Стояв, сердито колупав сандалією пісок та рінь, і коли нарешті поглянув на Асклепіда, аж заблимав од несподіванки. В очах у того було стільки холодного блиску, що він уже зовсім не скидався на старого беззубого ведмедя. Й лагідний шепелявий голос йому зовсім не пасував, коли він у кінці запросив їх:
— Приходьте колись… Поговоримо.
Додому вони верталися через Полунічний пілон, і Савмак не знав, нащо кликав його з собою в порт лоґоґраф. Та коли проминули ще й досі багатолюдну площу аґори, євнух раптом звернув поза торжищем у вулицю Першої тераси. Серце у Савмака неспокійно закалатало. Він одчув, як поступово й невідворотно шаріється. Біля щойно потинькованого й пофарбованого в жовті та зелені смуги паркану лоґоґраф озирнувся й спитав:
— Оце вона тут живе? — Савмак мовчки катав щелепами жовна. Євнух підтягся, поплескав його по плечі, й вони зачовгали далі, туди, де за Діонісієвим хоромом та театром були сходини до Акрополя.
Розділ 3
Нова господиня чепурного будиночка над аґорою з'явилась у Пантікапеї зовсім недавно — з першим приходом купецьких суден. Дім сей напитала вона дуже швидко — тепер у Пантікапеї гуляло багато всіляких будинків — і дорогих, під самими мурами Акрополя, й середніх, десь на перших терасах над аґорою, й зовсім поганеньких мазанок і півземлянок на технітських кутках за Старим акрополем із півзруйнованими мурами, коло Західнього, Полудневого та Полунічного пілонів.
Будиночок раніше належав трапедзитові Маврикію й нічим досі не вирізнявся серед таких самих осель Першої тераси над аґорою: просторий, із добре вимощеним внутрішнім двором, перістилем з рожевих колон та бутовим муром огорожі. Але Елена найняла технітів, і вони за декаду привели його до пуття. Й насамперед обтинькували сіру огорожу, вималювавши її жовтими та зеленими смугами. До такого ще жоден пантікапеєць не додумався, й дворик над аґорою раптом став відомий у всій стольниці.
Більшого Елена й не домагалася: на початок се її цілком улаштовувало, й три Еленині невільниці заходились чепурити оселю зсередини. Через кілька день занедбаний дім став схожий на житло афінської евпатриси.
Затиллям своїм двір, з усіх чотирьох боків, як і належить, оточений десятком світлиць, стояв до з самого ранку гамірливого торжища й хоромів аґори. Зате з тераси другого поверху відкривався чудовий вигляд на величезну піраміду ні з чим не зрівнянного міста; будинки його, розташовані на кільчастих вулицях, поступово піднімалися вгору й угору десятьма виступами терас, Елені навіть здавалося, що вони стоять один на одному. Й найвищу точку города посідала зубчата корона Акрополя. Там Елена ще жодного разу не була, хоча й уявляла собі, яким видається Пантікапей з найвищої тераси: водоспад червоних черепичних дахів.
Елена, спершись ліктем на подушку ложа, що стояло за чотирма білими колонами її тераси, дивилась на мури Акрополя. В порівнянні з барвистими стінами будинків він здавався мало не чорним, особливо в сей час, коли за ним ховалося сонце. Елена любила дивитись у передвечірню пору на сідлище басилевса. Геліос поволі ховав свій лик, зазираючи то в одну, то в другу бійницю. Тоді проміння розсипалося віялом тонких золотих списів, і вона, щоразу здивована їхньою ласкою, блаженно примружувалась. Раніше, полюбляючи пишні надривні звороти Сапфо, Елена подумки називала такі хвилини миттю божественного натхнення — арете. Се було давно, в дні її, як вона сама казала, туманної юности. Тепер Елена мало чим нагадувала довгокосу мрійливу й непокірну дівчинку, проте пора призахіднього сонця й досі хвилювала її.
