ТРУДНИЙ ПЕРЕХІД
Дошик сивий: з торбою, мов хмара! —
десь дверима загремить...
просячи хоч крихот, що не стратять
світлости сільських хрестин.
І мольбою покропля пороги,
в сині, з кручами палаци—
прошептавши: сонце вже нестроге
старцеві борги заплатить.
І димучим горем став кадити,
звавши, як черниці—сосни,
де на глинищі зірник тендітний
проти спраги бризку просить.
Дощ! він борошно негоди сіє
просяне—через галуззя.
Світло з білістю смичків: сусіднє,
мшисті скелі не розлучать.
Люблячи його, потоки скорі
скрикнули проз камінь брамок:
мов прозріннями з огню пророки —
братні, до сердець немарно.
Поряд, звалені, мов книгозбірня,
брана від сліпців духовних:
мертво камені зіницю ширять,
горді! з горя на відході. _ __ттт л
ПРИМІТИ жовтня
Зводить очі океан, добігши
до могил, але не врадить.
Сірі! мук розп'ятого найближчих
Тяжко, падаючи, вкрай заслонять
пасма винограду—камінь:
горючи з багризни, мов на скронях
сонця—в скорбі нескричанній.
Любі небесам, як немовлята,
ниви, з поклику безвинні—
так зеленими слізьми димляться
спочувати! день розвиднив.
Змучився, розкривши пальці блідні
в игертву з воскресіння повну—
спогад гробовий: Хто кротко свідчить,
на залізі вмерши кров'ю.
Пробудився в зверхнебесній страді,
сходячи між ниви хресні.
Голосами в колосках прибратись
тайні! — зв'язана, як перстень.
24,25.Х.64
СЕДЬМИРИЦЯ
їх серця з любови, зверхбвітами,
рвуться, висповідь ведучи:
що Отець наш Бог,— і відмикати,
з ланцюгів підсвіття, душі.
До всезем'я їх провістя завжди,
в сонмі духів короговних:
линуть! мрії, що, небесно справжні,
з олтаря огонь оновить.
Там, промінячи в жаринній ризі—
раною грудей і кров'ю,
сходить на престол Суддя: розкрити
книгу з хресністю живою.
Сім перед очима: сім найближчих
звісників, при брамі церкви;
їх серця в палких високосвіччях,
виспівами невичерпні.
Там обличчя: ввік незаходиме:
світоч скіній надвселенських.
І до нього славлення ростиме—
океан лілей при скелях.
Над святими кручами світанків
і річками трунних жнив,
біла літургія в несказанних
тайнах чаші—світ снажить.
Сторожі—сповідниками в царствах,
і не стихне правда світлодарча,
з ними в жизняних садах.
27-29. VIII.64
СИЛИ ДОЖИДАННЯ
Ми присуджені в круги при громі;
тяжко грішних розділяють.
А з огненних пальців сонце кормить
океан, мов сизу чайку.
Він обкинувся в найзеленішу
одіж: до плеча, з пориву.
І, в хрещатій, діяманти впишуть
знак— цро тишину розкриту.
Миро в склянчинці несуть пречисте—
з хвиль прочани, в біль спокути:
тільки полюбіть! і тільки кличте
враз до серця сколихнутись.
Невидимі йдуть вітрила в світі,
вістячи з грози, на розсвіт —
тронний вирок: про серця, сповиті
в небо, над гроби морозні.
Бо вгорі навік тернова гілка
через світ, як меч простерта—
в слово блискавки, і смертно згіркла:
до чола при грізник дверях.
Страшно море сліпить, грима страшно
в синю мідь коло гробниці,
звідки,— серце преднебес найстарше! —
сходиш: дітьми приріднити.
Як моря з святою течією,
близиться в круги життя—
вічність! айстрістю росить своєю:
всіх до чаші дожида.
21,27.IX.64
ВІДНОВЛЕНИЙ ВІК
Добра! що ділило з гіркотою,
промина при стрічі в дверях.
