А не хочеш робити,— тоді лягай каменюкою! — загрозливо, з обуренням гукає Василь.
Раптом він міняє свій голос на ніжні, такі дорогі й зрозумілі Гриш-ці слова:
— Чудак ти, їй-богу! Гармонію ж справимо, кашу їстимемо, а ти — спать! Промітай швиденько тік...
І Гришка знову готовий виконувати все, що тільки загадає йому Василь; він знову марить гармонією, як марив був на вулиці. Почуття страху й небезпеки він утратив ще на Смолярчуковому просищі, коли вперше смикнув з чужої півкопи шапку. Спати? Та нехай його в колиску кладуть, хай пісні йому співають і наміткою очі застеляють, як паненяті якому, то він не засне тепер!
— На чорта його промітать, тік той?..— говорить він, як рівний з рівним.
Василь з великим задоволенням стежить за Грищиними рухами; він, як мавпа, плазує на засторонок, скидає звідти на тік два важких, великих снопи волотистого проса, по-парубоцькому плигає із засторонка, розпускає перевесла і, взявши в руки меншого ціпа, задерикувато чекає на перший удар старшого брата.
— Ну, господи благослови! — сміючись, говорить Василь і на всю силу б'є ціпом по розпущених снопах.
Гришка за ним: гуп, гуп, гуп!
І в два ціпи загукала клуня. Розпускали все нові й нові снопи, клали їх на тік і, поплювавши в долоні, били з усієї сили... Аж клуня ревла — так завзято молотили вони!
...Хотів би Гришка, верзлося йому на світанку, хоч раз, один тільки раз ударити ціпом замість снопа отого скаженого, з вовчою пащекою на рукаві, солдата! Один тільки раз!
Йому ще й досі краяв серце нелюдський крик Маляренкової дівки, а ще цікаво було знати: чи вцілив тоді вузлуватий парубок хоч одного денікінця, чи ні?
— Жвавіше!..— це так Василь. Тоді Гришка перевертає ціпилном снопи і, важко зітхнувши, мовчки б'є ціпом.
Рипнули сінешні двері. Василь, помітив Гришка, одразу смикнувся якось і повернув голову до воріт: застиг у чеканні. Із сіней вийшла з матір'ю Галька.
— Василю, Василю,— загукала Гандзючиха,— чого це так рано за ціпи взялися? Дня мало вам, чи що?..
— Ой, ненавиджу, коли ото лізуть куди не треба! — кинув Василь, а далі вискочив з клуні, підбіг аж до ганку, до матері таки ж, казав:
— Підемо ж, мамо, молотить на степ, то треба своє впорать: добиваємо півкопи жита, щоб миші не точили...
Отака була радість Гандзючисі: звечора, бач, зубами скреготав, а на ранок сам зрозумів, що йому треба робити! Ні, добрі в неї діти...
— Та я нічого, сину, молотіть собі з богом! Тільки не треба було серед ночі гупати: почує хто, то ще поговір пустять — крадене молотять!
Василь мовчав. Пишна, заспана, стояла поруч матері Галька: вона вийшла без спідниці, в одній куценькій сорочині з великим викотом на грудях; дивилася припухлими трохи синіми очима на брата і вся тремтіла босоніж на зарошеній траві.
Парубок одвернувся. "Яка безсоромна стала Галька,— подумав він,— стоїть і коліно об коліно стукає!"
— Та йдіть уже в хату,— гукнув Василь до матері,— чого вона буде труситься, наче холодець!
І кивнув головою на Гальку.
— Не орі, ,как мужік какойсь! — заверещала Галька й побігла в хату.
— Судариня-бариня... Гм, мужик, а ти ж тоді якого коліна?
— Господи, не сваріться, діти! Дурна коза, що ти хотів з неї? — поблажливо до Гальки сказала Гандзючиха й тихо пішла знадвору.
А на току, як і раніше, заграли у два ціпи Василь з Гришкою.
* * *
— Раз, два, три, чотири... чотирнадцять!
