— Але хіба то справжня грекиня?
— А хто ж? — Ярополк ображено нахмурився.
— Коли б хотів, міг би мати справжню грекиню, а не оцю...
— Яку ж справжнішу?
То було щось нове, хоч Свейнальдр і Марія давно ненавиділи одне одного.
— Ромейський імператор Василій має дві сестри: Феофано й Анну...
Ярополк засміявсь. Бо й справді було смішно — щоб царгородський імператор віддав йому свою сестру.
— Чого ж не просватаєш їх за Местишу чи Людвіка?
Свейнальдр нічого не відповів. Очі його налились оловом зненависті. То була потаємна мрія його молодих літ — породичатися з царгородськими імператорами. Хай тобі на тім світі віддячить господь, з раптовою жовчю подумав він про сестру-небіжчицю, Хельга й сама нічого не доп'яла, й братам стала на перешкоді.
Він підвівся й мовчки попрямував до дверей, навіть не глянувши в бік юнака в червоному княжому корзні, з золотоножним мечем при боці та в сап'янцях із червоного хза. Але на порозі раптом зупинився:
— Поки вся Русь не прийме хреста, не бачити нам царгородських царівен.
Свейнальдр сердито хряпнув дверима, вийшов з хорому й спинивсь аж коло Княжих воріт. Цього вже не можна було терпіти: Святославів син поволі вислизав з-під його руки. "А що буде, — з холодним старечим жахом подумав він, — коли цей ще безрогий бичок відчує в собі силу?" Світлий князь добре знав, кого належить боятись, але проти того в нього було замало сил. Він думав не про деревлянського князя та й не про новгородське отроча, в якого ще соплі під носом не обсохли, а про клятого Маломира Любечанина та його синка.
То була страшна помилка впертої сестри-небіжчиці, й він проклинав тепер себе, що дав їй свого часу волю. Свейнальдр озирнувся через плече. Ярополк пильно стежив за ним крізь прозору слюдяну шибочку.
Біля стаєнь стояв осідланий кінь, Свейнальдр важко забрався в сідло й Красними воротами рушив до Щекавиці, на якій щетинився частоколом теремний Ольжин Двір.
За Київською горою та Щекавицею свинцеве зблискувало широке плесо Почайни, а по той бік голих лісів ховався Дніпро. В ярах обабіч Претичевого дідинця та Щекавиці, де тяглися хатки Кожум'яків та Гончарів, стояв звичайний буденний гомін. З гончарень аж на гору тягся гіркий тополевий дим, і кінь почав хоркати.
Князя сьогодні дратувало все. Він глянув на двох отроків, котрі невідступне їхали за ним, шанобливо тримаючись на півперестрілу позаду, й зострожив ні в чому не винного коня. Кінь коротко заіржав і кинувся бігти галопом — спинивсь аж перед зачиненими воротами на Щековій горі.
— Ще й досі вилежуєтесь? — гримнув на ворота світлий князь, і в круглу шпарину визирнуло заросле по самі очі обличчя.
— Зараз одчиню, — почулося зі шпарини, й приворітний сторож спроквола зійшов з надбрамної вежі вниз. Ворота тоскно рипнули. Світлий князь хотів був вилаяти сторожа й за той рип, але погляд його ковзнув праворуч.
Дорогою понад кручами йшла витяга гридьби. Свейнальдр не встиг помітити, скільки йшло, але серце йому стислося. Верхівці зникли за деревами Копиревого кінця, майнувши прапорцями списів.
— То хто? — спитав він у сторожа-приворітника.
— Де? — не второпав до очей зарослий сторож, одкопиливши губу й стенувши плечем. — Мабуть, князя Блуда отроки. Бо хто ж іще... Або воєводи старого Претича. Ведмежі ловці.
— Ведмежі... — буркнув Свейнальдр, але заспокоївся. Ведмежі влови Претич полюбляв, хтось учора згадував про такий намір боярина, якого Свейнальдр після Святославової смерті усунув од воєводства. — Світлий князь іще спить?
