконницями, стояло декільки саней. Тут же тупкались мужики, гаряче про щось кричачи і до чогось весь час нахиляючись. Я сказав припинити коней.
— А що там, дядьки?
Вони трохи розступились. На снігу напівлежав дядько і снігом мочив собі ніс. Круг його виднілись плями й кавалки снігу з кров'ю. Він тільки зиркнув до мене, покрутив головою і набрав нового снігу. На вусах й бороді йому замерзли червоні кров'яні краплі. Ніс був синій та збухлий.
Деякі дядьки підійшли до мене, поскидавши шапки, і з надією та допитливою цікавістю в очах почали обережно оповідати. Вони приїхали на суд у волость. Не так на суд — бо суду, мабуть, не буде, — як поговорити з писарем. Тягне діло, закручує, замотує, а бог його святий знає, чого йому треба. Дали, що полагається; ні, мало, давай так, що вже й несила їхня. Кажи йому, а він у кулаки, побив чоловіка так, що снігом та водою одходили.
— А ви, пане, може, сюди... до нашого села ідете? Може, з губерні будете?
Я не встиг одповісти: на подвір'ї хати з віконницями зчинився крик. Ми всі хутко повернулись у той бік. Біля порога стояло двоє мужиків без шапок, а на самому порозі жінка в голубій город ській сукні. Вона голосно й сердито кричала на них. Щось знайоме мені було в цій крупній постаті.
І раптом жінка аж заточилась: з сіней, одпихнувши її вбік рукою, вистрибнув надвір чоловік без шапки, в довгому сюртуці.
— Ви чого?! Га?! — майже стрибаючи на дядьків, заревів він.
Я весь аж підвівся: то був Терень. У його тільки підросли вуса, та весь став неначе ширший. Але це, без всякого сумніву, був він. Навіть в окулярах, темних, круглих.
Дядьки щось почали говорити, злякано одступаючи назад, але він не слухав їх, налізав грудьми, часом п'яно хитаючись і зараз же ще з більшою люттю кидаючись вперед.
Один з дядьків насунувся на перекинений віз і не міг далі йти. Це неначе ще більш розлютило Тереня. Він ударив зо всеї сили мужика по голові, потім другою рукою, потім ще раз.
Я сильно пхнув кулаком у спину кучера і таким голосом сказав йому: "Поганяй!!" — що і кучер, і дядьки аж з острахом подивились на мене.
Коні шарпнули, завищали санки і весело забігли в один бік. Потім розігнались — і в другий.
— Поганяй, я тобі кажу!! — закричав я кучерові.
— Та я ж поганяю! — вражено озирнувся він до мене.
Я подивився на його, одвернувся і нічого не сказав. У мене було жагуче бажання повернути на Грузьке, приїхати до мого старесенького ласкавого попа і так здушити його за горло, щоб він уже ніколи більше не міг давати кротких розумних порад.
З Тереньом я з того часу ніде не стрічався.