Кирило Смолярчук протер очі: вони вранці завжди закисали йому й бралися сльозою, наче запорошені.
Не може бути? Вчора сам був коло проса — усе було на своєму місці — ще й пастухів, пам'ятає, нагнав, щоб не толочили, а це... раз, два, три, чотири... чотирнадцять: дві крайні півкопи наче крізь землю провалилися! Чи не чортова кров з людьми, га?..
Аж під серцем защеміло Смолярчукові; стояв на горбі, недалеко вітряка, і втретє рахував свої копи по той бік села. Ясно: однієї копи, крайньої від села, нема!
Закипів гнівом і матерно залаяв; він був готовий розтерзати всякого, хто хоч би квітку посмів з його проса взяти, а то — копу!
Хотів був гукнути на свого Карпа, але згадав, що той спить у клуні з якимсь дончаком — обидва гуляли цілу ніч — і добудитися Карпа — марно гаяти час, тоді підкачав холоші, виломив з ліси замашного ціпка і, спльовуючи лайку, підбігом рушив на поле.
Захеканий, біг полем навпростець зарошеною стежкою.
— Це добре,— казав,— хоч роса лягла, може, слід буде. Ну, хіба вже взяв його просо такий, що й сліду не
залишив — щастя його! Не насиплють тоді йому Смолярчуки проса в черево, як комуністам продрозверстки! Ніколи ще не милували вони, Смолярчуки, злодіїв. Ніколи!
Він, Кирило, сам, своїми руками крутив цуркою і ламав руки; сам, пам'ятає, з яснами вибивав зуби якомусь циганові, що нібито украв коня в його свата... Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, із своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова. Вона цілувала тоді Кирилові чоботи, руки, гадюкою плазувала під ногами, а він бив цигана тими чобітьми під груди, на мотлох, і все допитувався: "На якому ярмарку й кому продав?"
Миршавий циган трапився йому: коло зборні витягся. Мороки тільки багато було з ним: триста карбованців обійшовся Смоляр-чукові циган!
Пошти тоді з нього, Кирила Смолярчука, і врядник, і старшина, і писарі... Правда, і циган дурно ляснув, бо пізніше виявилось, що то свої ж таки, піївські, коня того вкрали! Та хіба ж він бог, щоб знати злодієву думку?.. І йому не жаль було цигана, а грошей тих: десятину землі прикупив би...
— П'ятсот, тисячу заплачу, а кишки своїми руками вимотаю! — гукав до невідомого злодія, підбігаючи до просища.
На стерні шукав очима колії: куди саме, до якого села повезли його просо? Довго додивлявся до ступи людської, бачив удавлену землю п'ятами: одна — більша, а друга — менша... Тільки п'яти, а пальців не видно. Що воно за знак? Старий, видно, злодій ходив коло його проса, коли тільки п'яти залишив на знак!
Прихилився до півкопи, шапки кошлатої дістав головою і все думав: "Возом до кіп не під'їздило; носило, прокляте, снопи аж на дорогу, а там, мабуть, клало на воза?"
Повернув уже йти на дорогу, як помітив поламане стебло потолоченого від гори проса,— тоді побрів і собі на ту стежку. Пильно шукав людської ступи. Адже стежка ця,— знав добре,— не до шляху йде, де повинні були б воза класти, а в ярок, а там уже — шукай злодія!..
— Возом ніхто не крав,— казав уголос. Він знає усіх околичних злодіїв, що копи крадуть, бо сам замолоду ніколи не минав панських кіп, але ж то було в пана, а це...— Дурне згадую! — промовив.
З-за гори вийшов літній день. Тоді Смолярчук глянув з гори на долину, на Гандзюченків куток: під кручами, мов ті ластовині гнізда, тулилися два десятки хат.
— Оце ж саме та голеча, що світяться плечі! І радів, що так легко натрапив на стежку.
— Дурний злодій: брів просом, мов та кручена овечка! Вийшов на биту, втоптану стежку. Вона поплазувала під горою, між високих бур'янів, сірим вужем — тут не так уже легко
було знайти ступу людську: зовсім загубився слід, хоч ясно вів Смолярчука на Гандзюченків куток.