Слід образи зник перед тобою:
в просвіті—як вітка мертва.
Чужости листок згорів найлегший
без докорів і без гніву.
Згода в денній, що лилась на плечі,
в ясності: зближа незмінну.
Недовір'я з накипу на морі
скинуто в піски назавжди.
Мирні ми; сердечністю промовить
дощ—понад прибій, діждавши.
Чисто! що між нами тільки знане,
збереглося в тихій тайні.
Так огненна білість не зів'яне—
пелюсткова, й не спитатись.
Ти—первоцвіток, любов єдина;
ти—двозір'я знов знайшов.
Бо з полону голуба неділя
вирвала: з гілок, як кров.
Нам любов—світильниця несмертних,
а розвага: іскра в трунність.
Над гробничний дощ, навіки меви! —
відлітати в круг спокутний.
НАПРОТИ ЗИМИ
Біля сонця перейшли, обнявшись,
пари: зріднені, без смерти.
Там до грядки радощі, мов наші,
горнуть пальці хризантемні.
Де моя порада? в межі люті
вбризкано залізо скарги.
Бо замкнули згадку—в сніг розлуки,
в кістяки квіток підкарних.
Кличу в гори, без відмови кличу,
серцем на прощання блідна...
Вже: сестрою! в зірку вже найближчу—
звістку засвіти на східцях.
Чути в борі з темністю верхів'я
від снігів дихання строге.
Чистий голос! рукави відхилять
від вікна—огненне горе.
29.IX.64
ОСІННІЙ ХІД
Вже і осінь: пурпур від галузки—
спалить, віяний листками.
І в тривозі душі нерозлучні,
почали грози лякатись.
Знов до жарової став криниці
жовтень! — воскова жалоба.
Ллють волошки з моря блиск: мов снитись;
привиди в дощі ворожать.
Ніби пари шлюбні на доріжках,
діти в почеті ведучи...
Там —жоржинністю, з туманів, ближча—
наречена: в слід медунки.
З моря, як дзвіницями, розсвіття;
чути смуток невичерпний.
І в стовпи горить вода правічна,
проти скелі при чернецтві.
Світоч твердо в полум'ї посвяти,
на лазурність несходиму—
підніма й хрестами бору ставить
знаки про довічну схиму.
З.Х.64
З'ЯВА
Вкруг отрутами злоба димить
над руїною: рудими.
Вкруг—яа мідь стара, сердита мідь:
день без милости відмірить.
Перетерплюй, серце! не скорися
на піски до скорпіонів.
Бо і ризницями кольориста
осінь до стіни полонить.
Осінь! горе нам спадає в груди,
і крилатий крик, злетівши,
ранить: бистриною крик нелюдський
через міст і човник тиші.
А ПОИГООНУТЬсиві, а поигоонуть.
лившись хвилі: мимо лившись.
Мов прозору—усмішку прозору
світять немовлята милі.
Що жемужні, любі! все повторять,
хлюпаючи: в світні речі,—
повів добрий над прогірклість горя,
де ще квітик не почерствів.
А черленістю листки зотліли—
поміж камені, що пінять.
І під вихор—болі підневільні
трав: мов розридалась пісня...
Зір, притоплена валами, клонить,
а не гине в жовту кривду.
Десь доріжка: біля гроз сокольних,
дожида! і зерна зійдуть.
Серце моє, хворе в сплеск нещастя,
ти, серед примар скажених,
стерплюй! привид соняшника знявся—
в димі моря, ніби жертва.
9.Х.64
ПЕРЕДВІСТЯ ЗУСТРІЧІ
З надвечір'я— змученість вишнев'я;
ллється в схрещення віконне.
Морем змірена біда на дев'ять
голубих валів: не змовкне...
а напроти, небозвід відкривши
огністю громів збіліти:
прийде Цар—суддя навік! кровини
хрест несмертний пересвітлить.
