Жалування не платимо, м'яса нема, хліба по півфунта. А за грабунки й горілку — розстріл.
— Згодні,— скромно сказали хлопці. Ви тільки скажіть нам, батьку Щорс...
— Який я тобі батько? Що за батько? Командир Боннського полку товариш Щорс!
Хлопці трошки зніяковіли і не знали, що відповісти.
— Оце мій крутолобий змій стоїть,— звернулася до Щорса стара Ткачиха, показуючи на одного з хлопців.— Так ти його бий прямо моєю рукою!
Щорс посміхнувся.
— Ви, товаришу командир, розкажіть нам ясно, що треба, і тоді ми для вас зробимо все. Тільки матері не слухайте,— сказав молодий "змій" Ткаченко.
— Не для мене, а для революції,— зовсім уже по-іншому сказав Щорс і сів біля печі.— Пам'ятайте, хлопці, фронт великий, і щодня несподіванки. Кожне містечко, яке ми будемо брати, готове перетворитися на оточену фортецю, кожна хата — в засідку, кожне горище — в кулеметне гніздо. Це і є обличчя громадянської війни. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
— Але однаково Петлюру і панів ми знищимо. Ми цього хочемо. Розумієте?
— Розуміємо.
— І ми це зробимо. Зрозуміло?
— Так.
— Це я вам кажу. А мені сказав Ленін. Великий наш учитель. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Тому не бійтесь смерті. Наші героїчні імена ніколи не забудуться людством. Зрозуміло?
— Так.
— Але коли ви в поході де-небудь образите бідного, украдете, пограбуєте, якщо ви будете п'яницями, боягузами чи дезертирами,— я знищу вас як зрадників. Чуєте?
— Чуєм.
— Як зрадників і негідників.
— Добре. Згодні.
— Все. Попрощайтеся з батьками. Виступаємо через годину.
Матері! Щорс стоїть на площі! Вже спішать до нього ваші любі діти. І нікому вже і нічому не зупинити їх. Не втримають вже їх ні сльози ваші, ні дівоча ніжність сестер, ні грізні погляди батьків. Одірвуться вони від вас неждано, загубляться в сніжній хуртовині і понесуть знамена історії по всьому світу. І хто впаде, коли, під яким містом, хто буде прославлений, чиє ім'я прогримить у віках,— не скоро почуєте дорогоцінні вісті. І не одній з вас буде приречено, треба думати, стояти біля воріт і, вдивляючись у темряву в осінні, і літні, і зимові ночі, довгі роки питати подорожніх, що йдуть вперед:
— А чи не бачили, а чи не чули?..
— Батько Боженко жене Петлюру з Бахмача на Київ. Ми з Чернігова. Не можна допустити, щоб петлюрівці й гетьманці з'єдналися в Києві в один кулак. Тому нам треба їх негайно догнати, обійти і розгромити по частинах. Чуєте?— говорив Щорс, стоячи на сільській площі перед величезною масою озброєного народу.
— Чуємо!— загриміло навколо.
— По конях і на Семиполки! Весільних рушників не знімати, молода їде з нами, значить, будемо співати. Хай же старі везуть снаряди, а дівчата бійців. Рушай!
Засвистали козаченьки
В похід з полуночі;
Заплакала Марусина
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусиио,
Не плач, не журися
Та й за свого миленького
Богу помолися
Сорок кілометрів мчав по сніжних рівнинах цей невиданий обоз і до ночі прибув в село Семиполки, де й зараз ще живе в колгоспі багато хороших богунців, а братську могилу діти вбирають квітами щовесни і слухають думи про славних товаришів, які з боями йшли колись на Київ, та не всі дійшли. Вбили їх слабодухі петлюрівці і самі повтікали чи тут же здались до полону, так що й саме слово "петлюрівець" стало з того часу образливим.
Останній раз засідав Петлюра із своєю Директорією в київському гетьманському палаці. Вісті, одна тривожніша за другу, доносились до нього звідусіль.