Сторож по-змовницькому гигикнув:
— Атож, атож...
Нарешті під'їхали Свейнальдрові отроки, допомогли князеві злізти й забрали його коня, а Свейнальдр подався до теремного хорому. Світлий князь Асмус упізнав кроки молодшого брата й вийшов йому назустріч аж до верхніх сіней.
— Щось приключилося? — 3 розстебненої пазухи його виглядав потемнілий од лоту срібний хрест.
— Нічого не приключилося, — буркнув Свейнальдр, змірявши з ніг до голови ще й досі не чесаного старшою брата. — Де твій синок?
— Блуд пішов звечора на ведмедя. Був воєвода Претич і казав...
— Претич уже давно не є воєводою, — настирливо нагадав молодший брат. — А ти й досі... Не подобається мені, що твій синок своячиться з тим русином.
Асмус нічого не відповів. То була давня суперечка — ще від часів їхньої небіжчиці-сестри.
— Разом поснідаємо, — примирливо сказав він, узявши молодшого брата за ще міцні плечі. — А ти б і досі міг підняти меча. Ще маєш силу в сув'язях.
Старший брат знав, що Свейнальдр трохи пом'якшає. Той і справді мовби відтанув і дав повести себе вниз, до стравної підкліті.
Підкліть була невисока й тісна, як увесь цей теремний хором сестри Хельги, але потиньковані кам'яні стіни могли витримати віки. Хором Хельга звела вже по смерті Інгваревій: тут була княжа скарбниця-скітниця й сидів старший Ольжин брат. Не зважаючи на свої вісімдесят чотири роки, Асмус лишався так само міцний, як п'ять і десять років тому, а голова не втратила ясності думок. Він тільки смішно шамкав, бо вже давно позбувся зубів. У решті брати були на диво схожі: обидва високі й гладкі, як колись їхній батько — віщий князь Ольг.
Дверима туди й сюди шастало двоє робичів — носили наїдки для світлих князів, а по той бік сіней бряжчало, торохтіло й хлюпало-поварний тивун з робітниками та рядовичами варили обід.
— Якби мені твої жуби, — прошамкав старший брат, ковзаючи яснами по баранячій пересмаженій лопатці.
— Ти їх зроду не мав, — засміявся зверхньо молодший. То був натяк, який вони обидва добре розуміли, але сніданок з кухлем доброго меду їх розморив — навіть Свейнальдр утратив бажання сперечатися з братом. Він спокійно сказав, допиваючи хмільний терпкуватий мед із серебляного кухля: — Сподіваюсь добрих вістей. Тоді ми з тобою знову станемо зубаті, як за давніх часів.
Вони просиділи в стравній підкліті добру годину, їх ніхто не турбував, і коли обидва вже почали були куняти, ввійшов третій світлий князь — сорокачотирьохрічний Блуд Асмусович.
— Повернулося сольство від германського царя.
Свейнальдр підхопився, переможно зиркнув на брата й небожа й попростував до дверей.
— Світлий княже, — насмішкувато зупинив його небіж Блуд. — Не квапся так радіти. Імператор Оттон помер.
Свейнальдр підбіг до нього й торсонув за плечі.
— Помер? Дуриш! Коли?
— Давненько! — засміявся Блуд. — Наших дарів не діждався.
Раптова втома притиснула Свейнальдра до землі — він ледве зборов бажання сісти на порозі, взяв забуту край лави шапку й старечим кроком потягся до воріт, де на нього й досі чекали оті два отроки з гридниці. Та щойно його підсадили в сідло, як сила й злість повернулися до нього. Піднявши дибки свого коня, він уп'явся йому в боки острогами й вилетів у ворота. А коли попереду отроків підскакав до київських Красних воріт, на самому містку хтось ухопив його за чобіт. Свейнальдр з несподіванки мало не огрів його мечем по голові.