З незахідности знамен небесних,
всім предвічне серце видно;
серед янголів, брати і сестри! —
хто за правду в поєдинок.
Мов душа на схрещення прибита,
дерево: про тебе, жде—
в тьмі молитись! вістку з верховіття
провеснить крізь кривду вдень.
І тоді, тойбічніша, ніж місяць,
але ближча і від братки:
вже посвідчиш вірно несамітна—
звідки всім навік стрічатись.
10.Х.64
МЕЖА ПРИБОЮ
Чи синіша ніч: магнітну звівши
силу з бігуна світитись? —
ніж біда в пориви восьмизвірні
звалиться на сиві свитки.
І печаль тоді нечутно стисне,
скине серце! з гіркотою.
Проз дев'яте зло пройшла осіннє,
чиста правда—мов чужою.
Бо невгадана була завчасна,
на містку життя глухому.
Безліч лебедів над ниву мчаться—
голосну, з біди, додому.
Там: де вічність, льодовець нескрушний,
крильми зблиснуть, спокій пивши...
Любо! мимойдучи, сонця кущик
найблаженніш віє в тиші.
Тут і кроки квіткова могутність
відміря, з грози проллється...
будем, як веселку, поклик чути
скоро—з воскресіння серця.
ЗО.Х.64
ВІДСВІТ ОСЕНИ
Склониться чоло в багрянці: рани—
вкружні, сточували довго...
від кровин скипатися, від браних
вістрям терну війкового.
аж дотчеться терпкісто намітка
сіра—часта: по обличчю.
Вже росою смертною обмита—
з поту понад тьму найближчу.
І не зміряти жарою в зорях
ні—що з сонця: прірви болю —
в терзаного на хресті! як морять
муки, склавши тінь глибоку.
Жили на руках і стопах рвавши—
скровленому в ніч безрадну.
І прибитому на хрест найважчий:
платою за всіх—до краю.
В найзвірнішу зведено погибіль
плоть пориту, доки в ребра
внизано і спис—чи серце, вбитий—
не зберіг? роздерти треба.
Вже звершилось! кров'ю і водою
свідчить, мертве—перед злими:
серце, що пломінністю живою
всіх веде, збудивши з глини.
Всіх любило без кінця, прещедре;
стануло! і небо з жаху—
вмить світильними світами меркне:
ринучи в біду неждану.
І здригнулось до підвалин вічних,
в грозові удари з ночі...
мов—звалили Божий семисвічник—
в олтарі: до слів пророчих.
І обпалить материнські груди—
кара, ніби меч злочинців.
Що злопомсти їх, як скель, нікуди
не минути! скель в'язничних.
І довічно, поки в небі сходить
мов сторіки, день безсмертний,
буде смуток матері, крізь спогад,
терпнути: огню не зменшить.
Поклонімось, до зорі припавши,
просячи—в хресті простити:
ми! порушники його пропащі—
ним відкуплені в досвітність.
ТЕРПКІСТЬ МОРЯ
І
Оніміє день і не прокаже
променя при силі—в осінь!
Море не почує, мов несправжнє;
сітку смерти переносить...
покриває верби, зримі вдруге:
з глибини вінцем погребні.
Мов чуття брижіє все горюче—
втопленицьгміж дим на берег.
Тільки видно, де і наймолодші,
в блиску радости на свята:
діти граються, скали дійшовши—
красно вся, мов храмик, знята.
Близко ні труна не взеленіє,
замкнута з огню в печатки.
Ні кермек не зацвіте скорбніше:
свідок ясирів дівчачих.
7.XI.64
Знов ключів'я чайок, налякавшись
відгрому в руїнах тучі,—
крильністю від завірюхи кращі,
кружаться, і смутки чути.
Чи в спокуті душі потойбічні
так неспоглядимо в скаргу—
з дожидання до святої стрічі,
квилячи, над пітьму прагнуть?
А печатка місяця прищербна:
схиленою в сизий розпач—
мерхне смертю черепів при дверях,
де ліси жебрущі просять.