Десь здалека чулися вже постріли гармат.
— Де ж радість?!— патетично вигукував Петлюра, йорзаючи з відчаю в кріслі голови Директорії.— Де радість перемоги, я вас питаю? Я! Головний отаман! Я! Я!.. Панове Директорія, треба щось робити! Ви подивіться навколо!
Петлюра скочив і застукав по столу:
— Робітники дивляться вовками. В казармах день і ніч снують більшовики! Треба щось робити конкретно! Конкретно!
— Я пропоную конкретно,— сказав густим басом один з старіших членів Директорії.— Так... Тобто абсолютно конкретно відслужити молебні по всіх київських церквах! І щоб три дні дзвонили в усі дзвони з приводу народження нашої державності. І щоб увесь народ три дні ходив без шапок і радів, радів, радів, а кругом — бов, бов, бов!..
— Дурниці ви говорите, пане професоре! Дурниці!— гаряче заперечив другий, трохи менший і тонший член Директорії й почав голосно і пристрасно доводити протилежну думку про поточні питання виключної державної ваги.— Нам треба...
— Конкретніше, конкретніше! — перебив його Петлюра.
— От-от-от!— перебив Петлюру другий член.— Треба, щоб нас визнала Америка. Розумієте? Тут до нас приїхали звідкись два американські офіцери. Так ось абсолютно і конче потрібно якнайскоріше видати їм з сейфа двадцять мільйонів доларів. Розумієте? От тоді вони хай спробують не визнати нас!— грізно змахнув пальцем державний муж.— Не підмажеш — не поїдеш, як кажуть у нас в кооперації.
— А може, вони шахраї?— сказав третій член Директорії безнадійно сумним, розчарованим голосом.
— Хто шахраї?!— спалахнув кооператор.— Як ви смієте ображати американську націю?
Петлюра зразу ж кинувся гасити опозицію:
— Досить! Тут не кооперація. Тут Директорія! Уряд України!
— Так, але ви розумієте...
— Досить!.. Я говорю, я! Треба зібрати установчі збори, треба декларувати нашу програму. Досить плутанини! Треба, щоб фабрикант знав, нарешті, що фабрика залишається йому, поміщик — теж, заможний селянин — теж!
— Ну й пропадемо,— сказав розчарований член Директорії.— Триматися ми можемо тільки на армії, а не на фабрикантах. Почувши таку декларацію, армія піде до більшовиків.
— Так чого ж ви хочете?!— вигукнув Петлюра і, трагічно склавши губи іжицею, застиг з високо піднятими бровами.
— Я хочу того ж, що й ви, пане Петлюро,— відповів опозиціонер і, спокійно.склавши книжечку, яку він увесь час читав, погладив борідку; він навіть трошки відвернувся і став говорити через плече:— Того ж, що й ви, тільки все це треба робити поступово. І потім, зовсім не треба вживати слова "установчі збори". Краще "трудовий конгрес". Трудовий, труд, труд... Розумієте? Щоб уже в самому слові було щось трудове. Адже більшовики під Киевом! Щорс!
— Не лякайте мене Щорсом!— розгнівався Петлюра.— Завтра в Семиполках від нього мокрого місця не зостанеться!
Невідомо, що сказав би ще головний отаман, якби не з'явився в дверях театрально вдягнений полковник і не крикнув відчайдушно на всю Директорію:
— Пане отамане, Щорс у Семиполках! Настала мертва тиша. Всі члени немов скам'яніли.
В Семиполках стояла тиша. Бій закінчився. Полонені, склавши зброю, стояли на майдані як неприкаяні. "Що ж тепер буде? Кінець..."
— Військовополонені, струнко! Командир Богунського полку товариш Щорс!— скомандував Кащеєв.
— Струнко! Командир Богунського полку товариш Щорс!— пронеслося по рядах петлюрівців, що стояли довгими рядами перед кулеметами.
— Щорс! Щорс! Щорс!.. Наближалася доля. Смерть чи життя?