— Світлий княже Свенельде! — сказав той, лагідно посміхаючись. — Я твій брат! — На доказ тих несподіваних слів юнак дістав хрестика з-за пазухи: — Дивись — перехрещуся! — Й він осінив себе врочистим хрестом.
Свейнальдр шарпнув коня за повід, але юнак ухопивсь обіруч за вуздечку й не давав перейти місток. Світлого князя виручили отроки: один ударив нахабу плазом меча по руці, той скривився й пустив вуздечку, але щосили закричав:
— Проклятий поганине, ти кого б'єш! — і знову вчепився за чобіт світлого князя: — Побий його, брате! Звели кинути його псам! Вони всі отут називають тебе Змієм і Щековичем, а я твій брат, брат!
Цього разу отроки вдвох ледве визволили світлого князя, кинувши нестямного дурня в городський рів. Та не встиг Свейнальдр під'їхати до Святославового нового хорому, як той знову схопив за вуздечку княжого коня.
— Киньте його до порубу!
Нареготавшись і відлупцювавши його досхочу, отроки потягли обідранця до Свейнальдрового порубу.
То був новонавернений християнин Настас.
А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)
Мені минав десь, мабуть, шостий, як пішли чутки, ніби князь Ігор ходив на греків. Батько мій оповідав, та й од панів наших доводилося чути, що Ігореві дісталось на горіхи од грецького царя: ледве душу привіз у тілі. Рушав двомастами варязьких дракарів, човнів і ладь, а повернувся двома десятками, бо царський морський воєвода понтіарх Феофан розметав їх по всьому Босфору й попалив "грецьким вогнем". Ігор спробував був ратоватись на азійському березі, аж там давно вже чатували патрикій Фока й Теодор-стратилат. Отож прибився до Києва заледве двайцятьма човнами й насадами: ноги на плечі — та й гайда!
Мені тоді минав шостий, а твоїй мамці хіба рочок, як мій дідо Нискин Житомирович та мій батько Маломир замкнулися в Іскоростені. Ігор прислав Свенельда в дань, а дідо Нискин каже: "Вертайтеся, звідки прийшли, бо вийдемо з города й учинимо вам гірше!"
Свенельд постояв зо два дні під Іскоростенем і вдавсь назад — аж коло Ірпня трохи позбивав полюддя. Мій батько погнався був за ним, та вже не зміг наздогнати, бо почалася весна, велія повінь в Ірпінській заплаві поширилась.
Отак сплинуло двоє літ. Батько казав дідові, що треба викурити варягів з Києва й Полянської землі, та дідо Нискин уже був застарий і вельми недужий, а батько ще надто молодий... Хоч була тоді добра нагода...
На третє літо Ігор підняв предуже многий полк. Дідо Нискин знову звелів зачинитися — тоді піднялись жупани всіх деревлянських волостей і городів. Але Ігор посадовив своїх боїв у ладді й подався на греків. Триста варязьких дракарів та ладь, а кожна ж ладдя з насадом уміщувала добрих півсотні мечів.
Дідо мій такого не сподівався. Чекав Ігоря в своїй землі, а той узяв та й подався на греків.
А дідо Нискин тим часом помер. Веліїм жупаном землі Деревлянської віче обрало мого батька. Йому минав двадцять дев'ятий рік.
Ігор зрушив на греків десь перед Ладою, коли в полі вже буяла сита трава, бо вів по собі й многу кінницю — печенізьку й свою, а вже під коляду майнула чутка, що замирився з грецьким царем Романом Лакапином і йде назад.
До цього батько мій не був готовий, вік чекав Ігоря аж навесні, коли скресне Дніпро й випнеться молода трава в полі. А Дніпро тієї зими так і не замерз.
Батько звелів усім малим жупанам наглухо позачинятися — не виходити з городів і городищ, позбирати за частоколи всіх ратаїв і попалити села.
Тепер він уже добре знав, чого Ігор замирився з царем Романом: розв'язав собі з греками руки супроти нас.