Все—в скорботі, по страшнім відході,
на хресті! залізо гостре.
В глибині, де смерть кайдани зводить,
ні кровина не простогне.
З перекладини, що вічно святить,
брали, в окрик неба блідний:
вірні—збагреного в судні цвяхи,
брали князя білих свідків.
14.XI.64
Дощ посіяно в туман озерний,
від берези ще блідніте:
краплями з повік самої смерти,
над прозоре кладовище.
Лебедів безвинна світить вічність
при сторожі коло гробу.
Ні скрапання вже не перелічить
небо в зорях, вірне зроду.
Вже, скорбото! стати на коліна,
все—прощення в серце ждучи
(простягається правиця млітна:
жебракова в суд найдужчий).
Милости, через безодню строгу—
крихти в стогін покаянний:
звати від воскресного чертогу,
між погребними свічками.
Нам озвуться голоси сирітські
мевок—невидимо в небі.
І туман прибрамний ждуть відкрити—
сестри з озера служебні.
Там ридати в листя вмить спинився,
в листя, смутками нестямне—
дощ: на горах, де горить гробниця
сонцем і не перестане.
СИВИЙ ДЕНЬ
Все з тінизни—сніжністю закрите,
все: закрите, біле, біле...
Серця сестро! горе ще гіркіше—
від жарин, де жертви хлібець.
Видно—з неба льон, при наречених;
а в озерах ніч холодна.
Хлібець неньчиного сонця з печі—
подарунок на долонях.
Чи барилось неминуче горе
з мертвими листками в пам'ять? —
жовті! та тернин терпіння гостре:
в місяця чоло обпалять.
Тихе поле—як твоє тойсвіття,
де родині до розлуки
білі ластівки зірок—сповістять
шестикрило: в стогін людський.
Та крізь найблідніший морок смерти,
над ялини днів, над безліч:
ближчає, з огню кровин притерплих,
вінчик на хресті—в молебень.
20.XII.64
МОЛИТОВНИЙ ВЕЧІР
Вечір: мов ікони жар відкритий—
скелями живого блиску.
Всі в розхіддя! чи й кузнечні ріки
спалять суєту землисту?
Так блаженного на площі церква—
так проти завій негорда:
в обсвіті возвістями вбереться;
мов зірок огненна згода.
Зберегли тебе в несніжній шатрі,
як склепіння сплесків добрих,—
шестикрильні птиці світла старші;
їхній зіркокруг приходить.
Приклонімося в молитву боржну! —
о моя жона: не буде
воплів горя—прощені любов'ю,
станемо на море судне.
24.1.65
ВЕЧІРНЯ ТИХІСТЬ
І
Димними руками доля в зводи—
з полум'я квітник складала.
Як при гробі: чайок сім'ї добрі;
а лани сузірно ждані.
Чи забуде, в спомини сестринські
(над росою, що без краю)
вся сповита: з гілкою склонитись—
і душа? коли впізнаю?
Річка вечора без мір осяйна,
вся—жемчуг з мечів тече:
біля скелля! та де мріти стала
чебрецем коса з плечей.
А потоп карміну і небесне
ллється спочування в присмерк.
З висоти: як серця край до весен
молодик, оживши, стріне.
Що, левади жнучи сизі, вістить
німістю жаринно в груди...
ми не рани ждем! а вже з надсвіття
огнище лілей розсудить.
7.III.65
Чи відкрито з тайністю скарбонки—
з'явлення про диво смерти?...
без ваги ридання, що з різьбою
вбрало в плитах тіні хресні.
Ні! воскрешено спішити в кличне
віщення, чого не взнали,
хоч і від скрипок грози ще ближче—
слово: витерпівши з нами.
Це—про видноту, сліпим сліпучу,
де розлита через берег.
Чи безодня, як замкнула чутку,
човен домовини верне?..
Що зодягнено в огонь мовчання
весь і сон його! —як хатка,
хатка сніжна: небесам причасна,
зоряно в прощення взята.