То все від незбутніх марень, думала Елена. І я мушу звільнити себе від усього зайвого.
Але вона не могла позбутися млосного розслаблення, яке опановувало її щоразу. Й найвища хвилина блаженства наставала тоді, коли з-від білокам'яного хорому Зевса Евпатора на П'ятій терасі, що біля самої брами Акрополя, озивалась чорноголова отара білих ягниць, офірованих верховному кумирові. Ягниці блеяли теж в один і той самий час. Іще тиждень тому сонце в сю хвилю визирало крізь останню бійницю наріжної вежі, а сьогодні жертовні тварини обізвалися, коли воно проминуло її й виглянуло з середньої щілини.
Помітивши цю різницю, Елена зітхнула. Й не тому, що ще одна біла душа полинула вгору на славу Зевса, забарвивши кам'яний вівтар димкою кров'ю. То був клопіт жерців, звичний еллінові як схід і захід сонця, як вранішній і вечірній бриз. Хронос невгамовний, думала в таку мить Елена, й то була неперехідна істина, бо Хроносові підкорялись не тільки люди, а й олімпійці.
Вона лежала, задивлена в позеленілі промені Геліоса, що продиралися крізь зарості священної бузини на версі Акрополя, поки знизу почувся тоненький мелодійний голос роби Клеопатри:
— Елено!..
Елена підвелась, відчувши гострий біль у затерплому лікті, й хвилину розтирала суглоб долонею, перш ніж одгукнутися.
— Що, люба?
— Та нічого… Просто так…
Те "просто" не було зовсім простим, Елена знала вдачу своїх дівчат і, вдруге зітхнувши, гукнула Клео до себе. Дівчина випорхнула сходами на терасу й сіла поряд із господинею. Вона сиділа, випнувши вгору голівку, засмагла й круглоока, схожа на ховрашка, що спинився над ніркою. Елена дивилася на неї й усміхалась, чекаючи, коли вона заговорить. Клеопатра зиркнула й знову одвернулася, мов упіймане на шкоді кошеня.
— Ну? — підохотила її Елена.
Дівчина враз обернулася й упала їй на груди:
— Перестрів мене.
— Коли?
— Осе ось…
— Де?
— Біля печери… Я саме заглянула до жриці хорому Кібели… Така старенька-старенька. Понесла їй трохи сиру, меду й часнику, хай, думаю, зробить собі мітлотос. Тоді вертаюся, се ж у кінці нашої вулиці. Знаєш, де дорога йде вгору, поза хороми обох Зевсів, до Акрополя?
— Ну?
— А він… стоїть…
— І що?
— Й що ж… Дивиться на мене.
— Дивиться й годі? — Елена вдавано насварилася їй пальцем.
— Питає, хто я. Кажу, з дому Елени. "Якої Елени?" Кажу, доньки Теодосія. "Се тієї македонянки нової, що мур у жовто-зелену смужку?" Кажу, тієї…
— Ну?
— Ну, й почав розпитувати.
— Що?
— Ну, про… — Дівчина повагалася, тоді сказала: — Про тебе.
— Й годі?
— Й про мене, й про всіх.
Елені стало смішно, й вона погладила дівчину по хвилястій чорній косі:
— Не бійся, кажи вже.
— Обіцяв прийти.
— Коли?
Клеопатра, не підводячись, стенула плечем.
— Гаразд — мовила Елена, — Піди скажи Ніневії, щоб сьогодні на вечір добре підготувалася.
— Сьогодні? — Клеопатра від радісної несподіванки стрепенулась, та Елена не відповіла.
Вона знову глянула в бік зубчатої діадеми Акрополя, яка на тлі передвечірнього неба здавалася геть чорною, й трохи роздратовано підштовхнула Клеопатру:
— Йди, люба.