Зарошений, з ногами, вкритими грубим шаром землі, яка чорною смолою застигла Смолярчукові між пальців, стояв на битій стежці й пильно-пильно додивлявся до людської ступи.
З тернового куща, недалеко стежки, злетіла якась заспана пташка; вона ніби зраділа з такої ранньої зустрічі з Кирилом, бо не встигла розправити закляклі за ніч крила, як дзвінко, голосисто защебетала йому над головою: п-і-і, п-і-і, п-і-і!..
— Киш, проклята! — з обуренням гукнув на неї Смолярчук, ще й грудку землі кинув.— Диви, сказилася як рано співати, га?..
Справді, вона заважала Кирилові ловити у вуха знайоме гупання двох ціпів. Підвів голову, а в обличчя йому війнув вітер, ніби погасив на синьому небі останню зорю...
І разом з вітром голосніше загупали ціпи, тоді Кирило мовчки рушив на знайомі звуки.
О, тут він попасеться! Хай злодій батькові рідному і дітям своїм закаже ніколи не красти копи... З кров'ю вихаркне він Смолярчу-кове просо!
Шкодував дуже, що не збудив свого Карпа; а коли згадав собі, як захарчовані на Гандзюченковому кутку люди, не боявся, що сам не впорає того злодія: з його, Кирилових, рук трудно випорснути живим. Буде злодієві те, що було циганові за коні. І власть же, міркував собі, така, що за ним, Смолярчуком, руку потягне... А не потягне так, як хочеться йому, то калитка потягне ту руку.
Кирило певний: насиплють злодієві проса в черево, як продроз-верстки. Коло зборні, щоб навіки закаялися красти, насиплють.
І прудко біг наосліп, на удари ціпів; не додивлявся вже до ступи людської на стежці, не шукав, якою п'ятою — більшою чи меншою — позначено було сліди.
Ось він зупинився вже коло Гандзючишиного перелазу; обережно, по-злодійському, переступив його, щоб не тріснула благенька ліса; стояв у саду, під яблунею, і такий був обурений і схвильований з крадіжки, аж на виду почорнів, як брила землі... Міцно тримав у руці ціпка, а боявся тільки одного: не витримає він свого гніву, закричить і залає на ввесь цей вошивий і нужденний куток.
У клуні молотили: глухо, притомлено гупали два ціпи. Ворота з клуні — навстіж, як у доброго хазяїна; курява стоїть стовпом, і сонце не в силі, здається, розрізати своїм промінням стовпи тієї куряви. Удари за ударами — чітко, вправно: гуп-гуп-гуп.
Ні, Смолярчук підійде до клуні крадькома, тихо, мов той кіт, щоб не сполохати таких ранніх молотників. А, ясна річ, він хоче застукати злодіїв на гарячому. Під клунею побачив великі китиці з проса.
"Свого так щедро не молотять,— промайнула думка,— та й звідки б у таких старців просо з'явилося? Де б він його насіяв? Хіба на тім'ї разом з моклицями?.. "
Тремтів Смолярчукові ціпок у руці, не в силі був уже стриматися, бо добре бачив, що молотять його просо: і квітки такі, і перевесла з осоки... Тоді гукнув на всю горлянку на порозі клуні, як недавно ще старшиною на сході:
— Чого ж ви, розсукини сини, стали? Стомилися за ніч?
Гришка скинув на тік із засторонка два нових снопи і, розкривши рота з дрібненькими зубами, хотів сказати Василеві, що варто їм після снідання добити копи, бо він стомився дуже... І тоді почув Смолярчуків голос.
Він бачить: Кирило на всю руку замахнувся важким ціпком, мить одна — і ціпок той з страшною силою упаде Гришці на голову, надвоє розколе й розпанахає, як спілого кавуна ножем.
Гришка в'юном крутнувся з-під снопів, набік одскочив; а голос Смолярчуків ужалив його так, що він з переляку пустив сечу.
"Мертві ми...