13.III.65
ПРОТИВАГА СМЕРТІ
Біле, проситься в сто рук! деревце—
з смерти, до тепла, й сплючи.
Вже завія від мостів поверне
в круг некрижані ключі.
Проситься, як ми: куди недальня
мова не дозойкне в розпач.
Скоро іскри з неба перепалять
думу в мертвоті й спрозорять.
А від жалю проти дощок чорних,
вийде побиватись в груди:
вже з дощем на березневій скроні
сонце, слізьми неосудне.
Вже не втоне в голосну загибель
гілка, квітом неминуча—
рідна гілка: в невидим'я глибне:
ти! душе, де не домучать.
Добрістю, про що сузір'я знають,
вічний день—на кров, як сполох,
подаровано з розп'яття в тайну:
над орлами келех повний.
Ти ж не менша, ніж пчолі послужать
яблуні з придвер'я скелі;
ти—де сходить місяцева дружба
в правді неба надвселенській.
ПЕРЕДЧУТТЯ ВЕСНИ
Виткано із блискавиці острів—
і застиг морозно: в схилі.
Тінь ялинкою твоя погостить
знов, як хуртовини стихли.
Зеленіє чисто на пустелі
в сивому огні снігів.
Чи гробницю полуденник степлить? —
крильми в розсипи наспів.
Десь від віхоли блідніте мріє
в сні обличчя без сльози...
в сні гірському! — крізь надріччя рідне
помста льодовця грозить.
Десь блідніше в біднім сні обличчя—
і від свічкового краю,
звідки крапля рветься, смутком вічна;
коси, як гвоздик, спадають.
Безграниччя віє на холодні
вії замкнуті! Все—сине.
Близько крильми арф'яними в сході
радість і гроза нарине.
21.111.65
ВИСОКА МИЛОСТЬ
Смертний в океані взяв трищоглик
молоду труну безсвічну.
Біля круч—поривами широкі
огнища біди і листу.
Слідом і твоє німотне серце
з гробу маківкою гляне
під вінеччя неба білохресне:
світові—над зірку, дальнє.
Звідти вже до тебе світляніше,
вінчиком білопромінна,
лілія лілей, Мадонна вишле
звістку росяну: мов місяць.
До чола сплива тканистий іскрик:
з гробу мертвоту збороти.
Вже могили моря, вже розиті
заступами сонця—в розбризк.
Порозкривано до круч, як весни,
вічности дзеркальні вікна...
жди, єдина!—висвіт меву пестить,
грім коло тополь покликав.
4.IV .64
НЕЗМІННА ДІЯ
На холмі з високістю амвонів—
голоси гілок: як бростки.
Всі ми вдержані в кругах безмовних:
з тайни,— що весна просторить.
І не міг ні місяць прияснити,
падавши чолом на трави:
звідки флейтик? цвітністю жарини—
в силу часослова вбрались.
Де і розцвіту молочний кухоль
злито в хвилля невблаганне.
Бурею недвижною не вщухне
з блиску й росок голуб'янець.
Звергнувши безум'я в дно найглибше,
зупиняє вибух смерти:
скрізь—рука, що семибарви движе,
ніби браму в звіздний Жеврій.
Поряд помандрує моря старчик,
м'яту з синіх скринь відкрити...
Всім! ключами світла, в семикратні
добрістю —живі сторінки. І.У.65
ЖИЗНЯНІСТЬ НАДБЕРЕЖЖЯ
І
Всім: вінечник церкви прибирати:
на святки, хай зло розорять;
на серпневе воскресіння страдних—
з прірви, від землянок горя.
Всім світити корогви зелені—
мирности: в двори розвивши.
Спів твій, схід твій! квітнув красноденник,
звіщеністю найтихіший.
Там спроміниться до незабутниць
усміхами—воля! з моря—
в білу богослужбу всі розбудить
очі: згадками безмовна.