Клеопатра ніяково, мовби боком, одступила на сходи й нечутно зійшла в двір. А незабаром її голос уже видзвонював то в екусі, то в пекарні, то в світлицях ґінекея. Тінь з Акрополя насувалася й гусла, й Елена сиділа в ложі, поки зовсім смеркло, тоді перехилилася через парапет і гукнула в темряву:
— Дівчата! — Коли двором зачавкали капці, вона впізнала Ніневію й докинула: — В екус три лампіони. П'ять! І факел поставте коло пілона.
Відповіді не було, зачулося тільки шкрьобання, Елена повернулась до ложа й знову лягла на лівий лікоть і лежала доти, поки чорна корона Акрополя розтанула на тлі нічного неба. В пекарні дзеленчав посуд, і до тераси линули пахощі гострих східних страв, які Ніневія вміла варити. Відчувши смоктання під ложечкою, Елена зійшла вниз. Її друга дівчина, довгобраза білява фріґійка Раїс, меланхолійна й низькоголоса, цілковита протилежність Клеопатрі, несла з пекарні засвічений факел до брами. Елена пристояла, поки вона встромить його в кільце останньої колони перістилю, й наказала:
— Принеси мені попоїсти в таламус.
Дівчина кивнула, обсипавшись білявою повінню волосся, й пішла до пекарні, Елена ж певний час дивилася вслід їй, тоді загорнула край подолу, розв'язала сандалії, переступила через них і подалася до спочивальні. З обома своїми дівчатами вона прагнула бути однаковою, та ніяк не могла передужити себе. Щебетуха Клеопатра вміла ясочкою пригорнутися до господині, навіть коли тій бувало не до пестощів, а відлюдькувата Раїс і досі трималась осторонь, хоча вже й жила в її домі з минулої весни. Не відкривалася навіть тоді, коли й сама Елена прагнула до відвертости, хоча в усьому іншому могла бути за приклад швидкоп'ятій Клеопатрі. Доручивши Раїс якусь роботу, господиня навіть не перевіряла, цілком певна, що роботу виконано добре й учасно. За пташкою Клео доводилося завжди ходити назирці, та Елена однаково більше любила її й нічого не могла з собою вдіяти.
Не встигла вона ввійти до таламуса, як Раїс унесла мідну мису з теплою водою й присіла, щоб вимити господині ноги, та Елена відіслала її:
— Йди, я сама.
Доторк жіночих пальців до ніг викликав у неї підсвідомий опір, вона рідко дозволяла мити собі ноги, хоча се й не взгоджувалося з її афінським вихованням.
Коли Елена помила й витерла ноги, ввійшла роба-пекарка Ніневія. Се була дуже гладка, мов тугий колобок, уже немолода жінка. Як її названо змалечку, того ніхто не знав, але вона була походженням ассірійка, й те ім'я пасувало їй. Ніневія дуже погано розмовляла грецькою мовою, чи не в кожному її слові виявлялося коли не "ш", то "дж". разом із хрипким азійським "х" та "к" сього вже було забагато, з Ніневії сміялися, тож вона радше мовчала. Поставивши на вигинистий столичок миску пражених в олії пиріжків з ассірійською начинкою — печена цибуля та перетертий земляний горіх — Ніневія прихопила таз біля ложа й мовчки викотилася, шкрьобаючи східняцькими капцями. Капці не мали задників, були ще й добряче розтоптані дебелими ногами Ніневії й не тільки шкрьобали, але за кожним кроком ще й ляскали по товстих жовтих п'ятах. Вдосталь натішившись тими згуками, Елена купила колись пару зручних спартанських сандалій і дала Ніневії, але пекарка лише подякувала й поклала їх на дно своєї скрині, де берегла всяке шмаття, наступного ж ранку знову взулась у шкрьобанці. Елена розсердилася, що траплялось із нею надзвичайно рідко, вимовила їй, але Ніневія, віддано глянувши на неї вирячкуватими чорними очима, стулила припухлі повіки й прошамкала:
— На шмерть жаховала.
Та так і понині.
Елена з'їла два гарячих пиріжки, гукнула Раїс і почала вбиратися.