Микола Щорс наближався. Стрункий, в сірій кавалерійській шинелі, з нагайкою. Петлюрівці завмерли. Ось він, страшний чоловік, що палить на своєму шляху геть-чисто все живе, безжалісний старорежимник, командир китайців, латишів, "каторжників" і "вбивць", що називались Богун-ським полком, при одному імені якого кров застигала в петлюрівських жилах і гаснув розум...
— Здорово, козаки!— сказав Щорс, зупинившись біля кулемета.— Багато...
— Три тисячі двісті п'ятдесят рядових і двісті офіцерів!— доповів Данилюк,
— Так.— Щорс оглянув лави полонених суворим, гнівним поглядом.— Звідки? Хто такі будете?.. Хто ви, я вас питаю?!
Полонені мовчали.
— А йди-но сюди!— Щорс покликав пальцем одного полоненого, який не зводив з нього переляканих круглих очей.
Блідий простакуватий петлюрівець вийшов з рядів і зупинився перед Щорсом.
— Ти хто такий? Петлюрівець повісив голову.
— Ти хто такий? Князь? Граф? Дворянин? Поміщик? Купець?
— Я... мужик, селянин,— ледве чутно пробурмотів полонений, бліднучи й німіючи.
— Так. А я робітник,— сказав Щорс,— а не царський генерал, як бреше ваш барбос Петлюра. І бійці мої теж ось робітники й селяни. І командири. А хто твій командир?
— Та він з панів.
— Так. Значить, панам отаманам самостійну Україну здобуваєш? А батько твій окупантам і Петлюрі останню сорочку віддає!
Полонений упав і гірко заридав. Його життя здалось йому загубленим навіки — ганьба, ганьба...
— Козаки!— звернувся Щорс до маси полонених голосом, повним жалю, сарказму й гніву.— Яке прекрасне слово: ко-за-ки! Українські козаки, що віками боролися за волю українського обездоленого народу, що пролили моря крові в боротьбі з своїми та польськими панами! Козаки!.. Ось козаки!— Щорс показав на богунців.— Ось вірні сини народу, революціонери, більшовики. А ви, як сказав колись наш великий поет Шевченко, "славних прадідів великих правнуки погані"30. Проти кого б'єтеся? Проти своїх братів. За кого б'єтеся?! За панів, за отаманів — ось вони!— Щорс кивнув нагайкою в бік офіцерів.— За поміщиків, за рабство. За польсько-німецьке рабство! Ось за що ви б'єтесь. Тільки ми, богунці-більшовики, сини українського народу, України до иольсько-німецького ярма не допустимо. Ми знищимо панство, як нищив його славний Богун31, на те і звемося бо-гунцями. А вас. що ви думаєте? Розстріляємо? Ні. Ми вас прощаємо. Ідіть собі!
— А куди йти?— пролунав несміливий голос з натовпу.
— А куди хочете. Ідіть до німців, до поляків, до Петлюри, додому.
— Дозвольте зостатися у вас,— почулись голоси.
— Не треба. Ідіть собі. Вертайтесь, хто хоче, до Петлюри і, якщо є у вас хоч крапля совісті перед Україною, розкажіть там всю правду, хто ми і за що б'ємося. Ідіть! — сказав Щорс і, різко повернувшись, пішов до полонених офіцерів.
— Панове полковники, вперед!
Вісім полковників вийшли з офіцерського натовпу і зупинилися перед Щорсом. Щорс оглянув їх з неприхованим почуттям подиву.
— Вісім полковників!.. Хлопці,— звернувся він до своїх командирів,— та це ж можна, я гадаю, світ завоювати!
— Будь ласка...— улесливо обізвавсь один з полковників. Промінь надії раптом засвітився в полковничих очах, але тут же згас.
— Мерсі*,— сухо відповів Щорс, суворо вдивляючись в полковничі обличчя.
Полковники були сірі. Вони загубили зброю й закон і стали ніякими. Навіть гордість, злість і жорстокість начебто зникли в цю хвилину в їх спустошених серцях.