В тінь шипшини втішення не згасне
серед змій, зубами сірих;
ні! аж приогніє—п'ятичасне,
медяний зберігши збірик.
Хоч і валить хвиля безбережна
на гробницю, що—земля.
Проти смерти: сили від ковчежця—
в час присяг допроменять.
Ми на мості горлицю згубили,
де промчався громик чалий.
Це—не виплаче ні зірка в зіллі,
повна росами з печалі.
Вже і повів обернувся другий
хлібик місяця спалити:
в океан, що пригорта на груди—
галузки журби багристі...
Він і кораблі прозорокрилі
в огнищах небес приземив.
Знати: цвяхи домовин дозріли
пролісками в очі смерти.
Чаєчка при скелях моря стала,
чуючи: шумить, як жнець;
там і фіялкова квітне тайна—
долю з неба стереже.
5.У.65
ВЕЧІР МОРЯ
Корабель біди і слід печалі:
в сірі кості, борозенний;
скарга—над весь вік її скричати! —
чайка, серпик при надзем'ї.
Серед тюрем темряви гіркої,
з пасік неба—жар бджолиний.
Похорон чоло тобі знекровив,
як пройшли вітрил обжинки.
А весна будується без краю
в голубиний круг соборів.
І припливи васильків торкають
косу: гілку бронзи в гробі.
Дальній дзвін: відкіль берізок свіччя,
і над місяць—крейди подих:
так неспоглядимо дзвін розрісся,
і труна зірок проходить.
15.У.65
ЗНАХІДКА ГРОЗИ
Звіститься з небесністю тривога
близько до дверей гробничих,
де, на варті—бровами багрова—
грозовиця страту зичить.
Дожидаю; чи жону забути,
в морі німости минавши? —
де пригадкою про серце бурі
сторожі продзвонять з башти...
де відлунює стопа разюча
смерти—при одвірках криги.
Враз вербенкові уста озвуться:
мова моря! хвилі встигли.
Порясніли, сіллю всі запікшись:
"не забудь і горем згадуй! —
ми, і за листки берез гіркіші,
вічно прядемо пораду;
то—сліпці, хто чатниці боїться,
пострічавши маки в обліт.
Бо, в крові, зупинена при східцях,
вернеться душа натойбік...
запиши судьбу пером чаїним,
знахідку грози згостривши:
— тільки біля леза смерти вічність
видно в смолоскипній тиші".
Змовкли! а перебарвивши поряд
пам'ять грому, як фіялку,—
палений полин хмаркого моря
зметами курить без краю.
Вийди, хоч як зірочна приява,
на сліпучі стати скойки:
вічно рідна, подихами м'ятна,
з моря ждана в одинокість.
12.VI.65
НЕЗНАНА ТЕЧІЯ
Чи роса палкіша—з діяманту
впавши серед свіч на люстро:
ніж ріка? хоч промовля помалу,
як роменна нива, любо.
Звіяна в лебідчині гребінки,
течія, мов річ дотчеться:
"—Я слуга! на далечі розбіжні
тисячами—йду, дочерня...
Згляну на почини всі предсвітні:
там веселка—неня дневі".
Ввік, біліючи, престол аж сліпить
меви і орли огненні.
Дух царює; в стихарі сповірся,
небо і земля, з поклонів.
Він трисвітла зірка—зірка—зірка—
світ в окрилля ризи лонить.
Дух царює ввік: як кров горюча,
найпломінніша яскравість.
І весну сердечну з крил доручать
вікнам —вічники вівтарні.
І круги могутности всезверхні,
всі: вгорі! над подум людський.
Хто на білому престолі,—в церкві
позбира дітей, що любить.
Всі зітхання, всі—невисловимі—
про земелля в кривді людське.
Хто на білому престолі, змінить
океанами найдужче.
Не відстати від орлиних весен,
церкві скрізь: устами в псальмі:
так прославить Отчі мислі! й хресний
квіт тернини так прославить.
Вже, де сяйво храмових посудин,
свідчить серце добромовне:
Хто на білому престолі, судить—
все! й тисячокриле море.
З м'ятою, що материнська, віє
мирно крізь вечірні смутки —
річка: блискавчине слово вільне
пропливає в жар нескутий.
6.VI.16.VII.65
ПРИБЕРЕЖНИЙ КОМИШ
Всюди сіяне з пломінок поле:
океан! — могили стерпить.
А в печаль, як дерево безплотне,
привид міниться! посмертник.
Жарова спішить пташина зліва;
справа— свічністю найдужча:
чиста, мов леліяна лелія
при віконці неба в кругах.
І питає привид, мирний снами:
— звідки вклінністю потрійна,
на тростинник туга? їй минатись:
палева! як полку вістря.
Вже береза ближча, в звід, трикірій
воском білим розгалузить:
збірка грозовичок, блиск відкривши,
над комиш — береза в лузі.
16.VI.
ГОДИНА ГРОЗИ
Над обриви грозова розмова
догромаджена в обвалах.
Мов по смерті, за гробами, ловлять
змія—ангели, і палять.
Звільнено дощі: птахи тюрем'я,
помахами зливні в пір'ї—
кожен камінь розбудити з мертвих,
ніби серце, тінню вкритий.
Раптом віти всесвіту найдовші,
в сполох стелені, аж сліплять.
З плесками розбився звід недолі,—
сизий попіл на століття.
Трудиться при скелі сивоокий
океан: доткати скатерть.
І приплив, як скрипка скорбна, скотить
стогін! — бризком поторкатись.
Вбоге серце та невсильне стане
жебраком негоди в моря.
Тільки знов надія, що ласкавне
небо! й нива животворна.
18.VII.65
СУДНА ДОРОГА
І
Дві неділі, дві вінечні долі,
над гризню гармат рідніли.
Хоч від гілки віолет медовий
близько брався до одвірків.
Грішник, де з навал незваник танків
близять розблиски в розбої,—
став: стріляйте! а не згоден знати
тьми з неправди гробової.
І калікою з обжинків крови,
дотерпівши смерть, як прірву,
звівся—кривду ночі відвороти:
в знаках дикістю звірину.
Вибийся з тенет: мов олень рани,
огняної—в плечі хворі.
По крижинах моря, в вибух браних,
вийди крізь метіль безкормиць...
Тінню непривітною, а встати —
з праху, з пастки навернувшись:
тінню Савла—на поріг останній,
де досвітлюються душі.
Нивами обнов, де й горе кожне,
множиться на грізний сполох:
до джерел, як птах з пожеж, чи зможе
перейти душа поволі?
Дві неділі—дві любові: в крузі
сонцюй місяця взоріли,
обіходячи, аж море скрушить
гріх і посклада зернини.
24.VII.65
Дві неділі,—де не змовкне в ярмах
океан! (і гори чули);
що одна світанний вінчик брала,
друга з полудня палючий.
Подаровано не мідну скриню,
а сердечну правду в денність.
Знов галузками садів наринуть,
пінячись, вали квітневі.
Все, що зріднене від серця—вічне;
понад океанний розпач:
буде все біліти! в зірці скличе—
жити, де зійшла, дівоча.
На безмежності по димній смузі,
переходячи,вітрильце—
свідчить, свічкове! хоч вітер змучив:
півпелюстки з бурі бризне.
Нам розділено стежки пропащі—
з вибухів, при злих руїнах...
скрізь війна: світопожежний ящер
пекла! — до країв куріла.
Морок стінами біди з безодні
від зірок стежки відрізав—
хоч трояндні відсвіти назовні
в хмарі, що пашить, залізна.
Вже ізгой—на другім боці ночі—
до пророцтва зміг припасти...
мирний океан! стокрилля множить:
з горами, біліш від айстри.
Друга на порозі перестріла,
від його човнів і серпня,
витканого з блискавки—неділя
друга: криник! милосердна.
25.